Лариса по життю вдалася везучою. «Лагідне телятко двох маток ссе…», – так учила її бабуся. І вона було по життю, як те телятко… Відчувала, де треба бути лагідною, де злою, де сказати правду, а де так красиво збрехати, що й собі можна тій брехні повірити…
Життя як є. Щастячко
Вже добре стемніло, як Олексій загнав свого старенького «Жигуля» у рідний двір. Підкотив аж до літньої кухні. Смикнув двері. Не замкнуті, як і раніше було. Відчинив багажник і, не вмикаючи світла, став заносити до кухні свої речі. Сірий не гавкав, хоч давно і не бачив його. Згадав. Лащився. Олексій відпустив його з цепу і той, ніби співчуваючи, сновигав за ним із кухні до машини, від машини до кухні. Справившись, Олексій сів на порозі і закрутив цигарку, запалив… Сірий примостився поряд, ледь не на коліна йому, здається, стежив за кожним його жестом і заглядав у очі. І що тій собачій голові розуміти…
Ближче до півночі засвітилося у веранді. Скрипнули вхідні хатні двері.
– А я ж таки чую, ніби хтось є у дворі! – гукнув Сашко. – Чужий би не заїхав у двір. То ж ти, батьку?
– Та я ж…– обізвався Олексій.
Сашко вступив у шльопанці, накинув куртку і вийшов у двір. Простягнув батькові руку. Привіталися…
– Ти як? Назовсім? Чи що?– запитав Олексія. – Чому не попередив?
– Та хтозна… – знітився той. – Її ж діти хату продають. Кажуть, ти, дядьку, і так довгенько тут без матері прожив… Іди, мабуть, додому. У тебе ж є куди. Ми й не виганяємо, та нам гроші треба… Та я ж без обід на них. Треба так треба…
– Та правильно, батьку! Чому світло не вмикаєш у кухні? Там усе на місці. Й диван дідів стоїть. Вже ж не холодно. Та, як що, то можна й піч топить, і грубку. У хату не гукаю, бо ми ремонт зробили, кімнати розгородили… Не серед зали ж тобі жить!
– Та… мені й тут буде добре…
– І я так думаю… Стіни побілимо… А ж дід тут довго жив! І нормально йому було.
– Та довго…
– Розбирайся та лягай відпочивать. І я пішов, бо завтра на роботу…
Тільки відчинив двері у хату, на порозі Юлька – руки в боки:
– То, що за «щастячко» до нас прибилося?
– Не починай, Юлько! Батько мій! Не вижену ж на вулицю!
– А міг би! Надьчиних внуків глядів, не нашого Женьчика!
– Так вони ж у Польщі! А дідові куди?! Все! Я батька не вижену! Це і його дім! Ти, часом, не забула? І ще хтозна, як було б, якби жив разом із нами ці 20 років! Може б сварилися щодня! Він же нам не заважав!
– І не помагав! Дав хоч копійку на ремонт?! Од цієї хати одні стіни його! Я тут усе переробила! Може, я хочу роздягнута із ванної виходить! А він тут сидітиме! – перейшла на високий тон Юлька.
– Він у кухні житиме! Заспокойся! – прикрикнув Сашко. – Не обговорюється! Пішли спать!
Сашко відвернувся і тільки вдавав, що спав. І намагався заспокоїти себе, що правильно батьку сказав. Поставить йому телевізор… Хай дивиться, щоб не скучно…
* * *
Лариса по життю вдалася везучою. «Лагідне телятко двох маток ссе…», – так учила її бабуся. І вона було по життю, як те телятко… Відчувала, де треба бути лагідною, де злою, де сказати правду, а де так красиво збрехати, що й собі можна тій брехні повірити… Закінчила профтехучилище і, здобувши освіту секретарки-друкарки, приїхала в село із сусіднього району. Олексій здавав у бухгалтерії шляхові листи, як побачила його вперше. І, хоч він на неї геть уваги не звернув, Лариса поставила собі мету – буде моїм! Дізналася, що зустрічається тут із однією вчителькою… Стала шукати найменшого моменту, аби підвіз хоч кудись. Довелося добре «потрудитися», та свого домоглася. Спочатку та вчителька приревнувала Олексія до неї, а потім навіть в іншу школу перевелася, бо, бачте, образилася на Олексія! Якраз цього моменту і чекала Лариса. Пожаліла хлопця, напоїла чаєм і не тільки, зігріла…
Лариса була із сім’ї простої, колгоспної, а у Олексія батько – сам бригадир, а мати – продавщиця! І він один у них! Вже не треба про житло думати! Хата у них нова, з вікнами великими! На все село хата! Скоро у тій хаті і весілля згуляли… У Олексія не було часу на роздуми. Лариса сказала, що вагітна, значить треба швидко одружуватися, ну, щоб весілля ж красиве! Він чоловік відповідальний! Сашко народився, правда, через 10 місяців після весілля… Кажуть, буває, що жінка переношує… Олексій дуже і не задумувався, закохався він у Ларису чи ні. Всі ж одружуються, живуть, мабуть, звикають… Довго йому снилася його Надійка… Та хто їй винен, що поїхала із села. От якби не поїхала, то нічого у нього й не було б із Ларисою, як вона сказала: «Не захотіла Надія за своє щастя поборотися!». І це точно!
Лариса у сім’ї чоловіка старалася швидко все взяти у свої руки. Свекруха попалася слабохарактерна. Їй тільки б у сім’ї мирно та ладом усе. Схотілося Ларисі ремонт у хаті на свій лад. Будь ласка, робіть! Внучечка тішить, невістку хвалить. Свекор, правда, іноді показував, що він таки у домі хазяїн, піднімав «пір’ячко», і невісточка шукала методи його трохи осадить.
Стосунки свекрів їй здавалися такими, ніби свекор – і вдома бригадир, а свекруха – колгоспниця із ланки. Все йому годить. А він… і не свариться ніколи, і слова кривого не скаже дружині, а чужий – та і все. І вирішила невісточка його на чисту воду вивести. Стала стежить! І… вистежила! Святий Боже! Так у нього ж є коханка! Не полінувалася поїхати у центральну садибу колгоспу на велосипеді, щоб своїми очима побачити, у кого свекор обідає. Та не раз, і не два за ним їздила. Раз стала та і чекає під колгоспним «бобіком». Він вийшов із двору, усміхнувся:
– Давай зробимо вигляд: я – що тебе не бачив, а ти – що тут не була! – сказав без найменшого хвилювання.
– Я свекрусі все розкажу! – вибухнула.
– Хто ти така? Сказав – не лізь, так не лізь! Не твоє діло! Хоч слово мовиш! – уже прикрикнув.
Ларисі ж не терпілося розказати. Свекруха була не дуже балакуча. Щодня приймала багато ліків, навіть у спеку вдягалася, бо мерзнула. Словом, слабувала. Бувало, що на кілька днів і зовсім могла злягти. Невістці і шкода її було, та все ж не раз ловила себе на думці, що як би добре тут було жити без свекрів! Щоб вона одна хазяйка!
– Ви, мамо, надто довіряєте батькові! – випалила свекрусі, коли помітила, що та таки ж переживає, бо вже пізній час, а чоловіка немає вдома.
Та знітилася, здається, зіщулилася вся – як дитина, яку застали за шкодою.
– То вже не сім’я… коли не довіряють… – промовила тихенько і аж оглянулася. – Я догадуюся, що ти мені, доню, хочеш сказати… Я знаю…
– Як? Ви знаєте, що у нього є коханка, і мовчите?! – закричала Лариса.
– Тсс… – свекруха, піднесла палець до губ. – Не лементуй. Послухай. Я дуже хвора… І жити мені недовго. Я вже знаю. Я не хочу, щоб мій чоловік після моєї смерті без жінки залишався. Ще ж які года наші… А Катерина – добра жінка…
– Ви серйозно?! – Лариса присіла до столу, бо, здавалося, впаде.
– Цілком серйозно… Я дуже люблю його… Він чоловік міцний, дужий… А я все хвора та й хвора… Може і його щастячко ще буде… Як помру, не перечте йому. Хай сходиться з Катериною. Вона порядна жінка.
– Та яка ж порядна, як він від Вас до неї бігає? – не здавалася Лариса.
– Ви, дочко, ще дуже молоді… З роками багато що змінюється і в житті, і в стосунках… Оце поговорили раз – і все. Запам’ятай, що я прошу.
Через якихось півроку рак забрав її життя. Свекор плакав, горював. Лариса не ризикувала стежити, їздить чи ні він до Катерини. А як відбули рік по свекрусі, буквально наступного дня свекор сів до них снідати і поставив перед фактом:
– Діти… Вибачайте. Я буду женитися…
– Женись! Хто тобі не дає! Тільки знай! Ніхто у цьому дворі, у цій хаті після матері не хазяйнуватиме! – закричав Олексій і кинув ложку.
– Ти ж знаєш, що мати була б не проти… І вам буде легше…
– Не смішіть! Легше! Якась тітка чужа тут буде сновигать! – підпряглася Лариса. – Та ви, батьку, того тільки й ждали!
– Не мели дурного! Я не винен, що у матері хвороба! – не здавався батько.
– Значить так, батьку! Звиняйте! Але вибирайте – хоч ми… ось дома, хоч ваша … як там її!
– Сину! Ти ж не забувай, чия це хата! Ми з матір’ю усе оце з чистого поля починали! Тут вся моя жизнь у трудах!
– Так живи! Тільки сам! Чи, може мені із сім’єю на квартиру піти? Батько, бач, жених! Мать би його! А піду! Піду! Хай люди сміються! Рідних дітей прогнав!
Лариса не перебалакувалася. Свекор поїхав на роботу, а вона давай причитати, як за покійником, Олексію:
– Я нікуди звідси не піду! Ти що, здурів? На яку квартиру! Я тут уже десять год ішачу! Та все ж тут мої рученьки робили! Для кого?!..
Свекор не прийшов вечеряти. Приїхав пізно і пішов прямо у кімнату. Лариса до півночі бубоніла Олексію на вухо. Через кілька днів свекор зібрав свої речі, склав у колгоспний «бобік» і поїхав до Катерини…
Так і жили. Бувало, що заходив додому. Приносив гостинця внукові Сашкові. Запрошував дітей до себе у гості. Ті не йшли. На роботі Лариса ще довго скаржилася дівчатам на свекра:
– А ну ж! Тільки подумать! Поробила йому Катерина! Точно поробила! Все чужим дітям! Ви бачили? Машину нову собі купили?! А Сашунчикові ж нашому канхвету не принесе! Бачили? Вони удвох кругом! Як зв’язані! Із свекрухою так не бігав!
З часом на ці розмови вже ніхто і не зважав. Бо у кожного свої проблеми, свої радощі і своя правда…
Дожили Михайло з Катериною до глибокої старості. Олексій не раз пошкодував, що так вийшло тоді. Він же навіть не подумав, що батько збереться і піде. Якось і совісно було трохи перед ним. Особливо з роками… А зустрічався з батьком ніби крадькома. Він колись каже синові:
– Я на тебе, Льошко, і не серджуся. Ну, не сприйняв ти іншу, крім матері, біля мене… А воно, сину, жизнь – така штука… Не знаєш, що і ждать…
Вже у 80 овдовів Михайло вдруге. Якийсь рік пожив сам. Катеринині діти з хати не вигонили, але й до себе не просили. Та і він би й не поїхав. Зійшлися ж із їхньою матір’ю, як діти вже дорослі були. З’їжджалися порося різать та город вибирать. Так і прожили.
На другу зиму вдовування потрапив Михайло до лікарні. Тут Олексія і погукали. Воно-то і нічого страшного у діда. Старість. Тиск стрибає. Із лікарні привіз батька додому. Лариса ледь не побила обох. Затопив Олексій піч у літній кухні та й поселив там батька.
– Не переживай, – усміхався той, – а ми з матір’ю хату як будували, то тут років три жили. І ти тут ріс. Пам’ятаєш… – заспокоював сина.
Так і жили. Старий сидів на сонечку під кухнею і кришив спориш курчатам, восени перебирав картоплю. Коли чоловіка не було вдома, Лариса старалася свекрові нагрубити з усієї сили. Як хоч його обзивала. А він ніколи синові не поскаржився. Так майже десть років і прожив у літній кухні. Коли хтось під двором на лавочці намагався зачепить його, що, мовляв, отакий будинок вистроїв, а йому там місця немає, Михайло говорив розважливо:
– Е! Ти ще не був (чи не була) старим. А старикам ото краще окремо жить!..
А як помер Михайло, син ніби зовсім іншим став. То мовчав, то зривався на крик. Лариса у нього хазяйка, мати чудова… Звик до неї. А от серце біля неї ніколи і не стукотіло так, як колись, побачивши Надійку. Не святий був! Якби про те Лариса дізналася, то не жив би він і дня! Скільки тих доріг з’їздив, скільки дівчат і жіночок різних мав… і забував! А от Надійку не міг забуть. Вона жила за якихось 20 кілометрів. Скільки картав себе, що тоді, у молодості, не поїхав слідки її шукати, вибачатися, а швидко одружився. Шукав зустрічей, і, побачивши її хоч десь, хоч віддаля, відчував себе юнаком, у якого в голові весніє…
З чоловіком Надія давно розлучилася. Виховала доньку. Він запросив її у кафе. Потім зустрілися ще і вона запросила його додому… раз, вдруге, втретє… Вдома мовчав і ні до якої домашньої роботи не брався.
– Тобі пороблено, чи що? – допитувалася Лариса. – Щось болить?
– Душа…– вичавив із себе. – А давай розлучимося!
– Здурів? Смієшся? Як? – не могла навіть заплакати.
– Не моя ти жінка, не моя… Прости… Не моє ти щастячко!
Та Лариса не з них жінок, що прощають. Переплакала і вже наступного дня взяла руки в боки. А така поза – то страшна сила:
– Я уб’ю ту сучку! Ось побачиш! А як підеш, нічого тобі звідси не дам!
– Та не лякай! Воно мені й не треба! Я просто хочу пожить так, як хочу я! Без оцього хазяйства! Врешті, без тебе!
Забрав тільки свої речі, сів у машину і поїхав. Лариса писала всюди скарги на розлучницю і бідкалася перед людьми, що чоловікам цього роду таки пороблено. Усім! А люди шепотілися, що у цій великій та красивій хаті жінки не виживають. Лариса діждалася і невісточки у дім. Та не склалося. Не мирилися із першого дня. Характером дуже схожі.
Вчергове посварилися і Ларису розбив тяжкий інсульт. Не вижила. І, як вона колись, її невісточка Юлька плакала над домовиною свекрухи і в душі раділа, що вона нарешті тут хазяйка…
Олександра Гостра
