«Життя пройде, немов вода, і відцвіте, немов вишнева гілка. В житті одна помилка – не біда. Біда, коли усе життя – помилка», — Ліна Костенко.
Власний погляд «Геть від Москви – ближче до психологічної Європи»
Це гасло не з Порошенкової «Європейської солідарності». Великий «патріот», можливо, запозичив його у Миколи Хвильового, але із суттєвими змінами. Український письменник і державний діяч 20-х років минулого століття закликав наблизитися до «психологічної Європи», а Петро Порошенко та інші язиколяпні «патріоти» закликають відвернутися від Москви, щоб інтегруватися у євроструктури. Тобто треба вирватися з-під одного диктату, щоб покоритися іншому? Бо це у нас – як національна риса: постійно під когось лягати. І не дослухаємось до справжніх мудреців.
«Мертва та нація, в якої нема нічого свого, крім покірності», – написав в кінці ХIХ століття маркіз Астольф де Кюстін, французький письменник. А ще він назвав одну з головних причин руйнування Російської царської імперії: «Коли народ хоче поставити монумент власної могутності й величності, він не повинен копіювати іноземців, а розвивати власний геній. Не пригнічувати його».
Мудра нація керується й такою мудрістю: «Твій шлях – лише для тебе. І хто б не йшов поруч, не пройде його за тебе». Наші ж «патріоти» заради нової, європизованої покірності, оскільки більш ні на що не здатні, забувають навіть те, що українці – одні з творців східної християнської цивілізації. Отже, в такої нації повинен бути свій історичний й економічний шлях. Топтати ж стежку в чужому полі, щоб «злитися» з кимось, інтегруватися в когось, втрачаючи все, що дано Всевишнім і набуте предками, – ганебно перед Небом і наступними поколіннями. Які ідіоти і коли вперше нав’язали українцям думку, що ми не можемо бути самими собою?
Осучаснив цю державопродажну думку «надія нації» Віктор Ющенко: «Сьогодні більшість політичних сил одностайні в тому, що Україна повинна активізувати роботу в напрямі інтеграції в Європейські і Євроатлантичні структури».
Відомий український письменник Павло Загребельний тоді публічно звернувся до президента Ющенка, щоб той уточнив, у які саме структури Україна повинна інтегруватися? Часом, не в офшорні, куди плавом пливуть мільярди, вкрадені українськими «патріотами» в українського народу? І доінтегрувалися вже до того, що у самославленому суспільстві 45 відсотків населення офіційно визнано бідняками. З іншого боку, навіть серед державників і політиків, офшорні мільярдери-мільйонери ростуть, як гриби після дощу. Про таку інтеграцію мріяв Ющенко? До речі, і його челядь здебільшого вже інтегрувалася у добробут європейських структур. Попередники теж «озолочено» туди «влилися», і теж разом з єврокомандою.
Стосовно ж народу, – його ведуть до раю шляхом, накресленим ще «великим Леніним». Старше покоління пам’ятає численні гранітні постаменти з його простягнутою рукою-дороговказом. Пам’ятники давно порозвалювали, але залишилася «національна потреба», щоб спадкоємці пролетарського вождя весь час кудись нас вели, до якогось земного щастя, під осучасненими гаслами. Для цього, мовляв, і незалежність нам «вибороли» історичні герої.
З першого року незалежності й фундамент заклали… на папері під назвою: «Розбудова держави». І головний інструмент визначили: інтеграція в Європу. Почав широко його пропагувати ще Леонід Кучма. Його наступники створювали спеціальні міністерства і відомства, посаду віце-прем’єра з євроінтеграції запровадили. Натомість за майже три десятиліття незалежності не добилися ні нормальної «розбудови держави», ні євроінтеграції. Та й від Москви відвернулися лише піарно-дебільно.
Є ще одне «грандіозне досягнення»: у спорудженні Монументу власної могутності й величності. Того монументу, під вагою якого розвалилися і царська Росія, і СРСР. Черга – за Україною? Як то кажуть, не доведи Господи.
Незалежна Україна не родить ні шевченків, ні декабристів
З історії відомо, що франко-російська війна 1812 року дала можливість широким верствам офіцерів і солдатів, представникам дворян і купців ознайомитися ближче з соціальним та політичним життям країн Європи, які російська армія звільняла від наполеонівців. Тож не випадково активізувалося поширення в Росії західноєвропейських ідей. Група дворян-революціонерів об’єдналася для боротьби за повалення царизму, встановлення конституційного ладу і скасування кріпацтва.
Дворянам і за кріпацтва непогано жилося, вони мали своїх кріпаків, їхні права ніхто не обмежував, але вони піднялися на боротьбу за покращення життя простого народу, жодного чоловіка з якого не вивели на Сенатську площу, не підставили під кулі, як лідери Майдану підставили Небесну сотню. І заради чого? Заради життя по-новому? Але не для народу, а для себе.
Жоден з лідерів Майдану не постраждав, жодна куля не долетіла до сцени, на якій «патріоти» полум’яними довгими язиками боролися за «щастя народу». Дворян-декабристів же п’ятьох стратили, 88-х відправили на каторгу, 18 – на поселення в Сибір. Тисячу солдатів, які підтримали повстання дворян, покарали різками і перевели в інші полки. Штрафний Чернігівський полк відправили на Кавказ у гарячі точки.
Якось уже писав і про Тараса Шевченка. Після викупу з кріпацтва і закінчення навчання в художній академії він одержав можливість жити в достатку й вільно. Але Кобзар своїм гострим поетичним словом свідомо включився в боротьбу проти царської тиранії, за краще життя селян. За це його суворо карали, підірвали здоров’я.
І подібних прикладів особистого безкорисливого героїзму на благо інших можна назвати багато, але, як правило, це з часів царизму й комуністичного диктату. «Незалежні» ж борці за народ воюють з телеекранів за повернення до владного корита. Своєю зброєю називають українську мову, нею забезпечують і свою безпеку – так брешуть електорату, а насправді з кортежами охорони пересуваються по Україні.
Опозиційні депутати різних політичних мастей, старожили і новобранці, щедро й соковито висловлюють перед телекамерами «експертне» незадоволення роботою парламентської монобільшості, кажуть, що вона працює на картинку передусім для європейських заокеанських «партнерів».
З цим і я можу погодитись, але і опозиційні депутати теж представляють владу, ще й верховну. Але прислухаймося до їхніх палких і надто «розумних» розмов у телестудіях. Сидять перед телекамерами і гадають: прийде чи не прийде Порошенко на допит, посадять чи не посадять його за звіт перед Байденом, законно чи не законно придбані ним понад півсотні художніх картин, яка доля низки інших кримінальних справ, відкритих проти Порошенка, чому його дружина не захотіла брати повістки про виклик чоловіка на допит і т.д.
Ще люблять наші експерти перемивати кістки лідерам європейських, азіатських і американських країн. Годинами, днями, місяцями про це язиками чешуть, і без ніякого коефіцієнта корисної дії для держави і її народу. Бо лементують про ті питання і великі проблеми, на вирішення яких вони не мають ніякого впливу. Отже, і популярні експерти, як і урядовці, і депутати різних фракцій, працюють на одне й те ж – на картинку: урядовці – для «партнерів», депутати – для електорату, експерти – для хазяїв-замовників.
Найгрізніша зброя опозиційників: «Я вимагаю!», «Наша партія (фракція) вимагає!» Намітилися навіть лідери з телевізійних вимагань про скасування високих комунальних тарифів (спочатку вимагали їх не допустити), недопущення недолугого ринку землі, підвищення цін на продукти і комунальні послуги, з боротьби проти корупціонерів – і так далі. Лідерів з боротьби за народ дуже багато, а результатів – дірка з бублика.
В Україні зареєстровано 349 партій. Скільки мільйонів, здебільшого «брудних», потрібно для їхньої «бурхливої» діяльності? Скільки з тих грошей не сплачено податків? Більше того, з податків, витягнутих з кишень народу, ще й віддають політичним трутням більш як півмільярда гривень. На лікування найбільш нужденним людям, для інших соціальних потреб грошей у бюджеті немає, а на приватизовані партії мільярдерів – «викроюють».
Хто назве хоч одну користь для простого народу від їхньої діяльності? А як парламентські партії виконують свої передвиборчі обіцянки? В тому числі і старожили! Взагалі, думаю, якби всі депутати, всі партії, що беруть участь у виборах, виконували хоча б половину того, що офіційно обіцяють, у передвиборчих програмах «чорним по білому» пишуть, тоді б не Україна інтегрувалася в Європу, а навпаки. Адже для цього в Україні є все необхідне. Немає лише сучасних кобзарів-шевченків і декабристів на чолі з Чернігівськими полками.
Немає спадкоємців Григорія Сковороди, котрий два з половиною століття тому повчав: «З’їж одне зі смаком – і досить. Нема шкідливішого, як різне та без міри» . Цю мудрість підкріпив конкретним прикладом згаданий вище Павло Загребельний. Мовляв, Піфагор наситився, лише розжувавши один трикутник. А ми сьогодні хочемо одержати одразу Європу. І змінити стиль нашого життя за указом президента, прищепити, як віспу.
Це було сказано більше десяти років тому. Що змінилося за цей час у питаннях євроінтеграції? Навіть на головне запитання не маємо відповіді: «Чи потрібні ми Європі з нашими захмарними очікуваннями?» Хоч самі досі почуваємося хуторянами, і тільки Європа порятує нас од цього задавненого синдрому меншовартості та введе до кола цивілізованих націй.
Український народ протягом всієї відомої нам історії, здається, не живе, а терпить своє життя. Терпить, коли з огидою, коли зі страхом, ще й докоряючи собі за власну слабкість. І замість намагання щось змінити фундатор східної християнської цивілізації не перестає звинувачувати свою долю в несправедливості до нього – самославленого. Насправді ж, то Небо мало б дорікати українцям за таке звинувачення. Бо воно дало нашій Вітчизні все необхідне для добротного життя, навіть більше, ніж багатьом іншим суспільствам. І не сама доля винна, що ми, її господарі, так бездумно і навіть злочинно, до неї ставимося, як і до матінки-годувальниці – рідної землі. Ще й терпіти звикли до всього, що самі витворяємо, і до того, як нами маніпулюють недолугі й зажерливі «зальотні-перельотні» лідери.
Терпимо їх за очевидну їхню ідіотію: по всьому світу випрошують те, що самі можемо зробити, самі ще більшого можемо досягти.
Терпимо їх за те, що вони бездумно прагнуть наслідувати все закордонне, але не пам’ятають вчення генія борця й пророка Тараса: «… чужому научайтеся, свого не цурайтеся». До речі, за цією порадою я піввіку реформую й розвиваю успішне сільськогосподарське господарство; все краще запозичуємо у світі, але й свою думаючу й досвідчену голову маємо на плечах. Чого не скажу про молоду команду з євродипломами. Що такого корисного для держави і її громадян вони зробили? Часом, чи не про таких сказав наш Григорій Сковорода: «Не той дурний, хто не знає… але той, хто знати не хоче».
А як принизливо для української нації, коли новоявлені лідери збирають по країнах світу там не потрібних управлінців, ще й з підозрою на дебілізм, а то й гірше. Своїх же з розумними головами «експортують» взамін на дурачків. Якось вичитав, що енциклопедія з кібернетики вперше в світі видана українською мовою, бо її написав всесвітньо відомий кібернетик, академік Глушков.
А якими іншими відомими іменами українських учених, винахідників, конструкторів наповнені енциклопедії світу! Продажні ж ідіоти від влади й політики безупинно втовкмачують у наші голови, що українці не можуть бути самими собою, не здатні управляти економікою. І це тоді, коли європейці ганяються за українськими не лише вченими й фахівцями, а рядовими заробітчанами.
Коли позбудемося звички терпіти життя, яке для нас «розбудовують» нами ж обрані вожді, тепер – наші слуги? Прислухайтеся до цих мудрих слів, які я колись уже цитував, але в скороченому варіанті. Тепер цитую без скорочень: «Життя пройде, немов вода, і відцвіте, немов вишнева гілка. В житті одна помилка – не біда. Біда, коли усе життя – помилка».
Леонід Яковишин, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист
Комментирование закрыто