У Чернігівській області в грудні перестала виходити газета «Вісті Борзнянщини», а в січні — «Слово Варвинщини». Такі друковані часописи місцевого життя поповнили список регіональних газет, що зникли в останні роки, нехай поки що й невеликий, бо більшість місцевих газет все ж таки виходять.
Мова саме про місцеву пресу Чернігівщини, тобто обласні, міські і районні газети. Щодо останніх, то звично назву їх саме райгазетами, хоч уже кілька років вони юридично існують в іншому статусі. В останнє десятиліття цим газетам, які спокійно існували доволі довго, деякі й по сто років, випало чимало випробувань і перемін.
Першим стало ухвалення нашою Верховною Радою у 2015 році закону про роздержавлення преси.(Закон 917-VIII «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації»). Закон означав революцію в статусі цих газет. За іронією долі – аж після іншої революції, Жовтневого перевороту. Буквально в перший же день своєї влади більшовицька партія, в числі інших дуже невідкладних нормативних актів, ухвалила декрет нового уряду, очолюваного Леніним Раднаркому, про «тимчасовий контроль над пресою». Доволі потужною в тогочасній Російській республіці, донедавна імперії, основного засобу інформації, при ще відсутності подальших радіо, телебачення, не кажучи про інтернет. Ленін, який, будучи юристом за фахом, називав себе журналістом, публіцистом, що реально так і було, добре розумів значення такого контролю над пресою. От тільки «тимчасове» розтяглося на понад 70 років радянської влади і перейшло на добрі чверть століття у вже незалежну демократичну Україну.
Це був нонсенс для демократичних держав – перебування преси в руках органів влади. Бо про жоден контроль народу, громадян за обраною ними ж владою, контроль саме через засоби інформації, не могло бути і мови, адже ці ЗМІ, зокрема газети, були власністю самих органів влади. Конкретніше – місцева влада, ті ж районні ради, адміністрації, були засновниками, співзасновниками цих газет. Тобто, згідно закону про пресу, їх власниками, які, за тим же законом, визначали в газетах все – напрям, концепцію, зміст. Тому-то ці районки стали такими порожніми, вихолощеними, оминали прості житейські проблеми людей, своїх же читачів. Адже це, по старому, по-радянськи, сприймалося місцевою владою як мало не антидержавна діяльність. Хоч на те й преса, щоб показувати проблеми, підказувати, як їх вирішити.
Закон про роздержавлення наш парламент ухвалив після довгої, більш як десятирічної тяганини: дуже вже не хотілося владі випускати з рук, відпускати з «кріпацтва» свої газети. Нарешті це сталося, бо країні, яка прямує в європейську спільноту, дивно було лишатися з радянською пресою.
Суть роздержавлення полягала в простій, але давно назрілій речі: місцеві органи влади відтепер не мали права бути в числі засновників, тобто власників газет. Вони ухвалювали рішення про відмові від засновництва. І газети переходили у власність самих редакцій. Річ у тому, що ще перед роздержавленням газет у їх співзасновники увійшли самі редакції. Ось і згодилося це положення.
Кілька років пішло на реформування, насамперед в юридичному плані. Самі редакції, журналісти стали власниками своїх газет і пішли у вільне плавання. Повна демократія і свобода слова.
Попри побоювання, всі райгазети в наступні роки вижили. Редакції отримали певні пільги при роздержавленні. Їм передали в копійчану оренду, тобто практично даром, приміщення редакцій, далеко не завжди свого часу споруджені цими редакціями. Передали все майно, в тому числі автомобілі, меблі, комп`ютерну техніку. Так що стартувати було з чим.
Принагідно варто зазначили, що в програші виявилися незалежні газети, які існували на момент роздержавлення і мали тепер конкурувати у видавничій сфері з привілейованими роздержавленими. Адже і близько не стало рівності в економічному плані між цими видами преси, хоч саме таку рівність підприємництва декларує наше законодавство.
Районні газети доволі успішно повели видавничу діяльність і виживали. Головними джерелами доходу, як і належить в медіабізнесі, який, до речі, є у світі доволі прибутковим, стали передплата і реклама.
По передплаті райгазети впевнено лідирують серед інших – в перерахунку на кількість населення. Нехай тиражі кожної такої газети невеликі, від тисячі до кількох тисяч, але в перерахунку на сто сімей тут явне лідерство, порівняно з обласними, тим паче всеукраїнськими виданнями. Пояснення очевидне: ці газети найближчі до читачів.
Друге джерело – реклама. Це, насамперед, звичайна комерційна реклама – продаж і монтування вікон, буріння свердловин, закупівля худоби, різні послуги – цю рекламу підприємці охоче дають саме в місцеві газети. Плюс цілі сторінки вітань, поминань.
Додатково заробляли газети на виборчих кампаніях. Не виключалася і негласна «підтримка» від небідних земляків-бізнесменів – за їх «популяризацію», але це не дуже афішувалося.
Словом, виживали. І тут треба спростувати міф про загибель газет під натиском телебачення, а особливо інтернету. Ось всього одна цифра: сумарний передплатний тираж місцевих газет області. Це десь три десятки районних і обласних газет, які реально і періодично виходять. Бо загалом в області числяться зареєстрованими ще десятки газет, більшість з яких оживають хіба що у виборчі кампанії, виходять вкрай рідко. І говоримо лише про передплату, тобто гарантованого читача, і саме про місцеві видання. Бо ще ж читають і всеукраїнські видання, також чимало преси продається вроздріб, в кіосках, на пошті.
Так от, перед початком «великої війни» сумарна передплата місцевих газет області становила біля 100 тисяч. На область, де менше мільйона населення, тобто кількасот тисяч сімей, це немало. Додаймо всеукраїнські видання, додаймо роздріб. Так що газети потрібні людям. І саме до них більша довіра, ніж до телебачення. Не кажучи вже про хаос інтернету, що радше є «засобом масової дезінформації».
Але серйозним випробуванням для райгазет стала адміністративна реформа у 2019 році, коли в Україні різко скоротили кількість адміністративних районів. На Чернігівщині, причому, понад 50 років незмінно, було 22 райони, стало, укрупнених, лише 5. І в кожному виходила газета. Для 17-ти райгазет – їхніх районів не стало, увійшли в більші, укрупнені. Як було газетам втримати своїх читачів, які звично читали у своїй районці вісті саме зі свого району?
Газети спішно перереєстровувалися в обласні – з правом передплати і доставки по всій території області. Тобто, скажімо, газету Носівки можна було передплатити і отримувати у Ріпках. Але скільки там могло бути цих читачів? Нуль, один-два, вихідці з колишнього Носівського району.
Зрозуміло, що газети стали намагатися утримати свій попередній ареал поширення, на території тепер уже колишнього свого району. Використовували традиційні, часто історичні назви місцевості. Легше було газетам, які вже самою своєю назвою це позначали: «Вісті Борзнянщини», «Слово Варвинщини», «Новини Городнянщини», «Носівські вісті», «Прилуччина», «Срібнянщина», «Вісті Сосниччини».
А от як бути, скажімо, газетам з нейтральними назвами, часом ще й суто радянськими? «Трибуна хлібороба» (Талалаївка), «Трудова слава» (Ічня), «Маяк» (Корюківка), «Нові горизонти» (Короп).
Цікаво тепер газети позиціонують себе, тобто, ось що пишуть в заголовках, замість колишнього звичного «Орган таких-то райкому компартії і районної ради», або в нові часи – «видання таких-то райради і райадміністрації». Читаємо: «Прилуцька районна газета» — це у Талалаївці, в заголовку газети «Трибуна хлібороба». Що ж, юридично вірно. Пишуть просто «Коропська газета», «Семенівська газета». «Незалежна газета Куликівщини». «Ріпкинська районна газета», неіснуючого району.
Скажу про газету мого рідного Куликівського району «Поліська правда», де я починав журналістський шлях і загалом відпрацював 23 роки! Ще при попередній адмінреформі 2017 року, укрупненні сільрад і масовому утворенні територіальних громад, майже весь тоді ще існуючий Куликівський район об`єднався в єдину громаду – Куликівську селищну раду. Лише село Смолянка відокремилося і влилося в мініатюрну Олишівську громаду – з цього селища плюс Смолянки.
У 2019 році Куликівський район, як і Козелецький, Городнянський, Ріпкинський, влили в «столичний» Чернігівський район, який і так був найбільшим в області. Як бути газетами цих зниклих районів?
«Поліська правда», попри все, намагається утримати давнє коло читачів, у тому числі й у Смолянці, натякаючи тим, що вони теж є давня Куликівщина. Видання, за суттю, стало газетою громади, звісно, не в юридичному плані, тобто виданням самої редакції, і постійно критикує місцеву владу. Так і залишившись «поліською» газетою, хоч вся Чернігівщина – це Полісся. До речі, в Ріпках газета так і називається «Життя Полісся».
Словом, до початку «великої війни» всі газети трималися. Після початку агресії, тобто після 24 лютого 2022 року, під час боїв на території області, блокади Чернігова, місцеві газети припинили вихід. Зупинилося і обласне видавництво «Десна», де друкуються більшість наших газет. Відновився їх вихід у травні того ж року. Але не всіх. Першими зникли, як не дивно, газети двох найбільших, до адмінреформи 2019 року, районів: Чернігівського – «Наш край», Козелецького – «Новини Придесення». Щодо Чернігівського району, в який влилися, як сказано, і Козелецький, і ще три, це взагалі доволі дивно, що не вдалося втримати газету на такому великому обширі. І нехай у приєднаних районах не знайшлося б її читачів, але навіть в межах колишнього Чернігівського десятки і десятки сіл. Схоже, ця найбільш популярна колись райгазета виявилася нікому не потрібною.
В наступні роки перестали виходити райгазети в Бобровиці і Носівці. Остання «влилася» в одну з газет Ніжина – «Свідомий погляд», яка існувала вже порівняно давно. Туди ж «влилась» і газета «Ніжинські вісті». Але за суттю це та ж газета «Свідомий погляд», а дві інші хоч і позначені своїми заголовками на першій сторінці, реально «у приймах». Ми вже знаємо з історії більш як півстолітньої давнини такі «об`єднані» радянські газети, одну на кілька областей. Словом, у Носівці, як і в Бобровиці, газети теж нема.
І ось – Борзна, Варва. В обох газетах в їх останніх номерах редактори з болем попрощалися з читачами, назвавши причиною зникнення газет фінансові труднощі, які ретельно перелічують, хоч вони типові і для всіх газет, які й далі виходять.
Більш того, зникнення «Слова Варвинщини» взагалі дивує. Це одна з двох районок (інша в Ічні), яка виходила кольоровим друком, а це значно дорожче. Газета у Варві і далі виходила на 8 сторінках, хоч чимало районок давно перейшли на 4 сторінки. А це хоч і щотижня, але 4 номери по 4 сторінки – це всього 16 сторінок на місяць. В той час, як моя газета «Світ-інфо» виходить двічі на місяць по 16 сторінок. І ось, маючи удвічі менший місячний обсяг від неї, районки встановили удвічі більшу передплатну ціну, ніж наша. Тобто, оцінюють свою продукцію в 4 рази більше. І от зникають.
Можна додати, що у «Слові Варвинщини» в кожному номері друкували десь по сторінці платних вітань і поминань, плюс звичну комерційну рекламу. І додати ще одне: у Варві газета, можливо, єдина серед районок, отримувала щедре фінансування від селищної ради – донедавна по 500 тисяч гривень щорічно. З селищного бюджету, на так зване «висвітлення діяльності місцевої влади», що давно вже фігурує в законодавстві. Але воно не є обов`язковим, фінансують так, як де склалося з фінансами і взаєминами газети і місцевої влади. Як після такого вливання газеті критикувати місцеву владу, бодай піднімати проблеми людей, – питання дуже делікатне.
Газети тримаються. Але, звичайно, з великими зусиллями. Яка зникне наступною?
Нормальний вихід – утримати читача, тобто тираж, доход. І це реально, бо, повторю, газети потрібні людям. І є така можливість покращити зміст цих газет, які давно є виданнями самих редакцій і вони самі визначають цей зміст.
Мені зараз незручно критикувати колег, але треба сказати. що районки можуть бути набагато більш читабельні. Деякі просто пустопорожні.
Загальна біда – місцева преса практично ігнорує історичні теми. Хоч дуже потрібно особливо зараз відкривати нам нашу правдиву історію.
Газети практично вижили літературну тематику. Це було одна з причин, чому я і створив 4 роки тому додаткову літературно-мистецьку газету «Струна». Ця тематика всі 13 років і у цій нашій газеті «Світ-інфо». Таке ігнорування дивує, хоч чимало журналістів, редакторів самі є творчими людьми. А головне – у нас багато талановитих літераторів в області, яким просто ніде друкуватися. Невже газети, друкуючи «чорнуху і порнуху», не можуть хоч деколи друкувати поезію, прозу.
Натомість цілі сторінки зжирають кулінарні рецепти, засилля так званих «гороскопів», «прикмет» та іншої містики, якими й так переповнені наші ЗМІ, та й література.
Дуже мало в газетах і просто цікавої і корисної інформації з життя району. Хоч нині, навіть при мінімальній кількості журналістів, це легко робити. Зараз кожна громада, багато закладів культури, освіти мають сторінки у Фейсбуці, де чимало цікавого з життя районів, громад.
Словом, щось треба робити, а не понуро чекати зникнення наступних газет.
Петро Антоненко, редактор газет «Світ інфо» та «Струна»
