Доки старий календар ще не опав останніми листками, згадаю те, що залишиться зі мною назавжди.
Чи це ознака часу, чи моя власна нездалість, але багато хто з тих, кого люблю (любила?), перебралися (чи я їх переселила?) і живуть виключно в телефоні. Разом з моїми рідними переселенцями, з якими колись сходжено сотні кілометрів у Дніпрі, Києві та інших містах і селах, випито декалітри кави, виспівано і висловлено все, «що на серце лягло», в телефоні замешкали ті, з ким пряду нитку із семи мішків гречаної вовни, і нам здається, що ми друзі, товариші, колеги — аж до того краю, де телефон замовкає до наступної розмови ні про що...
Якщо хочеш побачити їх біля себе — побачиш самотню стежку, на якій жодного руху. Тоді хапаєшся до записника, шукаєш справжніх і надійних, але надмір прізвищ тих, з ким можеш говорити лише подумки, бо вони вже за межею, знову підбиває тебе заохочувально позирати на телефон, щоб він озвався. Або замовк і замовчав — на десятки літ — туди, де спілкуванням було щось інше, де були очі, руки, кольори й запахи. Де життя було колом. І хай іноді ти грала «в куцу бабу» з волі інших чи власної, кидаючись навсібіч з простягнутими руками й ловила пальцями порожнечу, тепло, на яке бігла, було живим і тутешнім, за крок від тебе.
З молодшим братом, якого втратила в сьогорічному травні, ми розмовляли чи не щодня. Про все, навіть про старий горіх, на гілляці якого висіла батьком прилаштована гойдалка, а влітку жили горлиці. Але сьогодні сумую за його очима, його сміхом, його гнівом і сумом, за його руками з довгими пальцями, за його іронією і дивовижною наївністю, від якої не відстарів до останнього сну...
Я не видалила його номер. Десять цифр, за якими життя. І небуття також.
Десятьма цифрами позначені й ті, до кого віталася, прихилялася серцем, чиї голоси впізнавала з півподиху — навіщо вам їхні імена, коли у вас є свої мертві, свої номери, на які марно телефонувати — вони вже ніколи не висвітляться на табло, яке віддзеркалює ваші ілюзії про любов, дружбу, ілюзію кола?..
Чотири цифри року: 2018. Дописати до них дві цифри року народження. Дві цифри прожитих років. А ще дві цифри хай побудуть у запасі, в загашнику автомобіля, в якому до мене прибуде Пан Бог і гурт друзів, яким можна поглянути у вічі...
Любов ГОЛОТА. Грудень, 2018 р.
Про авторку. Любов Голота завершила редакторство в газеті «Слово Просвіти». Це збіглося з підписанням нею до друку останнього номера газети за 2018 рік, і це був рівно 1000-ий номер газети. Унікальне досягнення, варте занесення до Книги рекордів України. Адже Любов Голота починала цей тижневик ще в середині 1990-х і за ці майже чверть століття зробила його на сьогодні кращим культурологічним виданням країни. Це є центральне видання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, яке радимо передплатити всім, кому дорогі наша культура, духовність, мова.
Новим головним редактором газети призначений Микола Іванович Цимбалюк, відомий журналіст, котрий не один рік відпрацював у газеті. Любов Голота і далі є головою редколегії газети. Шеф-редактором газети всі ці роки був і залишається голова ВУТ «Просвіта», відомий українським поет, політичний і громадський діяч, депутат парламенту кількох скликань Павло Мовчан.
Біографічна довідка. Любов Василівна Голота народилася новорічної ночі, 31 грудня 1949 року, в місті Кривому Розі, в родині гірників. 1972 року закінчила філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. У Дніпропетровську працювала журналісткою в обласних газетах «Зоря», «Прапор юності» та на обласному радіо. Від 1983 року живе в Києві. Працювала у видавництвах «Молодь», «Радянський письменник». Організувала й видавала перший жіночий культурологічний журнал незалежної України «П’ята пора».
Відома українська поетеса, авторка багатьох книг поезії, публіцистики. У 2007 році вийшла книга прози — роман «Епізодична пам’ять», за який 2008 року Любові Голоті присуджено Національну премію України ім. Т. Шевченка. Лауреатка ще ряду літературних премій. Заслужений працівник культури України.
Петро Антоненко
