З року в рік на «хитрому» базарі у Талалаївці можна зустріти скромну тендітну жінку, яка продає вироби з лози. Здебільшого, це різноманітні кошики – від зовсім маленького, легенького до громіздкого, а ще – різні вази, хлібниці. Коштують вони зовсім не дорого, якщо брати до уваги весь тривалий і працезатратний процес від вирощування лози до готового кошика на базарі. Тепер є майстри, які навчилися плести вироби із різного штучного матеріалу. Можна їх знайти через Інтернет на будь-який смак і гаманець. А ось ці, які плете подружжя Вовчків із Скороходового, – особливі, виготовлені за традиціями майстрів лозоплетіння із Закарпаття.
Колись, ще років 20 тому, моя подруга із столиці, коли гостювала у мене, не могла повірити, що ці кошики, які продає Лідія Петрівна, виготовлені не на Закарпатті. Точнісінько такі ж вироби можуть придбати туристи у Хусті та на його околицях, тільки, звичайно ж, не за нашими «сільськими» цінами. Село Іза на Закарпатті відоме як столиця лозоплетіння. Саме звідти тридцять років тому і переїхав до Талалаївки Іван Федорович Вовчок, та не залишив справу, якою там, на батьківщині, займався весь рід Вовчків.
– У нашій місцевості не поширена верба зарінка, з якої плетуть вироби. Іван привіз із дому пагінці ізівської лози. Садили біля ставків, щоб розрослася. Тоді, у важких 90-х, виробами з лози заробляли, у прямому значенні, на шматок хліба, – розповідає жінка. – Та і тепер, якщо добре попрацюємо, маємо невеличку добавку до своїх мізерних пенсій. А найголовніше, що коли є робота на щодень, вона відволікає від поганих думок, менше прислухаємося до того, що у кого болить…
У 70-80-х роках на Талалаївщину приїздили працювати на сезонні роботи у колгоспи та радгоспи жителі західних областей України: скиртували солому, сапували буряки. Кожного сезону хтось і залишався. Так до сестри, яка вже прижилася тут, у Талалаївці, приїхав й Іван Федорович. Працював у місцевому радгоспі, де й свою долю знайшов. Одружилися із Лідою Петрівною, у якої життя у шлюбі вже було не склалося, виховувала двох дітей. Скоро народився і спільний син Володимир. У парі з чоловіком пережили багато випробувань і втрат. І на сьогодні вони у парі долають труднощі, про які навіть говорити важко, а їм треба жити…
Біда часто приходить звідти, звідки ніяк її не ждеш. Одного разу він зробив у спеціаліста невдалий масаж спини, після чого отримав тяжкі ускладнення на ноги. Чоловік довго не здавався. Неймовірними зусиллями старався ходити, працювати, старається триматися і тепер. Уже добрий десяток років не виходить нікуди з дому, хотів би… та не може. Дружина для нього не тільки зв’язок зі світом. Вона для нього, а він для неї – все! Кажуть, одне горе веде інше за собою. Вже понад 15 років Ліда Петрівна бореться із тяжкою хворобою. Операція, реабілітація, безкінечні консультації й лікування. Обоє мають групу інвалідності і мізерні виплати по ній. Та тим не журяться. Здоров’ячко хоч би таке, як є, не втікало. Вони бережуть і підтримують одне одного, бо не уявляють себе поодинці. А ще вони так потрібні синові, мріють діждатися часу, коли той матиме свою родину; внучці, доньці старшого сина, якою опікуються. Перемогу хочуть діждатися і ще пожити. Як найстрашніший день свого життя згадують той третій день повномасштабної війни, коли їхнім селом, прямо попід двором, ішли ворожі колони…
Тому щодня, попри біль, з яким навчилися жити, вони піднімаються і щось роблять. Хтось би інший, скоріше за все, не обійшовся б без доглядальника, навіть щоб себе обслужити. Вони ж рятуються роботою, віддаляючи той день…
Лідія Петрівна без найменшого нарікання на труднощі розказує, як відбувається весь процес – від гілки лози й аж до кошика:
– Із лозою треба не прогадати – зрізати, коли листя облетить, або ще не розпуститься. Щоб не переросла лоза, бо не буде гнучкою. Коли ще удвох з чоловіком різали, від мене цьому добре навчив. Ріжу, зв’язую і вожу додому: коли велосипедом, а коли чимало наріжу, то наймаю машину з причепом. Сортуємо у дворі, замочуємо у балії, обдираємо кору, сушимо на сонці, зв’язуємо у кулики. Плете вироби чоловік, переважно взимку у літній кухні. Там топимо «буржуйку», щоб тепло, знову замочуємо матеріал, бо плете із мокрої лози. Я фарбую лозу у спеціальних фарбах, які нам надсилають чоловікові родичі із Закарпаття. Не всю лозу фарбую, бо дехто хоче вироби природного кольору лози, наприклад, для хлібниці. Такі, вже готові вироби, покриваю лаком. Чоловік любить «тонку» роботу, хоча попит мають громіздкі кошики – на 3-5 відер, які купляють носити листя, сіно, зберігати у них овочі. У нього таки талант до цієї сімейної справи. Біля нього і я всьому навчилася. Син теж багато що вміє, головне – весь цей процес знає, бо виростав у такій атмосфері і допомагав. Нам із чоловіком хочеться, щоб він продовжив наше ремесло. Хтозна, що вже було б із нами, якби не ця лоза, а так – ніби обов’язок маємо…
Отож, якщо ви збираєтеся йти до церкви на Великдень і ще не маєте кошика для паски та крашанок, придбайте саме оці, в які подружжя Вовчків вкладає свою душу.
Олександра Гостра, фото авторки
