Він таким і залишиться в моїй пам’яті: рослим підлітком у вигорілій на сонці ситцевій сорочечці із закоченими по лікоть рукавами, хвацьким норовом і дорослими не для його віку очима.
Узимку (а зими в роки нашого дитинства були сніжними і морозними) він здебільшого ходив у літніх черевиках, широкі колоші штанів (так звані чарлі) ховали ношені-переношені густо наваксовані черевики. Осінній картуз і таке ж легке пальтечко з постійно піднятим коміром свідчили: або в хлопця немає інших вдяганок, або він – настільки загартований, що холоди йому – ніпочім.
У сім’ї Ломоносів їх було четверо, і всі – сини. Найстарший Вітя десь аж у Львові на кіномеханіка вчився, на кілька років менший Коля – в Ніжинському медучилищі. А Ваня (по вуличному Ванюга), як і його менший брат Гриша (Грицай), були школярами. Про Іванових братів не скажеш, що їм не було чого вдягати. Вітя, Коля, Гриша взимку ходили в пальтах і шапках. А ось Іван ріс, як на дріжджах, за пів зими виростав із пальтечка і черевиків. Їх майже новими доношував Грицай. Та Ванюга звик до легких вдяганок узимку, і ми звикли й ніколи, навіть старші хлопці, не питали, чи не мерзне наш товариш.
Після семи класів Іван-Ванюга вже пас колгоспних телят разом із сільськими дядьками. Нарівні з ними курив, але, як вони, ніколи не лихословив.
Чи то хлопець поспішав дорослішати, чи нам здавалося. Його обвітрене обличчя, важкі нароблені руки, додавали Ванюзі чоловічої кремезності.
Галька і Петро, Іванові батьки, були звичайнісінькими колгоспниками, про яких казали: ходять на роботу по наряду. У такої категорії селян зарплата була найнижчою. Отож, сини Ломоносів влітку самотужки заробляли собі на шкільний одяг.
Сільський клуб містився у приміщенні старої дерев’яної церкви. Ломоноси жили поряд. Було, ми, хлопчаки, вже позбираємось біля церкви-клубу, а Ломонос лише межу власного городу переступає. Побачить його Коля Божок і дає нам знак. Хором кричимо: «О, Ломонос іде!» Ванюга давно відчував Божкову іронію, та не сердився. Ось якби хтось інший першим вигукнув, міг би по шапці одержати. Однак загалом Іван-Ванюга був товариським і далеко не задерикуватим хлопцем, хоча й мав силу. На колгоспній роботі він – завше перший. Ми поприсідаємо на канаві, а Ванюга вергелить вилами гній. Вивершить воза, тоді й собі присяде. Якщо я возив гній із Ванюгою, то за день 8-10 ходок робили. Інші хлопці ледве 6-7 устигали.
Ванюга, як у нас казали, трохи походив до Каті Дубички. Та, видно, не склалося. Катя невдовзі виїхала з села. Подалися в міста й ровесники Ванюги. З братів у колгоспі залишився найменший Грицай.
Іван теж зазбирався, як казав нам, у далекі краї, аби світу побачити і батьку на машину заробити. «У колгоспі вік спину гни, то хіба мотоциклет купиш», – казав нам.
Так і сталося: Іван завербувався аж в Амурську область. «Я, – запевняв батьків, – годків на два-три – і вдома».
Не так сталося, як гадалося. Ні батьки, ні брати, ні всі ми так і не дочекалися Ванюги. Розповідали, в уже далеких 80-их роках до Ломоносів приїхала молода жінка (в селі її одразу прозвали монголкою за вузькі очі). То була дружина нашого товариша.
Мені вельми хотілося побачити Ванюгу. Я частенько бував у Ломоносів, коли вони будувалися. Батько накинув на старий паркан з десяток старих шалівок, обтягнув стіни руберойдом і до пізньої осені, доки не справили вхідчини, в тій халабуді жила сім’я. Сини, як могли, допомагали батькам. Наші матері їх нам у приклад ставили.
Де ти тепер, Іван-Ванюга? Чи живий-здоровий? Доки жив мій сусід і друг дитинства Колька, казав: Ваня слабує, але ще тримається. У село він уже не приїде, хоч дуже-дуже хоче. Раніше жалівся, мовляв, дорого. А нині вже здоров’я – не те. Колька помер недавно. У кого тепер мені дізнатися про Ванюгу?
Як не спиться, перебираю спогади. Ось ми у нашій діброві заблукали, а тут, де не візьмися, – Ванюга на коні. Телят пас. Розсміявся: «Такий туман… Худоби не видно. А ви не в село, а на поле вийдете. Завертайте».
Поприв’язували коней до верб, а самі купаємося в Шахрайовій сажалці. Ванюга нарвав трави і поніс коням: «Ми понаїдалися, а вони теж вироблені».
… Після роботи порозпрягали коней, та по домівках не розходилися. Повсідались на возі. Гомонимо. З омшаника, оброслого старими вишнями, раптом зозуля обізвалася. Ванюга попросив, щоб йому накувала багато-багато літ. Так, літ накувала, а ось долю… Чи хотів ти, друже, таку долю? Тоді точно ні, бо казав, що ніколи надовго з села не поїдеш.
Поїхав і вже не повернешся.
Микола Будлянський
