У рамках «великого обміну» 5-6 березня з російського полону повернулися 500 людей. Першого дня на Батьківщину прибули двісті, а другого — ще триста полонених. Серед звільнених військових були й цивільні, а серед тих, хто повернувся з недружньої країни, є й жителі Чернігівщини. Наймолодшому захиснику — 26 років, а двом найстаршим — по 51.
Першими зустрічали наших людей після полону мешканці села Нові Яриловичі, що всього за п’ять кілометрів від україно-білоруського кордону.
‒ Усі вони — наші: хлопці, сини, чоловіки, батьки! Кожен, хто повертається з полону, — це частина нашої сім’ї, нашої України, — каже місцева жителька Людмила.
‒ Дивишся на таке, і душа радіє за наших воїнів, які нарешті повернулися на рідну землю, ‒ говорить Валентина з Нових Яриловичів, ‒ але водночас і серце стискає біль. Важко бачити, що вони такі молоді, а життя не складається через цю прокляту війну. Тож ми завжди виходимо й вшановуємо тих, кого вже немає поруч… Вірю, що перемога, попри все, буде за нами.
Підтримати звільнених з російського полону прийшов і військовий Іван, у якого в неволі досі залишаються його побратими.
‒ Лише можна уявити, які емоції охоплюватимуть тих, хто повертається з полону, та їхніх близьких, ‒ ділиться думкою Тетяна з селища Добрянка. ‒ Ми просто не можемо не прийти, щоб зустріти наших мужніх і незламних…
‒ Неможливо передати це словами чи емоціями – ми лише можемо уявити стан рідних і тих, хто повертається з полону, – додає до слів своєї землячки з Добрянки Ярослава. – Щоразу плачемо від щастя, коли бачимо, як наші захисники, повертаючись додому, махають нам у відповідь.
Юрій, який теж був серед місцевих мешканців, побажав усім, щоб вони дочекалися своїх рідних.
Тетяна з Нових Яриловичів прийшла з дитинкою на місце зустрічі, щоб показати підтримку нашим воїнам. У цьому, без сумніву, і є наша спільна сила, адже така підтримка свідчить, що прості люди, громада і держава не залишають своїх. Полон і звільнення — це частина реальності війни…
У Ріпках, щоб зустріти колону звільнених з полону, люди поділилися на кілька груп по 5–10 осіб і розташувалися вздовж траси селища. З прапорами вийшли не лише ті, чиї рідні досі в полоні, а й просто небайдужі жителі.
‒ Мій брат пробув у полоні два з половиною роки. Росіяни забрали його, коли він перебував на території Чорнобильської АЕС, ‒ розповідає жителька Ріпок Анна, яка прийшла підтримати і полонених, і своїх односельців. ‒ Мій чоловік теж військовий. Кожного разу, коли дізнаємося про повернення наших полонених, ми відкладаємо всі домашні справи й біжимо сюди… Так ми показуємо свою вдячність воїнам, які нас захищають і дають можливість хоч якось жити…
‒ Від самого початку ми згуртувалися, і тепер щодня, коли повертаються наші воїни та захисники, ми виходимо їх зустрічати, ‒ розповідає мешканка селища Тетяна.
У селі Вербичі жителі вітали звільнених полонених 60-метровим жовто-блакитним стягом.
Олена Іванівна тримала в руках плакат із зображенням свого сина Євгена Улановича.
‒ Уже три роки і три місяці, як зник мій син, ‒ з болем розповідає пані Олена. ‒ Він служив у 57-й бригаді, а востаннє його бачили під час бою біля Бахмута. І ми досі не знаємо, де він.
Зрозуміло, що повернення з полону ‒ це надзвичайно важливий і непростий етап у житті кожного, хто опиняється на рідній землі. А ще сильніші внутрішні емоції опановують, коли бачиш як люди зустрічають своїх захисників. Такі моменти переплітаються з радістю і розгубленістю, сподіванням і тривогою, але з надією на мир та нашу Перемогу.
Сергій Вітер, спеціально для видання bilahata.net
