Для відеозйомки ми (я та бібліотекарка Надія Гречухо) повинні були забрати Ганну Михайлівну Моторну і привезти її до Олександри Дмитрівни Заяць, яка мешкає в іншому кутку села Солонівка, що на Городнянщині Чернігівської області, аби вони проспівали для запису декілька автентичних пісень.
Неподалік двору Ганни Михайлівни, пані Надія запропонувала пройтися в «одне місце».
«Щось хочу вам розповісти, але не тут, а трохи далі ‒ там цікавіше», ‒ інтригуючи запропонувала вона.
Декілька метрів закинутих і зарослих різнотрав’ям городів (от де земля гуляє»!) і ми вже увійшли в якийсь «сухий» рівчак з величезними деревами. Одразу майнуло якоюсь дивною прохолодою. І це у тридцяти градусну спеку! Ми обережно пробиралися через хащі, і хоча як не намагалися не зачепитися за колюче віття (а в мене ще була відеокамера і я боявся, аби вона не ушкодилася), все одно гілляччю, яке неначе витягувалося вперед, вдавалося своїми незграбними кінцівками чіплятися за одяг.
Я йшов мовчки за жінкою поміж височенних старезних велетнів-дерев і помітив, що вони тут ростуть якось не прямо ввись, а здебільшого покручені, ніби витиналися та тулилися одне до одного.
Поміж цих дерев і кущів красувалися різні цікавої форми гриби, ніби самі так і просилися в кошик. Але всі вони були, хоч і гарні, але неїстівні.
На хвильку зупинився і подивився вверх. Мені здалося, що височенні дерева з усіх боків дивилися на мене і ніби щось хотіли мені розповісти, якби могли… А по тілу враз пробігли «мурашки» ‒ я це виразно відчув. У цей момент Надія обернулася і картинка стала ще більш виразною. Світла сукня її ще ставала яскравішою серед потьмянілих від віку дерев-гігантів. Враз промайнула думка: «І чого ти, Сергію, сюди пішов?»
Дивлячись мені у вічі, Надія раптово запитала: «Ну що, як враження?»
Я не хотів чесно їй зізнаватися, що мені моторошно тут, але я ж не жінка, щоб лякатися якихось стовбурових химер, то й відповів: «Якесь дивне відчуття. Тут щось сталося?»
«Значить, дійсно працює, бо ви тут не перший, на кого оточуюча обстановка діє», ‒ зауважила «провідниця». ‒ Ви забули, що у вас відеокамера. Не бажаєте познімати всього цього?»
Я увімкнув камеру.
‒ Ми стоїмо на місці, яке називається Бойків рівчак. За легендою, колись тут була велика річка, ‒ розпочала свою розповідь пані Надія. ‒ Від жіночого прокляття ця водойма повністю висохла й замість гарного й життєдайного джерела стала місцем злим і моторошним.
Я стояв, немов онімілий. Після почутого мені стало ще більш лячно. А вона продовжувала розповідати про історію того прокляття.
Звідтоді, як все це сталося тут, пройшло більше двісті років. За селом, між пагорбом і річкою, стояв красивий палац, а навкруги ‒ гарний сад і різні деревця. Тут було море всіляких квітів. У цьому маєтку жила поміщиця Катерина Оболонська, яка сама родом з Лемешівки. Переказують, що вона обожнювала і квіти, і сад, а найбільше полюбляла гаяти свій час біля річки, яка звалася Руда. Невідомо зараз, звідкіля ця річка починалася і де вона зникала. Але кажуть, що вона була дуже глибоченною, що й дна не було видно. Сама Катерина була суворою, неприязною жінкою, можливо через те, що пізно вийшла заміж і дуже рано овдовіла. Панночка мала єдиного сина Івана, який став для неї сенсом всього життя, адже чоловік її помер, коли Іванку було лишень місяць.
Освітою сина займався дядько панночки ‒ Михайло Опанасович. Хлопчик був розумною дитиною, добрим і чуйним. Він, як і матір його, полюбляв ходити берегами Рудої.
Якось літнього дня Іванко пішов до річки й не повернувся. Кілька днів і ночей всі гуртом шукали сина панночки, адже трохи далі від села, розкинулися густі ліси, а тут ‒ глибоченна річка. І лише на четвертий день хлопчика знайшли все ж таки у воді.
Катерина була у розпачі, бо її єдиного сина забрала річка, якій (і тільки їй) вона вклонялася.
Тепер, звісно, ніхто точно не знає ‒ як там воно все насправді було: чи Іванко сам втопився, чи згубили вороги його матері.
Не довго думаючи, пішла панночка до того місця, де знайшли її синочка й у відчаї накинула на річку своє прокляття. А щоб воно подіяло, жінка кинула свій гребінь у річкову воду.
За переказами, звідтоді вода в річці Руда почала зникати й за лічені роки повністю всохла, а на її місці лишився тільки глибоченький рівчак, який затим чомусь назвали «Бойковим». Ніхто тепер не знає ‒ чому таке ймення дали місцеві люди. А от історія про панночку та її синочка живе й донині.
Кажуть, прокляття пані Катерини діє й досі, бо у Другу світову війну німці виявили групу радянських воїнів, які переховувалися у рівчаку, щоб не потрапити у полон. Окупанти їх знайшли й знищили всіх до одного.
***
…Мені якнайскоріше хотілося вийти з того темного, холодно-моторошного рівчака. І коли вже пройшли кілька метрів по світло-сонячній польовій площі, збагнув, що відеокамеру я так і не вимкнув… Напевно, діє якась потужна енергетика на тому місці, або ж зовнішня атмосфера візуально так сильно впливає на відчуття та свідомість…
Сергій Кордик
