Сто років — це не просто календарна дата. Це відстань, з якої виразно постає масштаб особистості, відчувається вага сказаного слова й видно сліди, залишені людиною на землі. 24 січня виповнюється 100 років від дня народження Івана Петровича Дудка (24.01.1926р. – 26.01.2014р.) — журналіста, поета, краєзнавця, члена Національної спілки журналістів України, людини, чиє життя і творчість стали невід’ємною частиною духовної історії Городнянщини.
До 100-річчя від дня народження Івана Петровича Дудка
Юність Івана Дудка була опалена війною. У 1944–1950 роках він служив у радянській армії, був учасником війни з Японією. Саме в армійські роки він уперше відчув силу друкованого слова — почав дописувати до військових газет. Так народжувалося його покликання, яке визначило все подальше життя.
Понад три десятиліття Іван Петрович віддав районній журналістиці Чернігівщини. Його добре знали читачі газет «Колгоспний промінь», «Сільські новини» (Городня), «Шлях перемоги» (Березна), «Промінь Жовтня» (Щорс). Він пройшов усі щаблі редакційної роботи — від кореспондента до редактора. Це була школа відповідальності, чесності й щоденної праці, у якій формувався не лише журналіст, а й уважний дослідник життя.
Саме журналістська праця пробудила в Івана Петровича глибокий інтерес до краєзнавства. Його цікавив не тільки плин сучасних подій, а передусім — коріння, витоки, люди, які творили історію. Попри нестачу часу, джерел і можливостей, він наполегливо працював у бібліотеках та архівах Чернігова, Києва, Москви, часто — власним коштом, під час відпусток. Основою його студій стала самоосвіта, підкріплена фаховими знаннями, здобутими у Прилуцькому педагогічному училищі та на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.
Плід цієї подвижницької праці — десятки книжок, нарисів і статей. Серед них — дослідження про Миколу Кропив’янського, документальна повість «Онук комунара», історико-краєзнавча праця «Живуть брати над Жеведою», участь у підготовці чернігівських томів «Історії міст і сіл України». Окреме й особливо вагоме місце посідає написана ним історія Городні — «Городня» (2003) — вдумливий, чесний літопис міста, який уперше в його історії було видано окремою книжкою.
З великою любов’ю Іван Петрович писав і про свою малу батьківщину. Книга «Рідна Хрінівка моя» — це органічне поєднання наукового пошуку й поетичного слова: архівні матеріали, спогади земляків, етюди та вірші, що зберігають живий подих села.Важливою сторінкою його творчості стали розвідки про діячів літератури й культури краю — Миколу Могилянського, Степана Носа, Петра Охріменка, Давида Петровського, Василя Чумака, Аврама Гребеня, Левка Ступака, Семена Шуплика та інших. Іван Дудко повертав із забуття імена, долі, тексти, роблячи їх доступними сучасникам. Ці есеї та нариси зібрано в книжках «Автографи дружби і надії», «На сопках Далекосхідних». Окремою книжкою вийшла й збірка нарисів, присвячених життєвому шляху подвижника й збирача скарбів народної культури Степана Носа.
У зрілі роки він яскраво розкрився і як поет. Його збірки «Коди осені й любові», «В далеч юну помандрую…» (поезії, пісні) сповнені тихої філософії, любові до життя й рідної землі. Чимало віршів зазвучали піснею — у співпраці з композитором А.Я.Аржанніковим вони склали теплу й символічну збірку «Нам зозуля накувала…».
Цікавими за формою й змістом є й книжечки-мініатюри: «Література в мініатюрах», «Розлилось житейське море», «Єднав Тарас серця», «Городнянщина», «Линуть пісні на Поліссі» (розвідки, нариси, репортажі), «Ваніш Сопілка», «Звіринець. Мініатюри з натури».
Важливими підсумковими виданнями стали книжки «Дорогою споминів» та автобіографічна повість «Троянди і терни».
У 2006 році в Чернігові вийшов біобібліографічний покажчик «Іван Петрович Дудко» (серія «Історики та краєзнавці Чернігівщини»).
Жив і відійшов у вічність Іван Петрович Дудко в Городні — місті, якому віддав серце, слово і пам’ять. Його спадщина — це не лише книги й публікації. Це приклад служіння рідному краю, сумлінної праці, глибокої поваги до минулого й віри в силу слова.
У сторічний ювілей з вдячністю схиляємо голови перед людиною, яка зуміла почути голос історії й передати його нащадкам.
Пам’ять про Івана Петровича Дудка житиме доти, доки житиме інтерес до рідної землі, її людей і її правди.
Оксана Супронюк, кандидатка філологічних наук, м. Київ
