«Слов’янські театральні зустрічі»–2017, день сьомий.
До цьогорічної програми ювілейного фестивалю «Слов’янські театральні зустрічі» Чернігівський театр включив прем’єрну виставу 2017 року «Вій. Докудрама» Наталі Ворожбит, показом якої було завершено 91-й театральний сезон.
Заінтригована публіка з нетерпінням чекала на зустріч з цією новаційною сценічною роботою, адже багато хто не зміг у червні потрапити на прем’єрну презентацію вистави. Хтось очікував на осучаснену версію гоголівського «Вія», когось зацікавив незнайомий жанр спектаклю – докудрама, а дехто прагнув нової зустрічі з бакіровською режисурою…
Важко сказати, наскільки виправдались сподівання усіх чернігівських шанувальників театрального мистецтва, адже у кожної людини своє особисте ставлення до театру, свої уподобання, своя, відмінна від інших, мотивація відвідування тієї чи іншої вистави.
Переповнена гамірливою публікою глядацька зала яскраво свідчила про жвавий інтерес до нової творчої роботи шевченківців і піднімала градус хвилювання режисера і виконавців до найвищого ступеню.
Та ось завіса відкрилася… і глядачі сходу опинилися в атмосфері переповненої маршрутки з її колотнечею, грубими жартами, лайкою (цілком в дусі жанру докудрами). І дивування заїжджих французів з реалій сільської глибинки не шокувало, а лише викликало сміх у залі.
Та коли почав розтроюватися образ баби Соньки, а проста сільська дівчина вільно заговорила французькою, а потім перетворилась на страшну потвору, виникло відчуття, начебто реальні події розгортаються в якомусь містичному просторі, де все непевне – час, містина, обличчя, події… Далі – більше. Триєдина в різних вікових іпостасях Сонька (стара, молодиця, дівчина), яка чи то місить тісто, чи то виліплює чиюсь долю. Оповідки селян про всілякі житейські страхіття, їхня упевненість в існуванні всілякої нечистої сили та портретне змалювання сліпим дідом Явтухом жахаючого образу Вія. Спілкування по скайпу з вже померлою відьмою Оксаною і похоронна відправа по ній випадковою, зовсім сторонньою людиною, що належить до іншої нації й іншого віросповідання.
І тільки у фіналі, коли звучить старовинна козацька молитва про «мертвих, живих і ненароджених», про громаду, її очільників та військо, про убієнних і заморених голодом, згорілих і замерзлих, яка торкається потаємних духовних глибин і ніби омиває душу, приходить розуміння, що лише через каяття і прощення лежить шлях до спасіння душі і не тільки своєї. І як підтвердження цього – на екрані наче з туману проступають óбрази всіх персонажів вистави, а за їхніми плечима – нові й нові постаті, безліч безіменних душ, що прагнуть відпущення.
Схвильовані до глибини душі глядачі шаленими оваціями й вигуками «Браво!», стоячи вшановували творців цього захоплюючого сценічного дійства, а виходячи із залу, сповнені емоцій, обмінювалися враженнями від спектаклю. Хтось відзначив, що цей «Вій» зовсім не гоголівський. Хтось зауважив, що навіть не помічав скільки брудних слів нас оточує у щоденному побуті – у маршрутці, магазині, на вулиці. Пролунала й думка, що можливо й варто на сцені показувати не тільки привабливі сторони нашого теперішнього буття, аби виникла потреба щось змінити на краще в собі, в своєму оточенні, в нашому суспільстві.
Різні люди й сотні різних думок, але це чудово, що вистава не залишає глядачів байдужими, торкається чутливих струн душі, спонукає до роздумів. Це найвище визнання немарності праці режисера і акторів, їх таланту і високої майстерності.
Приєднуючись до привітань захоплених глядачів, побажаємо новій творчій роботі шевченківців – виставі «Вій. Докудрама» довгого сценічного життя, а усім шанувальникам театрального мистецтва яскравих вражень від відвідування нашого театру!
Раїса Міненко, керівник літературно-драматургічної частини театру
