Михайло Блехман. Гілки хрускотять
У лісі хочеться і вдається загубитися. Від усього, а головне — від усіх. Цих усіх так багато, що я втомилася питати себе — адже кого ще запитаєш? — я втомилася питати себе, навіщо вони. Я їм ні до чого, вони мені теж, тоді — навіщо вони? Навіщо вони, якщо ми одне одному не потрібні? Навіть протипоказані, буду відверта.
Знаєте, самотності прийнято побоюватися, коли її немає, і проклинати, коли вона є. Якщо хочете знати, найбільше мені неприємно те, що прийнято. Ну ось, ви дізналися, навіть якщо не хотіли.
Як добре, що він у мене є, цей ліс!.. І до чого ж не хочеться з ним розлучатися!..
Не знаю, де як і кому як, а мені в нашому лісі — найкраще. Зрозуміло, це моя суб'єктивна думка, але що є думка об'єктивна? Всього лише середнє арифметичне від усіх суб'єктивних. Ну, або спущена зверху інструкція, яка має вважатися об'єктивною. «Зверху» — посміхнулася я про себе. До речі, терпіти не можу, коли про мене посміхаються без дозволу.
В інші ліси та гаї зовсім не тягне — втім, чи є вони? Є, звичайно, хто ж сперечається. Просто навіщо вони мені, якщо у мене є мій ліс, в якому так звично загубитися.
Я — теж звично — зітхнула і подивилася на звичні хмари: здається, що ось-ось небесна завіса розсунеться і почнеться спектакль — несподіваний, як все довгоочікуване, незвичний, як все звичне. На все схожий своєю несхожістю, до якої я давно звикла...
До мого — терпіти не можу займенників у множині, до того ж таких, що претендують на те, аби називатися особистими, — до мого лісу грибникові дістатися дуже просто. З траси, де цілодобово блимає попереджувальний вогник, потрібно з'їхати на бічну дорогу, проїхати зовсім небагато й не поспішаючи, і відкриється озеро. Поруч з ним — стоянка для автівок численних грибників, а далі — доріжка, яка веде в ліс. Залишилося тільки переступити через канаву, таку вузьку, що правильніше назвати її канавкою, і ось він. Для меншості в однині — рятівний, для більшості — просто грибний ліс.
Скажу так само усміхаючись: тишком-нишком дивитися на грибників набагато цікавіше, ніж збирати гриби. Грибна пристрасть мені незрозуміла, але що може бути цікавіше незрозумілого? Люблю, коли під ногою раптом, без попередження — та й як вона попередить? — хрусне гілка. Гілки хрустять музично — можливо, сюїтою, можливо — кантатою — музична термінологія ніколи не була моїм коником, як і будь-яка інша. Якщо думку не вдається висловити без використання слів вузького значення, то хіба це думка?
Зосередженість і цілеспрямованість грибників вражають і, більше того, захоплюють. Їм відома назва кожного гриба, вони вміють розрізняти на перший погляд нерозрізнене. Вони знають настільки унікальні слова, що думки, виражені цими словами, теж здаються своєрідними грибами, тільки не вміщуються в жодне відерце, в жоден козуб.
Гілки хрусткотять, ножики пурхають, зрізуючи один гриб за іншим, гриби — теж один за іншим — падають в козуби й ведерця. Грибники трудяться, не помічаючи мене.
Терпіти не можу, коли мене помічають.
Втім, можу — терплю ж.
Напередодні через задернуту завісу пролилася — з шипінням і бульканням — неспинним злива, і наступного ранку, як тільки небесна завіса відкрилася, пропонуючи черговий акт театральної вистави, численні гриби вистрибнули з-під мокрої землі, немов тільки й чекали закінчення антракту. І грибники, серед яких не загубишся, перестрибнули через канавку й професійно вийняли свої ножики.
Ось чого жодного разу не бачила, спостерігаючи з укриття за натхненним зрізанням і киданняи грибів у відерця, так це хоча б одного поетичного, можна сказати пасторального, їжачка з грибом на колючий спині. Десь вони, ці казкові їжачки, безумовно, є, інакше звідки про них усім відомо? — тільки ось у цьому лісі їх не видно.
Зате є лисиця із зухвало рудим хвостом, немислимо пухнастим — які вже там гриби. Але ні — грибники подивилися на неї — на нього — з розчуленням і продовжили зрізати й кидати, більше не зупиняючись ані на хвилину.
Не відволікатися ж їм на ворон, що відчувають себе господарями, точніше, господинями, лісу й каркають так захоплено, що якби в дзьобах у них був поетично оспіваний сир, то у бідній від такого багатства лисиці трапився б заворот кишок. Якщо, звичайно, у лисиць є кишки — звідки мені знати ...
Ворони злетілися на грибну галявину, до якої грибникам ще тільки належало дійти та пошкодувати, що не привезли додаткових цебер, — і почали голосно й натхненно обговорювати відсутність сиру — на жаль, написане не завжди відповідає реальному стану справ. Та й коли в останній раз відповідало? Втім, так само, як і побачене.
Дивлячись на них, я знову зітхнула. Кажуть — не знаю, але чула, — що прірва, якщо в неї довго дивитися, затягує. Так і зграя притягує, від неї неможливо відірватися. Це моє спостереження — ви, думаю, такої ж думки.
Іншої? Шкода, я сподівалася, що ми з вами однодумці.
Ну, а з іншого боку, навіщо вам, які знають дорогу в мій ліс і назви всіх грибів у світі, такий однодумець — із дзьобом і пір'ям, котрий тільки й уміє, що каркати з приводу і без нього? Все, що мені залишається — це розглядати грибників звідси — здалеку, зверху.
Для мене — звідси, для вас — звідти. Хоча ви ж навіть не здогадуєтеся про те, що я дивлюся на вас, на те, як миготять ваші грибні ножики і наповнюються ваші грибні кошики й відерця. Вибачте, але не каркати не вмію. Як і ви не вмієте не приїжджати сюди, не перестрибувати через канавку і не збирати гриби. Кожен чогось не вміє, вся справа в тому, хто і чого саме. Або – хто та що вміє — це теж інша сторона, тільки іншої медалі.
Грибники затримувалися — по дорозі їм довелося працювати, гілки хрустіли щосили. Тому вся галявина поки що була зайнята тими, на кого було неможливо дивитися і тому так само неможливо було відірватися. Я ховалася від них, знаючи, що мій колір для них чужий, але якби він був їм свій, це було б для мене непоправно.
А якби я була — або коли-небудь стану — такою же? — подумала я. — Якщо візьму і прийму їх за своїх, а вони мене — за свою? Зграя вабить і затягує, бути в ній хочеться навіть переважній більшості тих небагатьох, хто найбільше за все ненавидить зграї.
Грибники нарешті вийшли на грибну галявину. Гілки тут не хрустять, зате — море грибів.
Я ніколи не літала над морем, воно мені для мене таке далеке, адже у мене є ліс, причому єдиний, мій. Як тут в черговий раз не посміхнутися — ось куди заводять метафори.
Грибники поспішали, не боячись потонути в цьому морі. Поспішати й справді було потрібно: скоро антракт, потім почнеться нова дія: сніг накриє поляну, які вже там гриби. Всі ворони нашого лісу злетяться сюди і, злившись зі снігом такого ж, як вони, кольору, візьмуться голосно пліткувати про грибників, яких тут не буде аж до наступного антракту.
Я махнула крилом — рук мене немає, зате є крила, і це єдине, що робить мене схожою на присутніх на галявині, та полетіла туди, де виднівся інший ліс, а за ним — здається, море. Ніколи в тих краях не бувала, але, за чутками, там немає зграй, які притягують і затягують.
Цікаво, чи хрустять чи там гілки?
Весна 2018 р. Монреаль. Канада
