У житті кожної людини є незабутні миті. Таким моментом мого життя було знайомство з Ганною Арсенич-Баран майже два десятки років тому. З того часу, відколи ми заприятелювали з цією жінкою, як бачимо, чимало води понесла Десна до Дніпра, але моя думка про Ганну аніколи не змінювалася. Від першого враження й до сьогодні Ганна Василівна залишається для мене людиною гідною та чесною, а це найважливіші риси людського характеру. І тут уже не мають значення професія, нахили, таланти, становище в суспільстві…
За своє життя Ганна Василівна Арсенич-Баран устигла чимало, та належить вона до тих людей, котрі завжди невдоволені результатами своєї праці, вважають, що можна було би зробити й більше. Напевно, тому й виник задум написати цей невеликий есей для того, щоби хоч трішки розповісти про цю чудову людину.
Колись Ганна написала:
Наткали павуки
тонкого полотна
мені на сорочку.
Занадто затонкого –
всю душу видно.
І справді, щедроти душі цієї жінки, її талант і працелюбність видно неозброєним оком. А все, напевно, було закладене ще батьками й оточенням, у якому росла мала Ганнуся.
Народилася Ганна Василівна в селі Нижній Березів Косівського району Івано-Франківської області. Мальовничий Березів залишився для Ганни тією оазою добра і краси, яка приваблює й зачаровує, як манить кожного з нас незабутня батьківщина. У своєму нарисі «Мій Березів» письменниця пише: «Мій Березів живе в мені, а я ніколи не покидала його, хоч уже багато років сотні кілометрів простору розділяють нас. Мій Березів живе в мені моїми предками, які ніколи не були залежними й не знали до себе слова «раб». Березів, що від слова «берегти» (бо ніде навколо не знайдете березового лісу чи гаю, ба, навіть поодиноких беріз украй мало в Березові й навколо нього), таки зберіг у собі дух волі та прагнення до свободи. Тут, як і в давні часи, понад усе люблять волю і свою землю, а за Україну кожен готовий віддати життя. І віддавали не раз і не двічі. І народжували нових, хто завжди був з любов’ю і з ненавистю на одних шальках терезів». Дух свободи тече у крові Ганни Василівни, бо походить вона зі славного роду. Один із її родичів, Микола Арсенич, належав до провідних діячів ОУН-УПА, інший, Дмитро Арсенич, – знаний поет, двоюрідна сестра Анна Гнатишак – не лише майстер педагогічної справи, але й композитор. Обидва дідусі Ганни Василівни були членами ОУН. Татів батько за свою діяльність був схоплений гестапо в 1941 році й засланий спочатку в Освенцім, а потім – у Бухенвальд. Повернувся в 1945 році. Мамин батько потрапив у руки НКВС у 1948 році. Був засланий на каторгу в Сибір, звідки не повернувся.
Обидва роди Ганни мали славних предків і нащадків. Серед рідні – поети, краєзнавці, лікарі, підприємці, священики, вчені. У маминих жилах тече шляхтянська кров.
Гени творчості передалися Ганні Василівні від дідуся по мамі, який складав вірші й пісні, був людиною з університетською освітою й досконалим знанням кількох іноземних мов. Але Ганнуся ніколи не бачила свого дідуся, тож у дитинстві літературні смаки майбутньої письменниці формували батьки та стрий Дмитро Арсенич – відомий поет-дисидент. Завжди рекомендував чи приносив найновіші й найрезонансніші твори української та світової літератури, тому «доводилося» виростати на найкращих зразках красного письменства. Так роман Ліни Костенко «Маруся Чурай» дівчинка прочитала в дитинстві завдяки його рекомендації.
А ще у батьків була велика бібліотека, а вдома панував культ книги, що, звісно, неабияк вплинуло на творчі вподобання дівчини.
А ще пісня… Вона лунала завжди і скрізь. Село співало – і діти виростали світлі й залюблені в рідну землю. Бабусі навчали стародавніх пісень, із якими Ганнуся пішла в життя і які пам’ятає, любить і співає й сьогодні. То були й усім відомі, і забуті пісні: про кохання і про битви, про любов до рідної землі й про безуспішну та героїчну боротьбу нашого народу за його незалежність. Навіть пісню «Ще не вмерла Україна», яка через багато років стане гімном нашої держави, Ганна вивчила в дитинстві.
Також Ганні Василівні пощастило на чудових шкільних учителів. І не лише філологів. Зацікавлення різними шкільними предметами призвело до того, що після закінчення школи дівчині важко було обрати майбутню спеціальність. Усе ж філологія перемогла.
Середню школу Ганна закінчила із золотою медаллю і вступила на філологічний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника.
У студентські роки Ганна Арсенич дружила з відомими українськими письменниками Іваном Андрусяком, Іваном Ципердюком, Степаном Процюком. Двоє перших були її однокурсниками. «Нова дегенерація» певною мірою навіть вплинула на вірші, написані в часи студентства.
Під час навчання в інституті Ганна вийшла заміж за свого одногрупника Мирона Барана, а через сім років у них народився синочок Іванко, який із трирічного віку почав складати вірші й дивувати батьків своїми філософськими поглядами на світ. Нині Іван – студент філологічного факультету Чернігівського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, автор шести поетичних збірок…
Після закінчення інституту Ганна Василівна працювала вчителем української мови й літератури у школах Косівського району та публікувала свої твори в місцевих часописах. Разом із Ганною Гнатишак було написано чимало чудових пісень, котрі й до сьогодні популярні в тих краях. У цей час (1997 року) вийшла й перша поетична збірка Ганни Арсенич-Баран «Рушник на калині», яка одразу ж завоювала читача та отримала схвальні відгуки критиків. Український літературознавець і літературний критик І. Гришин-Грищук тоді писав про цю книжку так: «Творчість Ганни Арсенич-Баран зійшла яскравою зіркою не лише на небосхилі Гуцульщини, але й на небі української літератури. Щирість почуттів, яскравість образів – характерні риси молодої авторки…» А поет із Коломиї Василь Рябий сказав: «Вірші Ганни Арсенич-Баран як гірські ріки – чисті, мов сльоза, і гомінливі, як карпатська природа».
Була своя думка про Ганнину поезію й у редактора збірки Ігоря Пелипейка: «Молода поетеса має власний голос, без фальші й манірності. Авторка не прагне здивувати, а тим паче етапувати читача; вона довірливо ділиться з ним своїми почуттями, використовуючи нетрафаретні віршові форми, але уникаючи словесної еквілібристики…»
1998 рік для Ганни Василівни був багатим на події та враження. Побачила світ її друга збірка «Музика черемхи», Ганна Василівна стала членом Національної спілки письменників України, а життєві обставини склалися так, що її родина переїхала до Чернігова. Чоловік Ганни Василівни – настоятель П’ятницької церкви отець Мирон – перевіз свою сім’ю в наше чудове місто. Нове місце роботи – ліцей № 15, нові знайомства, нові друзі, нові емоції.
Велику роль у житті Ганни Василівни в цей час зіграв Станіслав Реп’ях, котрий першим у Чернігові помітив талант молодої авторки й дав рекомендацію до вступу в Національну спілку письменників України. Свого часу Станіслав Панасович писав: «Ганна Василівна – талановита поетеса. Ширяючи у високих небесах слова, вона міцно стоїть на землі, гаряче любить свій край, дбає про його майбутнє…»
Молода письменниця одразу стала активною учасницею заходів, які проводили Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національна спілка письменників України. Багато років поспіль Ганна була учасницею Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій». На одному з цих свят Ганна Василівна познайомилася із Дмитром Білоусом – відомим українським письменником, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, неймовірно світлою і доброю людиною, щирим та цікавим співрозмовником, стосунки з яким поетеса підтримувала до самої його смерті. Якось Дмитро Григорович написав Ганні таку присвяту:
Незмінно молодій Ганнусі,
Красивій, щирій, золотій,
Щоб було тепло, як у вусі,
У цьому бурянім житті.
Поетеса й журналістка Людмила Пархоменко в той час так уявляла собі філософію творчості Ганни Арсенич-Баран: «…хочеться сказати кілька слів про філософію поезії Ганни Арсенич-Баран. У ній можна порозмовляти з ялинкою, кульбабкою, бузком, бджолою. А все тому, що і в найменшій комашині є, мабуть, розум… І ми з вами – у тих квітах, сніговії, вітрах і черемсі…»
Чернігів став для Ганни Василівни другою батьківщиною, вона полюбила це місто і якось навіть привселюдно зізналася в цій любові – написала зворушливий нарис «Мій Чернігів», у якому називає наше місто своїм «мужем-велетнем» і зізнається: «Це було кохання з першого погляду. Не знаю, чи відчув це муж-велетень, але я дуже хотіла, щоб він відгукнувся на мої душевні порухи. І з часом він почав відгукуватися: спочатку з осторогою, яку виявляв до незнайомої чужинки, потім із першим легким захопленням, схожим на флірт, а далі – простягнув до мене руки і сказав: «Іди до мене...» Я пішла, бо давно його кохала, знала, що не змогла би пережити його байдужості чи ігнорації. Я ввійшла до нього й не хочу покидати його. Я люблю його за те, що подарував мені рожеве диво мого життя – П’ятницьку церкву, за те, що звів мене з найкращими своїми людьми (то перлинні люди свого часу, сіль землі), за те, що дав змогу занурюватися в підземелля Антонієвих печер, за те, що подарував миті віртуального спілкування з Коцюбинським і реального – з його нащадками, за те, що на стародавньому Валу я впірнула у велич свого народу, за те... Я покохала б його навіть лише за те, що осклілого морозяного ранку на могилі Михайла Коцюбинського, покритій кригою, хтось руками відігрів ім’я письменника, і воно, золотом писане, стало єдиним, що можна було розрізнити в цьому обледенілому світі. Дякую тим молодим рукам, бо вони ще більше закохали мене в мого велета-мужа, у мій Чернігів».
Тут, у Чернігові, у Ганни Василівни виходять одна за одною поетичні збірки – «Розквітлий глід» (2001 рік), «Тремтять гіацинти» (2003 рік) та «Обнадію весною» (2005 рік).
Ганна Василівна працює також і в галузі прози. У 2001 році вийшла з друку її збірка оповідань «Під райськими яблучками», у 2003-му – «У понеділок усе буде по-іншому», у 2005-му – «Як зійде місяць», а у 2009-му – «Солодкі слова».
Її роман «Тиха вулиця вечірнього міста» дістав схвальні відгуки як від критиків, так і від читачів. Відомий літературний критик Євген Баран у передмові до публікації цього роману в журналі «Перевал» зазначав: «Спробу Ганни Арсенич-Баран у жанрі «жіночого» роману можна вважати вдалою… інколи написати нормальний «жіночий» роман таки варте чогось у цій літературі…». А професор Світлана Жила, висловлюючи свої емоції від прози письменниці, сказала: «Твори Ганни Арсенич-Баран викликають зашпори в серці». За роман «Тиха вулиця вечірнього міста» 2006 року авторка була удостоєна премії імені Михайла Коцюбинського.
Зараз Ганна Василівна завершила роман «Радуйся, Невісто неневісная!» й шукає можливості щодо його публікації, а також працює над новим великим прозовим твором.
Ось що сказала про творчість письменниці завідувачка кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського Тетяна Матюшкіна: «Від книги до книги Ганна Арсенич-Баран зростає професійно як письменниця. Пробує свої сили в різних жанрах лірики та прози. Вражає тематичне розмаїття її творів. Цей ряд убирає в себе минувшину й сучасність. Не уникає вона й експериментів зі словом, наслідуючи водночас найкращі традиції своїх навчителів у літературі. Характерними ознаками її творчості є стійкий життєвий оптимізм і прониклива ліричність. Як молодому художникові їй властиве піднесено-романтичне сприйняття навколишнього світу, що, однак, не заважає помічати, висвітлювати й засуджувати потворні прояви життя. А ще притаманними для неї є глибокий патріотизм, любов до рідної землі, до України, якими проникнуте кожне її слово. Естети від літератури смакуватимуть незаяложеними, свіжими метафорами, по-жіночому м’яким, теплим, тонким гумором, уміло побудованими діалогами, жвавістю сюжетів, напруженою інтригою, що підігріває читацький інтерес».
Назавжди світлим спогадом залишилось у Ганни Василівни спілкування з письменниками, що, на жаль, уже відійшли у засвіти: Анатолієм Дімаровим, Віктором Барановим, Юнусом Кандимом, Степаном Сапеляком, Олегом Орачем, Петром Осадчуком… Вона й нині підтримує приємні стосунки з Василем Шкляром, Михайлом Слабошпицьким, Дмитром Чередниченком, Євгеном Дударем, Василем Бондарем, Павлом Щирицею, Степаном Пушиком, Олександром Балабком, Михайлом Андрусяком, Ніною Горик, Петром Розвозчиком, Лесею Степовичкою, Олею Ляснюк, Тетяною Винник…
Ганна Арсенич-Баран – людина багатогранна. Вона успішна й у науковій діяльності. Ганна Василівна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського. В інституті працює з 2002 року.
2013 року Ганна Арсенич-Баран захистила кандидатську дисертацію, здійснивши перед тим понад 30 наукових публікацій. У 2011 році видала антологію «Молитва небо здіймає вгору», яка містить понад 3000 текстів українських християнських віршованих молитов, створених поетами ХІХ – початку ХХІ століть. Ця збірка є сьогодні найповнішим виданням поетичних творів, написаних у жанрі молитви. А 2015-го вийшла з друку її монографія «Мова української християнської віршованої молитви ХІХ – початку ХХІ століть». Ганна Василівна також видала понад двісті посібників з української мови та літератури.
Хоч нечасто, та все ж Ганна Арсенич-Баран іноді береться за переклади (із французької, німецької, російської), наприклад, французьку пісню «Bell» із усім відомого мюзиклу поетеса переклала українською, і тепер цю композицію виконують артисти Чернігівського обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. І хоч Ганна Василівна часто говорить, що не належить, на жаль, до авторів, чиї твори перекладають іноземними мовами, та все ж може похвалитися, що її збірка «Музика черемхи» перекладена вірменською відомим поетом Тельманом Маеляном.
Ганна Василівна Арсенич-Баран належить до тих письменників і науковців, які завжди стоять в обороні української мови. З метою пропаганди рідного слова й була започаткована передача «Звучи, рідна мово!», котра ось уже більше десяти років лунає на обласному радіо і ведучою якої є Ганна Василівна. Письменницю тричі запрошували на засідання Верховної Ради. Там вона виступила з доповіддю «Роль і місце української мови в сучасній школі».
Я знайомий із Ганною Арсенич-Баран понад п’ятнадцять років. Що можу сказати про неї? Крім того, що Ганна Василівна – талановита письменниця, вона ще й усебічно розвинена, вольова, працьовита, вродлива, життєрадісна, доброзичлива, принципова жінка, яка володіє даром комунікабельності й завжди готова прийти на допомогу своїм друзям та знайомим. Лідер по життю, Ганна – дбайлива господиня, любляча донька, турботлива мати, до того ж вона ще й прекрасно танцює, чудово співає. Ганна Василівна релігійна, керує церковним хором у П’ятницькій церкві. Переконаний, що ми ще не раз побачимо її нові цікаві твори, яких з нетерпінням чекають вдячні читачі. Творчого довголіття вам, Ганно Василівно!
Олексій Брик
