Кілька років тому ще в Луганську номер телефону Антоніни Агєєвої став «гарячою лінією» для людей, що опинилися в складній життєвій ситуації, передусім – бездомних. Цей номер знали в органах влади й міліції. Коли дзвінків стало багато, до справи долучилися й інші волонтери, чергування тривало цілодобово...
Вже майже три роки пані Антоніна живе в селі під Черніговом і продовжує допомагати тим, хто до неї звертається. Це і переселенці, й атовці, і люди, які залишилися в окупованому Донбасі. Схоже, для неї не існує чужої біди та чужих проблем. Звідки ж у цієї зовні такої тендітної й уже немолодої жінки стільки сил, терпіння, співчуття, любові, бажання допомогти всім і кожному? Так колись жили її батьки-діди-прадіди, а сьогодні – переважна більшість друзів.
«Ноїв ковчег» для знедолених
– Мої батьки завжди були активними. Батько проявляв неабиякі ініціативність і завзятість у роботі. Маму можна цілком назвати сучасним словом «волонтер», адже зазвичай неодмінно простягала руку помочі кожному, хто опинявся в скрутному становищі. Важлива для мене людина – бабуся– була віруючою, навчала мене жити по совісті, дотримуючись заповідей Божих, – розповідає про те, що вплинуло на її світогляд, моя співрозмовниця. – У нас завжди було чимало книжок, газет і журналів, все обговорювали, батько був обізнаний щодо літературних, науково-популярних новинок, слухали радіо «Свобода», «Німецьку хвилю», «ВВС», і я з дитячих років це всотувала. А жили ми тоді в Луганській області, я там і народилася, хоча мої прадіди походять з різних сторін світу. Одна з ліній, до речі, з Чернігівщини, зі спільноти старообрядців, які були змушені залишити Московію, напевно, ще за царських часів. Один з дідів навіть був священиком. Наша інша гілка – із Сумської області, де від народження розмовляли українською.
За словами Антоніни Агєєвої, їй дуже пощастило з батьками, адже вони були мислячими людьми, поталанило зі школою, де панувала дуже демократична атмосфера, діяло шкільне самоврядування, вчителі з повагою ставилися до учнів, прислухалися до їхніх думок, пропозицій, навчали думати, аналізувати. І пощастило з вищим навчальним закладом: пані Антоніна закінчила Полтавський педагогічний інститут, що його в той час вважали одним з найкращих педагогічних вишів колишнього Радянського Союзу. По закінченні певний час працювала за фахом – учителем математики в школі.
Пізніше перейшла на іншу роботу, але так чи інакше її заняття були пов’язані з дітками. На громадських засадах опікувалася «важкими підлітками», що перебували на обліку в міліції, створювала один з перших «телефонів довіри» в колишньому СРСР, намагалася бути корисною. І, до речі, стала справжньою мамою для трьох діток-безбатченків. Тому й не дивно, що згодом активно долучилася до діяльності одного з благодійних фондів.
Упродовж кількох довоєнних років у Луганську активно працювала «Служба порятунку «Ноїв Ковчег» від благодійного фонду. Цю службу я й очолювала, – розповідає про своє колишнє життя Антоніна Агєєва. – За кілька місяців до війни ми вийшли з-під опіки фонду та зареєстрували благодійну організацію «Теплий дощ». При цьому продовжували виконувати ту ж роботу. Загалом «Службу порятунку «Ноїв ковчег» створювали для допомоги безпритульним, але до нас потягнулися самотні люди похилого віку, інваліди та просто дуже бідні люди – соціально знедолені. У важкий момент свого життя вони розгубилися й стали безпорадними, як діти. Ми нікому не відмовляли, працювали як кризовий центр. Завданням-мінімум для нас було нагодувати, вдягти-взути, надати медичну допомогу. А завданням-максимум – допомогти людині «відродитися» в нормальному житті, знайти житло, роботу, друзів.
Щоб повернути «клієнтів» до соціуму, на кожному благодійному обіді лунала проповідь Божого слова та молитва. Дуже важливими для всіх підопічних організації була не лише юридична допомога, а й просте людське спілкування, співчуття. «Теплий дощ» влаштовував свята, концерти, кінопокази, конкурси з подарунками. Найрадіснішим святом, за словами Антоніни Агєєвої, завжди був День незалежності України. А одного разу, уявіть,усією спільнотою відзначали День незалежності Нігерії, тому що серед волонтерів були навіть студенти-нігерійці, й їхня церква часто надавала благодійну допомогу. Волонтери допомагали бездомним відновити документи, знаходили безкоштовних адвокатів. За необхідності носили їм передачі в лікарні чи в'язниці, відправляли в центри реабілітації. Нарешті довелося створити свій реабілітаційний центр...
У діяльності організації брали участь люди різних національностей, віросповідань – православні, протестанти, – а хтось взагалі не ходив до церкви. Всіх об’єднувала спільна справа, й ніколи не виникало проблем з порозумінням. Кожен робив посильний внесок. Хтось працював щодня по 12-14 годин, а дехто приходив лише раз на місяць на кілька годин. В ці дні деякі люди з організації «Теплий дощ» все ще лишаються в Луганську. Одна з них – інвалід, – коли потрібно було всіх обдзвонити, передати повідомлення, виконувала роль зв’язкової. Іноді готувала страви, а хтось інший відвозив пакунок, наприклад, у лікувальні заклади, місця позбавлення волі... І ця робота тривала навіть тоді, коли почалися воєнні дії. Один з останніх благодійних обідів проходив уже під гуркіт канонади.
– Нині «Теплий дощ» дещо переформував свою діяльність. Переважно надаємо допомогу переселенцям, багатьох знали ще в Луганську, з деякими познайомилася пізніше, в транзитному наметовому пункті для переміщених осіб, але часто буває, що дзвонять зовсім незнайомі люди, – розповідає Антоніна Леонідівна про своє сьогодення. – Мій номер телефону – знову «гаряча лінія». Комусь ми допомагаємо знайти житло або роботу, декотрим потрібні одяг, взуття, ліки. Буває, дзвонять люди, якічерез якісь причини не змогли виїхати з Луганська. Приміром, хтось не може залишити стареньких немічних батьків; у декого дуже хворіє чоловік або дружина;інші не мають змоги покинути будинок, якого зводили все життя. Часто їм потрібна навіть не матеріальна, а моральна підтримка.
«У Луганську все добре, а в Україні – жахіття»
За словами Антоніни Леонідівни, нормальні адекватні люди, що вимушені жити в Луганську, перебувають у пригніченому стані, бояться навіть розмовляти одне з одним. Вони залякані, вірять у різноманітні байки про «хунту»,«карателів», які їм розповідають з телерадіоефіру та на сторінках газет. Причому це залякування почалося задовго до Євромайдану.
– Там у Луганську в мене є приятелька-інвалід, і я до неї приходила вечорами, щось допомагала, – пригадує вона той час, коли все тільки починалося, – телевізор був ввімкнений, транслювали російські канали, і я вже тоді усвідомлювала: відбувається залякування людей, навіювання, що Росія в небезпеці, що росіян за національністю та російськомовних людей прагнуть знищити. Потім почалася російська окупація, а влада на місцях ще залишалася українською. Це була якась фантасмагорія: всі державні українські установи, підприємства працюють, люди ходять на роботу, і тут же на околицях бачимо російські танки, «Гради». Згодом почалися обстріли Луганська. Стріляли по житлових кварталах, а потім людям розповідали: «Це Україна вас знищує, наступають карателі». Недалеко від мого будинку стояли такі установки, і я на власні очі бачила, хто стріляє й куди. А потім ті, хто стріляв, безкоштовно роздавали людям харчі, борошно, масло. Мовляв, ми про вас турбуємося, ми добрі.
Так було тоді й триває дотепер. Як розповідає Антоніна Леонідівна, люди живуть у зовсім іншому інформаційному просторі. Вони нічого не знають про Авдіївку, алепевні, що українці бомблять Донецьк, і що там страшна розруха, люди страждають. Постійно нагнітається страх, масова істерія: ось-ось Україна почне наступ і відвойовуватиме Луганськ. Навіть помірковані люди, з якими спілкується моя героїня, її друзі, приятелі, які не бояться України й не вірять у байки, кажуть, що неабияк налякані, дуже тривожаться, що знову почнуться вибухи, постріли, гинутимуть мирні жителі.
– Їм довго навіювали, що російських військових там нема, що діють місцеві добровольці, але, гадаю, вони вже роздивилися, що до чого, – продовжує Антоніна Агєєва. – З іншого боку, їх переконують, як їм тепер добре живеться. В Україні постійні негаразди: замовні вбивства, диверсії, політичні скандали, ціни постійно зростають, а тут, у «ЛНР» – усе тихо-мирно-спокійно. Все прекрасно. Хліб удвічі дешевший. Комунальні послуги теж дешевші порівняно з іншими містами України. Тобто створюється приваблива картинка, красива «вітрина». Ремонтують житловий фонд, замінюють вікна, двері, під’їзди, дахи – й усе це завдяки «ЛНР». А жителям навіюють, що такого ж «визволення» чекають й інші регіони України, а ще й деякі держави, наприклад, Прибалтика, Білорусь, Польща. І багато хто вірить, що це дійсно так.
Найбільша проблема переселенців – робота
Коли я прошу пригадати, кому і як вдалося допомогти вже тут, на цьому новому етапі її життя, Антоніна Агєєва згадує, як посприяла виїзду з Луганська двом друзям з особливими потребами, що нині живуть у Ріпкинському районі на Чернігівщині. Десь два роки тому пролунав дзвінок одного з них: «Допоможіть! Жити ні на що! Гину! Їсти нічого! Топити нічим, замерзаємо!» В той період він, як і багато інших пенсіонерів, інвалідів, майже рік не отримував пенсії, й справді не було на що жити. Людина зовсім зневірилася. «Колись ми допомагали йому оформити інвалідність, тому він і звернувся до мене, – розповідає моя співрозмовниця. – Я запропонувала йому виїхати. Через знайомих по телефону вийшла на волонтерів з Харкова, домовилася, що чоловіка заберуть. Крім того, зв’язалася з лікарями, щоб він пройшов перекомісію в Луганську. Йому потрібно було там лише переночувати, і він згадав, що має знайомого, прийшов до нього, і той чоловік теж вирішив з ним виїхати».
Так по телефону Антоніні Агєєвій вдалося скласти всі «пазли»: чоловіків перевезли з Луганська до Харкова, а потім уже сюди, в Чернігів, тимчасово поселили в гуртожитку МНС, допомогли оформити документи, одному з них – зробити протез. Інші переселенці знайшли їм житло, допомогли переїхати. «Я підтримую з ними зв'язок, вони облаштувалися непогано, – продовжує Антоніна Леонідівна. – Але ж вони інваліди, одному треба вирішувати питання з обстеженням, другий потребує складної операції... Один трохи спритніший, все робить по господарству, навіть висаджує грядки, займається городиною, а другий – слабший, пересуватися йому важко, переважно сидить, якусь хатню роботу може виконувати. Вчасно не пройшов перекомісію, залишився без пенсії, купа проблем у зв’язку з цим».
Ще одній родині моя співрозмовниця та її помічники знайшли житло. Вони виїхали спочатку до Дніпропетровської області, але там не склалося з роботою. Перебралися на Чернігівщину. «Ми з ними давно дружимо, в цій сім’ї троє діточок, – розповідає моя співрозмовниця. – Вони в одному селі пожили, ремонтували там будинки, заробляли. Зараз перебралися в інше село в Прилуцькому районі, ближче до міста, шукають роботу. У місті є робота, але житло дуже дороге, їм не під силу платити. А в селі житло доступніше, є город, але немає постійної роботи. Взагалі найбільша проблема для всіх працездатних людей-переселенців – це робота. А в пенсіонерів – дуже маленькі пенсії, вижити на них неможливо, тому теж шукають можливості для підробітку».
Антоніна Леонідівна вважає, що їй пощастило, адже живе майже в місті, добрі люди й благодійні фонди допомагають, одягли-взули. А ось тим, хто опинився далеко від міста, складніше, частенько потрібно все: від ложки, миски й каструлі до постільної білизни, подушки та ковдри. «Їм бракує грошей навіть щоб приїхати до міста. Тож таким, бувало, я підбирала одяг, взуття приблизно за розміром, зверталася до благодійних фондів, вони виділяли все необхідне, збирала й відправляла посилки», – ділиться своїми щоденними турботами Антоніна Агєєва.
Якось вона готувала передачу до Семенівського району, де мешкає родина з трьох інвалідів. Вони переїхали з Макіївки років десять тому, живуть у селі, в будинку, де постійно протікає дах, грубку не можуть топити, бо в ній щілини, мерзнуть. Мають проблеми з ліками. Пані Антоніна телефонувала до сільради, цікавилася, чи справді ситуація така критична. Там це підтвердили й повідомили, що будиночок можуть відремонтувати, але потрібні будматеріали. Врешті-решт після звернення до різних інстанцій, листів на адресу голови ОДА, обласної ради вона домоглася, щоби цій родині запропонували інше житло. На жаль, воно теж виявилося доволі проблемним.
«Повертайтеся, ви нам потрібні!»
Ясна річ,одній людині охопити такий «фронт робіт» дуже складно. Запитую, хто в Антоніни Леонідівни в помічниках? Відповідає, що всі члени Луганської організації «Теплий дощ», хоч розсіяні сьогодні по всій колишній СНД. Коли потрібно переглянути або уточнити якісь нормативні документи, а комп’ютера в неї немає, – дзвонить до Києва, де живе луганчанин Роман. Він знаходить це в Інтернеті, читає їй по телефону. Ще одна волонтерка навчається в духовній семінарії в Сергієвому Посаді й теж допомагає. Був такий випадок, зателефонували з Луганська: «Антоніно Леонідівно, допоможіть, потрібні ліки!» – «А я цієї миті не можу сказати «ні» й не можу сказати «так», – ділиться наболілим пані Антоніна. – По-перше, як купити, адже власних грошей не вистачає? По-друге, як ці ліки передати? Але після паузи відповідаю: «Будемо шукати!»
І поки жінка обмірковувала різні варіанти допомоги, зателефонувала та сама Наталя, котра навчається в Сергієвому Посаді. Після відпочинку в Карпатах дівчина поверталася спочатку до Києва, а вже потім – далі до навчального закладу в Росії. І дорогою поцікавилася, чи потрібна якась допомога. «Треба такі-то ліки», – відповіла їй Антоніна Агєєва. Тоді дівчина купила ці ліки в Києві й повезла до Москви, де зустрілася з хлопцем, який саме їхав до Луганська на канікули. Там на нього чекав волонтер «від Антоніни» і передав медикаменти людям, які їх терміново потребували. Такі ось бувають «ланцюжки допомоги». Ліки до Луганська передають і тепер, безпосередньо тим, у кого є така нагальна потреба, декому допомагають грішми. Адже там є підшефні, яких ніяк не можна залишити без підтримки.
У Чернігові Антоніна Агєєва налагодила зв’язки з обласним департаментом соціального захисту населення, управлінням МНС, ГО «Самооборона Майдану», благодійним фондом «Аратта», християнською місією «Милосердя», товариством інвалідів «Благодіяння» та деякими іншими, їй чимало допомагали й допомагають у «Восток SOS». Вже звикли, що ця жінка завжди просить за когось іншого, а хто ж допоможе їй самій? Втім, вона ні на що не скаржиться. Навпаки, дуже вдячна всім добрим людям за допомогу чи навіть бажання допомогти! Однак раніше моя співрозмовниця жила у великому місті, в комфортній квартирі, а сьогодні – в селі Халявин неподалік Чернігова у звичайній старенькій хатині без вигод. Доводиться самій і воду носити, й пічку топити, і страви готувати на електричній плитці. Щоб узимку було тепло, купує деревину, наймає робітника нарубати дров.
– У луганській квартирі в мене була ванна, поруч з будинком – зупинка, магазин, – згадує довоєнний час Антоніна Леонідівна. – Звичайно, зараз вигод не вистачає. Туалет – на вулиці. Вода – в колодязі. До зупинки автобуса треба йти хвилин зо двадцять. Але морально я почуваюся добре. Я розуміла, що не зможу жити при тій «владі». Для мене це було неприйнятно. Найголовніше, що я змогла виїхати зі своїми собаками, вони домашні, немолоді, нездорові, прожили зі мною до війни 12 років, і я не могла їх покинути напризволяще. Тому й житла в місті не знайшлося, нас змогли прийняти тільки в передмісті. І я була цьому дуже рада! Відносини із сусідами в нас хороші, всі намагаються чимось пригостити, допомогти. В тому ж дворі, де моя хатина, стоїть ще одна, де також живе жінка-переселенка, моя добра знайома з Луганська. Це вона мене сюди й запросила. І це дуже добре, що поруч є така людина, бо ми розуміємо й підтримуємо одна одну. Платимо за житло символічну суму, тож влаштувалися непогано».
Пані Антоніна веде активний спосіб життя, має широке коло спілкування, купу знайомих-однодумців, відвідує різноманітні тренінги-лекції-семінари, зустрічі з відомими людьми, письменниками, діячами культури та мистецтв, патріотичні акції, презентації книжок і фільмів, майстер-класи з рукоділля, вибирається на пізнавальні екскурсії, що час від часу влаштовують для тимчасово переміщених осіб. Вона не зациклюється тільки на своїх проблемах та потребах. Навпаки! Завжди готова вислухати, щось порадити чи розрадити, допомогти. Вдень її особистий номер телефону – це, так би мовити, «гаряча лінія», де можна дістати консультацію, пораду, а ввечері – «телефон довіри».
Якщо відверто, Антоніна Леонідівна справляє неабияке враження, це дивовижна людина! На моє запитання «А хіба ці постійні дзвінки, ці нескінченні скарги чи звернення вас не дратують? Хіба не хочеться інколи побути на самоті? Відпочити, спокійно полежати?» вона відповідає з посмішкою: «Мені здається, що це мій обов’язок, я маю допомагати. Я віруюча людина. Вважаю, що цей номер телефону не мусить замовкнути. Він дуже потрібен людям як у Чернігові, так і в Луганську, адже дзвінки з Донбасу постійно надходять. Ми з помічниками-однодумцями часто чуємо на тому кінці дроту: «Повертайтеся, ви нам потрібні!»
Вікторія Сидорова
На фото: Антоніна Агєєва. Ще коли були живі її собаки
Попередні публікації другого проекту:
- Пастор з Донецька не перебуває у пошуках спокійнішого для себе життя
- Ніхто не скаже так про волинські ліси, як подружжя переселенців із Донеччини
- Залишити Крим, аби повернутися
- Дороги нашого життя: сім`я з Донеччини закохалася в Полісся Житомирщини
- Як до Щастя і до інших східних міст прийшло нещастя
- Як райська музика для переселенців пролунала на блокпосту рідна мова
- Фантомні болі ампутованого Криму
- Театр однієї родини
- Багатогранне життя родини переселенців зі Сходу країни
