Дуже часто трапляються випадки, коли під час перебування осіб у шлюбі, чоловік і дружина купують житлове приміщення, право власності якого реєструють або на чоловіка, або на дружину. Після розірвання шлюбу, виникає питання: чи має право один з подружжя на частку житлового приміщення?
Про порядок визнання права сумісної власності на житлове приміщення розповідає нашим читачам директор Чернігівського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Володимир Бобруйко.
Згідно статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною першою статті 69 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 71 Сімейного кодексу України майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
В той же час слід зазначити, що згідно частини третьої статті 71 Сімейного кодексу України за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Наведу такий приклад.
До Чернігівського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги звернувся клієнт з питанням щодо визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок. Цей громадянин, який звернувся за допомогою, має статус особи, що перебуває під юрисдикцією України, у якої середньомісячний дохід не перевищує двох розмірів прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до закону для осіб, що належать до основних соціальних і демографічних груп населення. Клієнт дізнався про можливість надання безоплатної вторинної правової допомоги через рекомендацію іншої особи.
Після прийняття рішення щодо надання безоплатної вторинної правової допомоги, я зустрівся з клієнтом, дослідив обставини справи та склав позовну заяву про визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок. У позовній заяві зазначив визнання за клієнтом та колишньою дружиною клієнта (далі – відповідач), право спільної сумісної власності на житловий будинок – в рівних частках по ½ частки за кожним.
Позовні вимоги мотивувалися тим, що клієнт разом з відповідачем під час шлюбу, у період спільного життя, за спільні кошти родини побудував будинок. Так як усіма справами щодо оформлення права власності на будинок займалась відповідачка, а клієнт п’ять робочих днів на тиждень працював і не мав змоги відвідувати реєструючі органи та установи у їхній робочий час, право власності на даний будинок було зареєстровано на дружину клієнта. В 2016 року клієнт і відповідачка розлучилися. Було домовлено, що в разі наявності спору про розподіл майна, це питання буде вирішуватись окремо.
Відповідачка проти позову клієнта заперечувала, посилаючись (у відозві на позовну заяву) на те, що з нею проживають троє неповнолітніх дітей і утримання, яке надає клієнт, є недостатнім для належного їх фізичного, духовного розвитку та лікування.Через це просила суд (якщо він прийде до висновку про задоволення позовних вимог) врахувати інтереси неповнолітніх дітей, розцінивши це як обставину, що має істотне значення, відступивши від засад рівності часток, та у відповідності до частини третьої статті 71 Сімейного кодексу України визнати за нею право власності на 2/3 частки на житловий будинок.
Працівник Центру підготував відповідь на відозву позовної заяви, згідно якої він заперечував проти доводів відповідачки з огляду на наступне.
Причиною розірвання шлюбу між ними стали втрачені почуття взаєморозуміння та поваги, а також невиконання його колишньою дружиною подружнього обов’язку та неналежне виконання про затишок і порядок у будинку. Він постійно приймає участь у вихованні й утриманні дітей, шляхом надання коштів поштовим переказом на банківський рахунок та особисто відповідачці. Клієнт постійно проводить час з дітьми у дитячо-розважальних закладах, на природі, відвідує з ними заклади харчування. Відвідував з дітьми лікарні, оплачував стоматологічні послуги, здійснював їх фінансовий супровід на оздоровлення у табір відпочинку. Крім того, він хоча і проживає за іншою адресою, однак приймає участь в утриманні будинку, а саме: займався повіркою електро- та водо- лічильників, провів воду у будинок, ремонтував дах, проводив демонтаж та монтаж кранів, замків, міняв фільтри води та інше. Також клієнт залишив для їх спільних дітей всю побутову техніку та подарував відповідачці земельну ділянку, на якій збудований спірний будинок. Також, клієнтом сплачуються аліменти на утримання своїх неповнолітніх дітей.
Допитані під час судового засідання свідки клієнта (викликані за клопотанням працівника Центру) суду пояснили, що клієнт є гарним батьком для своїх дітей, належним чином виконує свої батьківські обов’язки щодо фізичного і духовного розвитку дітей. Він постійно відвідує з ними дитячо-розважальні заклади, відпочиває з ними у місті, бере з собою на відпочинок на природу. Також возить дітей до лікарні, приймає участь у їх матеріальному утриманні.
12 грудня 2018 року Чернігівський районний суд Чернігівської області вирішив позов про визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок — задовольнити повністю. А саме, визнати у рівних частинах, по ½ частці за кожним, спільною сумісною власністю клієнта та відповідача житловий будинок. 17 січня 2019 року рішення суду набрало законної сили.
Нагадую, що за отриманням консультації та захистом своїх прав можна звернутись до Чернігівського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, за адресою: 14005, м. Чернігів, пр-кт. Миру, буд. 49-а, офіс 709, телефон: (0462) 77-51-68.
Також, з метою підвищення правової свідомості українців та інформування громадян щодо механізмів захисту їхніх прав у повсякденному житті у правовий спосіб нині діє загальнонаціональний правопросвітницький проект Міністерства юстиції України «Я МАЮ ПРАВО!», на виконання якого ми готові почути і допомогти кожному.
Єдиний телефонний номер системи безоплатної правової допомоги 0 800 213 103.
Володимир Бобруйко
