У кожного пасічника, мабуть, свій шлях до бджільництва. У одних ця справа є сімейною, а інші приходять до неї майже випадково, але на все життя. Саме так сталося з мешканцем села Оболоння, що на Коропщині, Миколою Андрійченком.
Ще два десятки років тому він, за фахом учитель математики, був директором місцевої школи. Непросто йому працювалося: статус чорнобильця змушував неодноразово звертатися до лікарів. То було якесь зачароване коло: хімічні ліки допомагали не дуже. Через якийсь час стан здоров’я знову змушував йти на прийом до лікарів.
Зрештою це набридло. Та й здоров’я не покращувалося. Довелося трохи раніше думати про пенсію. А що робити на пенсії? Так і виникла ідея завести пасіку.
Миколу Васильовича охоче підтримали дружина Ольга Іванівна, обидва сини — старший Сергій і менший Андрій.
Микола Васильович опановував бджолярську справу поступово, не поспішаючи. Спочатку завів парочку вуликів, поступово збільшив до трьох десятків. Постійно цікавився (цікавиться й зараз) фаховою літературою: передплачує газети, журнали. А ще — активно спілкується з колегами по захопленню. Серед них авторитет для Миколи Васильовича Микола Корчинов з Конятина.
Микола Андрійченко
«О! — з повагою відгукується про наставника Микола Васильович, — ото справжній пасічник! У нього більше сотні бджолосімей, ото пасіка!»
А я розмовляю з Миколою Васильовичем на його обійсті і спостерігаю, як активно літають десятки бджіл. Лапки у них неначе взуті у великі для їхнього тільця яскраві жовті капці — бджілки носять обніжку і через цей тяжкий для себе вантаж не сідають біля льотків, а просто падають, неначе бомбовозики якісь. Доволі кумедно спостерігати за цим явищем. Шкода, що об’єктив мого фотапарата не міг зафіксувати як слід цих трудівниць на малій відстані. Ну а наближатися впритул до льотка я трохи побоялася: це ж хазяїна бджоли знають і ніколи не кусають, а я ж чужачка. Дякувати Богу, що я не викликала у них жодного інтересу, хоча стояла прямо посеред пасіки, з цікавістю розглядаючи вулики.
Уявляєте: вони всі дуже гарно розмальовані кольоровими фарбами з різними квітковими малюнками! От де краса! Навіщо?
Пасічник усміхається і розповідає, що якось довелося спілкуватися з бджолярами із Західної України, і саме у них він підгледів таку красу: немає двох однакових вуликів! Закортіло й собі розмалювати. Дружина допомогла — і ось яскраві вулики просто неба радують око й серце не лише господарів, а й усіх, хто цю красу бачить.
За роки пасічництва Микола Васильович не лише надбав чимало нових знань, а й, активно споживаючи мед, молоко, потроху позбувся багатьох негараздів зі здоров’ям. Перестав «стрибати» тиск. Організм почав добре переносити фізичні навантаження. Тож Микола Андрійченко не лише займається пасікою, а й вирішив закласти у своїй садибі молодий сад. Два роки його молодим яблунькам. Усі вони гарно перезимували. Оглядаючи навесні молоді деревця, пасічник, а тепер вже й садівник, задоволено усміхається: справ попереду — непочатий край! І справи ці приємні. А це для людини головне.
Інеса ФТОМОВА, Коропський район. Фото автора
