Ця земля – Косово і Метохія – колись була автономним краєм у складі Сербії. «Поле чорних дроздів і церковна земля» – так це перекладалося з сербської і, звісно, в часи войовничого атеїзму звучало дратівливо. Тому в 1968 році албанські комуністи залишили лаконічнішу назву – Косово. Трагічна війна на Балканах, яка спалахнула після падіння комуністичного режиму, не оминула й цей край. Тепер одні жителі обожнюють США (чи не кожна албанська красуня мріє вийти заміж за американця), а інші – серби – як правило, взагалі ігнорують, а то й ненавидять «янкі».
Козирна карта
Вождь югославських комуністів Йосип Броз Тіто прагнув об’єднати Югославію з сусідньою Албанією. Тому залюбки приймав албанських біженців, яких селили на території Косова. До цього тут мешкали в основному серби, і край вважався православним. Албанці їхали сюди охоче, бо життя в тодішній Югославії було заможнішим.
Одіозний Тіто помер, так і не втіливши свій підступний план. Натомість серби все частіше почали нарікати на нових сусідів. Кількість албанського населення в Косові стрімко зростала. Адже, якщо сербська родина зазвичай мала лише дві дитини, то практично кожна албанська сім’я налічувала по вісім-десять доньок і синів.
«Це – наша земля! – наполягали серби. – Саме на ній знаходяться відомі православні святині та історичні пам’ятки, зокрема й Косово поле, на якому відбулася чи не найславетніша битва на Балканах у період боротьби нашого народу з турецькими загарбниками. Чому ж албанці, мусульмани за віросповіданням, поводяться тут, наче хазяї?!».
«А як же інакше? – не менш категорично відповідали опоненти. – Нині 95 відсотків усіх жителів Косового – албанці! Тепер ми тут господарі!».
Все це на власні очі бачив і чув український миротворець Максим Праута. У Косові він мешкав півроку.
«Албанське населення дуже пишається, що Югославія припинила своє існування, – розповідав Максим. – Власне, почалося все зі Словенії. Люди у цій республіці вирішили боротися за незалежність від югославської правлячої верхівки. Потім повстали Хорватія та Боснія і Герцеговина. Самі серби вважають, що в усьому винні албанці, хорвати та боснійці. І навпаки ті ж албанці переконані: завинили серби! Бійня на території Косова – це наслідок кривавого розпаду Югославії. Конфлікт триває з початку 90-х років. Жертв – дуже багато і серед сербів, і серед албанців. Спочатку югославська армія воювала проти збройних військових формувань. Серби називали їх терористами, албанці ж наголошували, що вони – борці за незалежність, Армія визволення Косова. Там були свої польові командири. Після відомого бомбардування Югославії натовськими військами регулярна сербська армія змушена була залишити Косово. Відтоді тут уже тривала бійня між поселеннями: серби організували свої збройні загони, албанці – свої».
Пізніше там була створена така організація – Корпус захисту Косова (правонаступник збройних албанських формувань). Це – такий собі гібрид. Його можна назвати і міністерством із надзвичайних ситуацій, і армією Косова. Адже зараз цей край має всі атрибути держави: зокрема власний парламент та силові структури.
Албанське населення ні на мить не полишає думки про повну незалежність від Сербії. У розпал війни колись благодатний край залишило багато біженців. Тепер міжнародне співтовариство докладає зусилля, щоб повернути людей на батьківську землю. Проте козирною картою у врегулюванні конфлікту на Балканах володіють США і, відверто кажучи, вони надають перевагу саме біженцям-албанцям.
«Тому серби, які лишилися в Косові, не приховують свого страху: не приведи Господи, станеться нове заворушення і, звичайно, їм буде несолодко, – говорив Максим Праута. – На півночі, заході і півдні ця територія – гориста. Тут розвивався туризм. До цього часу збереглися готелі, лижні бази та курорти. Інша справа, що тоді, внаслідок збройних сутичок, це прийшло в занепад. Не було світла – ніхто за світло не платив, бо не було кому платити... І ось такий нюанс – на півдні та півночі живуть переважно серби. А північ – єдиний промисловий регіон Косова. До бомбардувань це все працювало, а потім – ледь жевріло. Але все одно регіон – дуже перспективний! Розумієте? А там мешкають серби... Центральна і східна частина населена в основному албанцями. До початку операції миротворчих сил вони жили дуже бідно. Але кожен біженець отримував від міжнародного співтовариства певний фінансовий стимул на зведення житла та розвиток свого бізнесу. Так ось, якщо говорити про албанців, то увесь їхній бізнес полягає в тому, що вони будують біля центральних доріг готелі, автомайстерні і мийки. Це пов’язано з тим, що край, який пережив війну, по суті, перетворився на країну контрабандистів та злочинців. Населення займається тим, що їздить у Європу на заробітки. Проте вистачає й тих, хто просто краде автомобілі в Німеччині, Австрії та інших країнах і перевозить їх до Косова. Тобто одна частина автівки «імпортує», а інша їх лагодить та миє...».
Серби ж зазвичай працюють на землі. І головна причина протистояння – в тому, що саме вони мешкають у найпривабливіших з економічної точки зору регіонах. І виселити їх звідти повністю албанці не можуть. Так, ці жителі бояться, але дійшли вже до тієї межі, що ніхто нікуди не поїде. Залишились патріоти, які, попри все, вірять у відродження Великої Сербії. До речі, вони не раз скаржилися, що албанці наполегливо пропонують їм досить значні гроші за землю, аби непоступливі господарі все-таки виїхали з Косова. Проте довести чи спростувати подібне досить складно.
Дві дружини «простого» селянина
«Взагалі ж, албанське населення значно краще адаптується до нових умов життя, – переконував мій співрозмовник. – Один знайомий свого часу працював у Швейцарії – чи то простим швейцаром, чи охоронцем у готелі. Познайомився з досить-таки багатою жінкою-швейцаркою. І якось так трапилося, що вони одружилися. Він сам – незаможний хлібороб. І склалася така ситуація, що в нього є вже дві дружини. Одна – ота багата швейцарка, а інша дружина – молода албанка з його села! Ну, і якось вони так собі живуть добре, всім подобається. Пані зі Швейцарії дала йому гроші на зведення розкішного будинку. Вони часто відпочивають разом. Між іншим, він – мусульманин, та жодних проблем із м’ясними стравами у них немає. Знайомий вважає себе сучасною людиною, вільною від якихось ортодоксальних догм. Тому шлюб із християнкою (я його заможну дружину-швейцарку маю на увазі) не викликає у цього чоловіка жодних застережень. І, я думаю, більшість албанців досить спокійно ставляться до таких речей, якщо це їм вигідно...».
А ось серби, котрі залишилися в Косові, – люди в основному глибоко віруючі, які суворо дотримуються традицій: «Наприклад, там я побачив, як вони вітають один одного (власне, вони з нами теж так віталися, бо ми – православні, називали нас «братушками» та «другарами»): кожен серб відстовбурчує три пальці. Я спочатку не збагнув, що то за символ свободи плюс великий палець. Виявилось,це – Трійця. Як православні люди вони, вітаючись, використовують символ Трійці: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Вони переконані у власній правоті. Коли спілкуєшся з ними, запевняють: «Ми боронитимемо свої села до останнього співвітчизника!». На перший погляд, немає ні зброї, ні якихось претензій до них – начебто нормально люди живуть. Проте всі розуміють, що зброя є, надійно схована, і в разі потреби цілком готова до бою. І якщо станеться якесь заворушення, вони вийдуть усім селом. Від кожного села буде власний військовий загін!».
Українські миротворці з’явилися в Косові у 1999 році в складі спільного батальйону, де служили також поляки та литовці. Підрозділ належав до міжнародного контингенту «КFOR», основу якого склали війська НАТО. Це – близько 15 тисяч вояків із 36 країн. На заході краю ситуацію контролювали здебільшого італійці, на півдні – німці, на сході – як правило, американці (їм допомагали греки), а на півночі працювали так звані змішані групи, зокрема й наш батальйон.
Місцеві жителі-мусульмани неабияк поважають вояків США, які забезпечують їх роботою та надають фінансову допомогу. А ось серби навпаки до «янкі» ставляться, м’яко кажучи, непривітно. Вони не можуть пробачити Америці бомбардування їхньої Батьківщини.
Зате українців тут люблять: ми православні. До того ж, свого часу багато сербів працювали в Україні. Натомість албанці до наших вояків ставилися з осторогою: нічого не вдієш – якщо люблять одні, як правило, недолюблюють інші. Та наші миротворці, звісно, не ділили мешканців Косова на своїх та чужих – допомагали всім!
Албанські красуні для вояків США
А ось любощі з місцевими жінками були не бажані. Якось одного шалапута-росіянина через його амурні справи навіть довелося тривалий час переховувати від наполегливих родичів коханої дівчини. Хоч жартома гостинні серби нерідко пропонували нашим воякам побратися з їхніми доньками: «Дуже багато випадків одруження американців. Меркантильна мета: албанки досить таки зухвало йшли на контакт із вояками США, сподіваючись, що їх потім візьмуть заміж і заберуть до Америки. Навіть я чув про один такий випадок із сербською дівчиною, яка працювала перекладачем. У неї був роман з американським офіцером...».
Годували українських миротворців начебто чудово. Приїхавши до Косова, вони не приховували радості. Адже щодня, в будь-яку пору року, могли споживати різноманітні фрукти, зокрема й екзотичні. Навіть рідним хвалилися: за вікнами – зима, віхола, а ми динями ласуємо! Проте м’ясні та хлібобулочні вироби швидко набридли.
«Вони – якісь ненатуральні, – пояснював Максим. – Хлопці почали гладшати – просто на очах набирали зайву вагу! Тому, аби не розповніти до непристойних розмірів і масу перетворити на м’язи, доводилося активно тягати залізо у спортзалі. Взагалі, ми мешкали у двох таборах: в американському і нашому, українському, розташованому в гірській місцевості. І, щоб врятувати наші бідолашні шлунки, в українському таборі кухарі готували вечері з рідних страв. Інакше навіть не знаю, як би ми витримали без звичних борщів, супів та салатів! Бо американці чомусь вважають салатом, наприклад, варені макарони з малесенькими частинками червоного перцю. А як вам такий салат: просто «порубана» варена картопля, приправлена якимсь сумнівним соусом?! Ні тобі олійки, ні цибульки, ні іншої зелені... Ви не уявляєте, як можна сумувати за, здавалося б, звичайним салатом! Отож рятувалися, як могли...».
А одного разу стався трагічний випадок. Українці поверталися з нічного патрулювання в горах. «Я був на тому місці, – пригадував Максим. – Не можна сказати, що воно – таке вже небезпечне. Ну, видимість була не дуже хороша... Це – просто жахливий збіг обставин, доля! Бойова машина в’їхала в скелю і перевернулася. Загинуло двоє вояків: один – одразу ж, на місці, а інший – у лікарні. Хоча багато сил було віддано, щоб зберегти йому життя! Коли сталося це лихо, миротворці з усіх військових контингентів надавали нам допомогу. Тут же прилетів американський гелікоптер, транспортували хлопця до шпиталю, далі в Македонію – до великої лікарні, робили все, що могли... Ну, не пощастило. Але, коли я разом з усіма переживав ту біду, переконався: всі ми – люди і, незалежно від того, в яких ти військах служиш, в якій країні, за будь-яких обставин треба залишатися людиною. В тій ситуації всі поводилися гідно».
Хто такі левики?
Звісно, Максим пам’ятає і курйозні історії. Якось приїхали в Косово українські журналісти, серед них і фотокореспондент: «І щось там не узгодило наше військове відомство з виданням, яке він представляв. Було у нас три літаки – два пасажирських і вантажний, якими всіх отих «акул пера» мали відправити додому. Попередня усна домовленість начебто була, що фотокореспондент прилетить у Косово пасажирським літаком, два дні тут попрацює і потім у вантажному літаку повернеться в Україну. Але так сталося, що було дуже багато бажаючих сісти саме в той вантажний літак, і фотокореспонденту не знайшлося місця, його взагалі не виявилося в списках пасажирів! Звичайно, він розхвилювався, почав дзвонити на Батьківщину – в своє видання. І начебто в останню мить все владналося. В усякому разі, його підбадьорили: «Старий, не нервуй, все тіп-топ, вранці – літак, ти повертаєшся останнім, крайнім бортом в Україну!». Він на радощах ні світ, ні зоря прибігає до мене і ошелешує новиною: «Ура, я відлітаю – зателефонував в Україну, і вони звідти проблему вирішили! Що будемо робити?».
Український табір, як уже говорилося, знаходився в горах. До аеродрому – приблизно вісімдесят кілометрів. Вільного автомобіля, щоб відвезти журналіста, не було. Та Максим і права такого не мав – кататися з фотокореспондентом територією Косова без належно оформлених документів. Проте треба було щось негайно робити, аби журналіст все-таки встиг на літак. Довелося порушити службові інструкції: «Вирішили ми з ним спіймати, так би мовити, таксі. Самі розумієте, які таксі в горах?! Але вийшли на дорогу і все ж зупинили якусь машину. Запитали, чи можна нам доїхати до аеропорту? Водій відповів: «Звичайно, ні! Я туди нізащо не поїду! Це ж треба мандрувати територією, де мешкають албанці, а я – серб. Що завгодно може трапитися... Не хочу так ризикувати!».До речі, водії-серби там мають по два номери: один – косівський, а інший – югославський. Вони їх міняють, залежно від ситуації. У себе вдома їздять з югославськими номерами (це така ностальгія за колишньою єдиною країною), а вирушаючи за межі сербських територій, одразу чіпляють косівські номери… Ну, ми почали цього водія просити, пояснили своє становище. І, знаєте, він виявився чуйною людиною – звів з іншим водієм-відчайдухом, який погодився підвезти нас до аеродрому. Їхали ми в «Опелі» вчотирьох: водій, поруч – молодий чолов’яга богатирської статури (серб назвав його своїм помічником, очевидно, це був охоронець), журналіст і я. Звісно, везли нас не безкоштовно, а за гроші фотокореспондента і, як я вже казав, без будь-якого дозволу».
Проте Максим не переймався, бо він виручав із халепи співвітчизника, до того ж, представника «четвертої влади»: «І ось з’являємося ми в аеропорту. Все, думаю, проблему вирішено, слава Богу! Оформили йому візу, проштампували. В’їжджаємо на військовий майданчик і... починаються дуже нервові «розбірки». Довго не могли порозумітися з моїм комбатом, який ніяк не хотів повірити, що журналіст дійсно повинен сидіти в цьому літаку... Виявляється,комбат такої вказівки не мав! А фотокореспондент навпаки був переконаний, що він летить, просто про це ще ніхто не знає... Як ми сварилися! Та все-таки посадили його на літак і він благополучно відлетів».
А ось ще одна весела історія від Максима Праути: «Був такий випадок. На блокпост, де несли службу наші вояки в нічний час, призначили старшим молодого, але дуже амбітного офіцера, якого недолюблювали солдати. От хлопці й вирішили над ним пожартувати. Приїжджає він на пост, роздивляється навкруги: «Ну, що у вас цікавого?». Починає скрізь нишпорити, з глибокодумним виглядом «досліджувати» територію. І тут один сержант каже йому: «Ви, пане старший лейтенанте, тут не ходіть, бо, по-перше, он за тією горою сидить снайпер, який, не приведи Господи, може поцілити, а, по-друге, тут – дуже багато левиків...». Той вмить насторожився: «Що за левики?!». Про снайпера якось забулося, а ось левики його зацікавили. Ну, сержант і пояснює: «Левики – це ніби такі ведмедики з їжачками, тільки на довгих ніжках...». Ви знаєте, старший лейтенант настільки перейнявся цією проблемою, що навіть не виходив із приміщення, в якому сидів-чергував. Дуже він перелякався! Потім, звичайно, йому сказали, що то був жарт і ніяких левиків не існує... Клянуся, це – реальна історія: офіцер вперше потрапив у нічне чергування на цей блокпост і просто не знав, що там може бути в горах. А оскільки ведмедів він все-таки колись бачив, то, почувши про загадкових левиків, нажахався...».
Між іншим, краю вже фактично повернули його історичну назву: Косово і Метохія. Ось тільки на «полі чорних дроздів» та «церковній землі» і досі ніяк не порозуміються між собою два багатостраждальних народи, у кожного з яких – власна історія і своя правда. Війни тут, звісно, ніхто вже не хоче: крові пролито ріки, економіка – на межі краху. Але й поступатися принципами ні албанці, ні серби не бажають. Косово, як і раніше, залишається ще однією пекучою раною на Балканах, яка не скоро загоїться.
Сергій Дзюба
м.Чернігів
