Уродженець Полтавщини, старший сержант, командир відділення Руслан Линовицький на позивний «Рижий» до війни був працівником залізничної дороги. Перший свій бойовий досвід отримав ще у 2014-15 роках під час першої хвилі мобілізації, коли брав участь в Антитерористичній операції на Сході України. Потім був невеличкий перерив, але зрештою чоловік знову повернувся до армії і підписав контракт.
З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну чоловік зі зброєю в руках став на захист Чернігова. У складі свого підрозділу боронив місто з боку села Новоселівка. Там хлопці понад місяць тримали цей стратегічний населений пункт. Каже, найтяжче було, коли працювала авіація, проти якої вони нічого не могли вдіяти. Проте наші воїни показали неабияку витримку і стійкість.
У 2014 році чоловік працював на залізниці і мав, як кажуть в народі, «бронь». Адже залізниця вважається стратегічним об’єктом і звідти не забирають в армію. Та «Рижий» вирішив будь-що піти захищати країну разом із братом.
«Тоді забирали по мобілізації мого двоюрідного брата, а мене не взяли, бо була «бронь», – розповідає командир. – Я пішов тоді у військкомат, зняв «бронь» і пішов служити. Мене забрали в 21 батальйон «Сармат». Мій підрозділ стояв під Маріуполем, а брат був під Волновахою. Зараз же я був на Чернігівщині, а він боронив Київщину».
Після року мобілізації «Рижий» повернувся додому. Вже, думав, не вернеться воювати, але життя розпорядилося інакше. І вже через три місці він заключив контракт і потрапив до знаменитої 58-мої бригади. Два роки був там на контракті. І за цей час побував майже на всій лінії фронту: Гранітне, Авдіївка, Докучаєвськ, Кримське…
«Страшно таке казати, але війна затягує, – констатує «Рижий». – От приходиш додому, хочеш вернутися до нормального життя, але не завжди це вдається. Не ті люди, не те оточення. Та й нудно без моїх хлопців було.
Я стараюсь не показувати свої емоції тим людям, які не розуміють, що в країні війна вісім років. Їм цього не поясниш, бо самі вони на своїй шкурі цього не відчули. Вони по телевізору подивилися, побачили, що вибухає десь, бомблять, але це далеко, а в нас все нормально. Трохи поспівчували і повернулися до свого постійного життя. А коли ти сидиш в тому окопі, коли на тебе сиплють бомбами, землею накриває, то зовсім інше відчуття. І я думаю, цю війну можна було завершити ще у 2014 році. Ми доходили до Донецька – до самого знаку «Донецьк»! – і надійшла команда розвертатися. Мені досі незрозуміло, чого!»
«Рижий» має дружину і двох дітей. І спершу кохана не пускала його в АТО, але потім змирилася. Не знала вона і про те, що її чоловік захищає країну на одному з найгарячіших напрямків – Чернігівщині.
«Перші півтора-два тижні я не казав родині, де саме я перебуваю, – говорить військовий. – Потім уже, як пропав зв'язок і дзвонити було дуже складно, я сказав правду».
Новоселівка була стратегічним селом
«Ми тоді були в Гончарівському. Нас о п’ятій ранку підняли по тривозі, – згадує ранок 24 лютого «Рижий». – Тільки завантажились у машину, від’їхали – і за 300 метрів ракета прилетіла. Добре, що були навчання, і майже вся техніка була не в частині. Це, по суті, і врятувало нас потім. Ми відразу ж виїхали і за наказом командування мали зайняти оборону біля Городні. Та встигли доїхати до селища Седнів. Вже там нам прикордонники, яких ми зустріли, сказали, що дорогою з Городні до Седнева їдуть ворожі танки. Зайнявши оборону Седнева, наш підрозділ простояв дві години і зрештою, за наказом командира батальйону, відступив до Чернігова. Адже в нас просто не було чим зупиняти ті величезні колони танків і броньованих машин. Сили противника значно переважали. Для розуміння: йде колона танків з 30 машин. А нас всього одинадцять чоловік, три ПТУРи (протитанкова управляюча ракета) і один СПГ-9, все. І ми з цим не могли нічого їм зробити. Максимум – знешкодити 4-5 танків».
Підрозділ «Рижого» тоді встиг перетнути міст, який з’єднував цю дорогу з Черніговом, за лічені хвилини до того, як його підірвали наші військові. Вони разом з іншими військовими зайняли оборону в перших посадках за мостом і тиждень її тримали.
«Перші дні нічого, трималися. Та потім нас почали крити «Градами», дуже багато там хлопців загинуло. Дуже, – згадує «Рижий». – Десь до п’ятдесяти чоловік. Коли почали гинути хлопці, то дали команду на відступ. І мій підрозділ отримав нове завдання: зайняти оборону в селі Новоселівка. Весь час рашисти гасили по нас. Вони хату одну розстріляли, ми переходили в наступну – міняли позицію, але все одно лишалися в Новоселівці. Ми мали тримати оборону правого флангу і не могли відступати. Були декілька разів у нас прориви ворожих ДРГ, заїздили «Тиграми». Та в них не було успіху насамперед через те, що ворог мав досить невигідну позицію – з посадки вони виїздили просто в чисте поле. Це десь до кілометра поля, і ми їх там просто розстрілювали. Та загалом ворог постійно намагався прорватися. Їм треба було вийти до «Човнової бази», бо мости були підірвані, тож потрібно було йти по Десні. Ми мали триматися, щоб не в пропустити їх у місто. Адже хай би там що не говорили, але якби взяли Чернігів, то до Києва дійшли б досить швидко. Тому Чернігів став форпостом. Він стоїть на висоті і має дуже зручну лінію для оборони. Ніколи не було відчуття, що ми не втримаємо Чернігів. Страшно було. На війні завжди страшно – головне, щоб командир не боявся. Якщо він тримає оборону, то всі будуть триматися і рівнятися на нього. У мене в командуванні був окремий підрозділ з 22 чоловік – усі хлопці були настроєні не впустити ворога в місто, як би складно не було».
І воювали, і поранених возили
Коли підрозділ «Рижого» зайняв оборону перед підірваним мостом, то доводилося не тільки тримати оборону, але й перевозити в госпіталь поранених – як військових, так і цивільних.
«У місцевих жителів взяли машин і вивезли своїх людей, – згадує командир. – За один день до 50 хлопців вивезли, з них 30 «двохсотих». Потім, вже коли відступили до Новоселівки, теж допомагали медикам, коли могли. Ми возили і в госпіталь поранених, і в морг убитих. Не було різниці, цивільні чи військові – всіх намагалися евакуювати. У наших медиків тільки одна машина була, а у нас було шість напрямків, і скрізь точилися жорстокі бої. Медики просто фізично не могли все покрити. А наприкінці березня машина з медиками поїхала забирати наших поранених, і в цей час їх накрив ворожий танк. Тоді вже нам довелося їхати, забирати тих медиків і везти їх у морг, а тих хлопців, яких вони мали забрати, відвозити в лікарню. І стріляли, і вивозили. Робили все, що могли».
Чотири авіанальоти за один день
Чернігівський мікрорайон Бобровиця і село Новоселівку ворог безжально обстрілював усім, що мав. Адже ці населені пункти були надто важливі для нього, щоб мати змогу зайти в Чернігів. Рашисти гасили по них ракетами, танками, снарядами «Ураганів», «Смерчів» і «Градів», убиваючи, знищуючи населені пункти та людей, які там живуть. Ворожа авіація просто стирала їх з землі.
«13 березня я ніколи не забуду, – згадує «Рижий». – Це був авіаудар поруч із будинком, де ми вже перебували на той час. Спершу одна бомба, потім друга, третя, четверта. Ми встигли сховатися в підвалі. Все горить навколо, там газова станція була, так її взагалі знесло. А під будинком «Максим» стояв, то його хвилею викинуло в поле.
По нас постійно щось стріляло: міномети, танки, літаки. Я переживав лише за своїх хлопців. Тоді, 13 березня, як нас накрили з літака, мене контузило, а один побратим отримав уламкове поранення. Тому відразу після обстрілу я поїхав у госпіталь сам і повіз «трьохсотого», з-під ока треба було витягнути уламок. Тоді від вибухів у нас у підвалі вікна просто повилітали. Приїжджаю з госпіталю, позицію з танка вже обстрілюють, а хлопці десь вже знайшли цемент зробили розчин і закладають цеглою ті вибиті вікна. Ось вам приклад того, з ким я стою пліч-о-пліч. Це герої, на яких я завжди можу покластися.
Ми жили в підвалі, але підлогу мили завжди. Літаком розбили туалет – вже через півгодини новий стоїть.
Коли в нас не було води і її просто ніде було взяти, ми топили сніг. Коли не було що їсти, готували з того, що знаходили. До речі, так само було в 2014 році. Ні сухпаїв, нічого. Це пройдений етап, який повторюється. І мені пощастило, що всі ті хлопці, з якими я був під Черніговом, пройшли 2014-15 рік в АТО, і їм не треба нічого пояснювати, вони все розуміють».
За словами командира, в його підрозділі усі бійці – мотивовані і завзяті, навіть ті, хто до кінця лютого не мав жодного бойового досвіду. Кожен готовий битися і захищати свою землю.
«У мене хлопці – найкращі. Про такий колектив можна тільки мріяти. Вони швидко вчаться і чітко виконують свої обов’язки, – говорить «Рижий». – На будь-кого з них я можу покластися. З такими людьми хочеться працювати».
Люди були, але небагато
У Новоселівці лишилося мало місцевих жителів, бо по-перше, там знаходитися було дуже небезпечно. По-друге, більшість будинків через постійні обстріли і бомбардування були зруйновані. Тому хто міг, той виїхав. Але були й відчайдухи, які продовжували жити під обстрілами.
«На тій вулиці, де ми тримали оборону, троє людей лишилося тільки. І був серед них один цікавий дідусь, – згадує «Рижий». – У діда було чимало гусей, то він саме через них не виїздив у безпечніше місце. Не міг їх забрати з собою, і не міг тут самих лишити. Отак і ходив з ними по вулиці. От такі в нас люди, навіть домашню птицю не кидають. В той час як орки своїх убитих навіть не забрали».
Були і патріоти, і зрадники
Військовий згадує, що за час бойових дій на Чернігівщині йому довелося побачити неймовірних людей, які всіляко підтримували військових. Допомагали і їжею, і окопи копали, і мішки з піском тягали. Та були й такі, хто допомагав окупантам.
«Тут просто неймовірні люди. Вони всіляко намагалися нам допомогти. Пам’ятаю хлопців з якогось чернігівського ресторану, які на велосипедах у велосипедних шоломах під обстрілами розвозили військовим гарячі обіди, – розповідає «Рижий». – Не боялися, до останнього їздили на всі позиції, поки не почали надто щільно накривати. Місцеве населення тут взагалі не перемогти. Вони дуже сильні. З перших днів була відчутна їхня підтримка. Чай, каву, смажену картоплю, борщ – усе несли. Не питали, хочемо ми чи ні, вони просто несли каструлями. Жінки допомагали нам мішки з землею насипати. Українська нація – непереможна!
Та разом з тим, коли орки почали відходити, а ми заходили в ті населені пункти, які були окуповані, то почали виявлятися зрадники. Деякі місцеві співпрацювали з окупантами – добровільно, без примусу. Показували їм лісові і польові дороги, розказували, як краще пройти, щоб обійти ЗСУ».
Марія Пучинець, фото автора і з архіву Руслана Линовицького
