Креслить доля лінії, кличуть в путь дороги...

За вікном листопадово. Мрячно. Сірий туман. Рясно смутку нападало у думок океан...

За вікном золотий листопад

В золотавому вальсі кружляє.

А в душі – золотий віршопад,

Що зірок золотистих сягає.

Золотої пори благодать

Для очей, для душі, для натхнення.

Лиш встигай заримовки збирать

З золотої роси одкровення.

***

Поділюся кавою

Із осіннім ранком.

Захоплюсь виставою

Золотого танго –

Так мені віддячує

За гостинність осінь.

І не має значення

Те, що рими босі,

По росі ступаючи,

Трішки застудились –

Ще того не знаючи,

Що мені наснились.

***

За вікном листопадово.

Мрячно. Сірий туман.

Рясно смутку нападало

У думок океан.

Вітер ранок розхитує,

Змерхле листя тремтить.

Сонна хмара ледь схлипує

І змовкає за мить.

У благенькому плащику

Й золотих чобітках,

До вікна осінь лащиться

Із печаллю в очах.

***

Креслить доля лінії,

Кличуть в путь дороги.

Вітрові осінньому

Розповім тривоги.

Опадуть хай попелом

Сумніви й печалі.

Степу, наче допінгу,

Я вдихну, і далі

Доленосні лінії

Буду підкоряти.

Ніжний вітровію мій,

Будь мені за брата.

***

Падає спомин у пустку.

Вечір за обрій тікає.

Осінь вдягла жовту хустку

І подалася до гаю.

Сонце вустами палкими

Хвилі в прощанні цілує.

Вітер руками цупкими

Душу на клапті шматує.

***

Знов крила пораненого змах

У безсонну прохолодну ніч.

Розіп’яти душу на рядках

(Лиш відлуння болю навсібіч).

Та запахнуть ладаном вітри,

Від спокус врятує дощ-монах.

І тоді з чола печаль зітри,

Прожени із серця сумнів й страх.

Опаде пожовкле листя з віт,

Загірчить у полі талабан.

А твоя любов врятує світ,

Що кривавить від одвічних ран.

***

Тулить небо до світу жалі.

Над землею пливуть хмари чорні.

І болить мені плач журавлів,

Що свій край залишали учора.

День сумує осіннім дощем.

Диха степ полинами і вітром.

Ліс ховає під мокрим плащем

Світлі спомини теплого літа.

***

Осінньої квітки краса невибаглива

В собі зберігає тепло кольорів.

Душею квітучою, думкою спраглою

Ще лине у сонячність втрачених днів.

Щоб довго її пелюсткам зберігатися,

Триматися вміє вона за життя.

Лиш треба холодних вітрів не боятися

І світ цей любити до сліз й забуття.

***

Тиша. На серці тиша.

Осінь в сумнім мовчанні.

Вечір сонети пише,

Впали морози ранні.

Знову віщує вітер

Сонце – кривава рана.

Спалахи жовтих квітів —

В спогадів білій плямі.

***

Гарні дні вересневі

Огортають теплом.

А сади яблуневі

Б’ють об землю чолом.

Пахнуть солодко в травах

Перестиглі плоди.

Пара лебедів плава

У обіймах води.

Осінь пензлем потроху

Підмальовує світ.

То на листячко вохру,

То червоне – на глід.

Як заграти на кобзі

Заманеться вітрам –

Вже й у вирій невдовзі

Відлітати птахам.

***

Настирно вітер стука у вікно.

Чомусь у душу просяться дощі.

А осінь тче туману полотно

Й печальна Муза в жовтому плащі

Дарує рими у натхнення час

(Рядками причащається душа).

Пливе у вирій теплих днів баркас,

І ранки будить крилами пташа.

****

Заходь у гості, осене, заходь:

З дощем, із вітром разом – дозволяю.

Хай буде однією із пригод

Раптова зустріч. Осене, я знаю:

Ти теж сумуєш, як і я, в цю ніч.

Скажи мені, про що твої печалі?

Так, бачу, геть вся змокла. Лізь на піч,

Я заварю з листків суниці чаю,

Щоб ти відчула сонячне тепло,

І пахощі, й яскраві барви літа.

Зігрілась трішки? Ой, як намело

Аж попід серце золотого цвіту…

***

І знову сумний падолист –

Рудим кошеням біля ніг.

Можливо, не зараз – колись

Забудеш мій голос і сміх.

Можливо, забудеш ти все:

Та тільки не зараз – колись.

Самотньо кружля над шосе

Осінній сумний падолист.

Забудеш, як нам обіцяв

Здійснення бажань зорепад,

І як ти мене обіймав –

Лише за півкроку до зрад.

***

Опадають прогірклі слова

З вуст, мов з дерева листя осіннє.

Осінь очі в тумани хова,

Хоч, по суті, ні в чому не винна.

Обірвалася щастя струна

На мажорно-високім акорді.

Покотилася щемом луна

Незворотньо-красивих мелодій.

В цей осінньо-приречений світ

Я іду зі своєю журбою.

Осипається сонячний цвіт,

Сірий дощ поміж нами – стіною.

***

У ніч, проплакану дощем,

Огорнуту осіннім сумом,

Я поринаю в сивий щем,

А в скронях біль – гарячим струмом.

У світі відчаю і драм

Свої неписані закони.

Заходжу у забутий храм,

Де в порожнечу дзвонять дзвони.

***

А ОСІНЬ ПЛАЧЕ

Нитками золотими вишиває

Мені холодна осінь сум-рушник.

Надія пустку в серці колисає,

Не вірячи, що ти із серця зник.

А осінь плаче за вікном, а осінь знає:

Нас із тобою ціла вічність розділяє.

Як у безмежнім океані кораблі,

Так розійшлись ми, загубились на землі.

Піду в обійми вітру дощового

І стану з ним на вишитий рушник.

Спитає вітер, що у тім такого,

Якщо назавжди хтось із серця зник?

А осінь плаче за вікном, а осінь знає:

Нас із тобою ціла вічність розділяє.

Як у безмежнім океані кораблі,

Так розійшлись ми, загубились на землі.

Із вітром обвінчаємось у полі,

І буде вітер пить мої вуста.

Не зважуся просити я у долі

З далекого минулого листа.

А осінь плаче за вікном, а осінь знає:

Нас із тобою ціла вічність розділяє.

Як у безмежнім океані кораблі,

Так розійшлись ми, загубились на землі.

***

Алла Ковалішина