Мабуть, мало хто з городнянців вже не дивився це відео. А я дивлюсь знову й знову. Вчора не було сил щось написати, бо надто гостро сприйняла звістку про твою загибель, Андрію... Напевне, треба був час, щоб її прийняти й повірити...
Хто чим захоплюється, чим розважається, всі мрії, сподівання, успіхи, перше кохання — було як на долоні.
Не втратився цей кармічний зв'язок і в дорослому житті. З тобою ми вчилися і в одному виші. А потім ти був вчителем моєї доньки. І коли я, страждаючи від її підліткових вибриків, втомлено зітхала, ти впевнено сказав: «Негайно припини киснути! От побачиш, яка з неї людина вийде! Ти ще нею пишатимешся і радітимеш!». Так і вийшло. І вона мені вчора перша подзвонила і тремтячим голосом мовила: "Мам, ти вже знаєш? Мій улюблений вчитель... Чому так боляче?"...
Усякого в житті було. В подальшій професійній діяльності ми з тобою не раз перетинались. Бувало, кипіли емоції, схрещувались списи. Адже обоє гаряче відстоювали свою точку зору і доводили власну правоту.
Ти був рішучим, послідовним і непримиренним до того, що вважав принциповим. І готовий був боротися за правду безжально і жорстко.
Однак це не заважало одночасно бути людяним, добрим і порядним.
Скільки всього говорено-переговорено за життя, за справи, за дітей... Мені здавалось, що я знаю про тебе все. А от що ти граєш на піаніно, я й не здогадувалась. Тому ця мелодія, яка лунає з під твоїх рук у прифронтовій зоні, перевернула душу.
Тому коли сьогодні б мене попросили показати воїна, який би міг уособлювати кращі риси українського захисника, я б, без сумніву, показала оце відео. Коли людина — розумна, талановита, працьовита, яка б знайшла своє місце в будь-якій сфері, не вагаючись і не думаючи бере до рук зброю за покликом серця, щоб боронити країну — це і є вищий прояв героїзму й патріотизму.
Я не плакала, коли прощались з нашим Андрієм Непопом, який загинув з наших хлопців першим — його дружина Анжела тоді обняла мене й сказала твердо: «Ми не плачемо. Андрій не хотів би бачити наші сльози». Ця установка спрацювала і коли ми проводжали Валеру Гребня.
Я поки не знаю, коли твоя остання дорога приведе тебе додому. І коли доведеться сказати «прощай, хлопчику з дитинства», тобі. І не знаю, чи плакатиму на людях — такий вже характер, ти ж знаєш...
Але сьогодні я можу дати волю сльозам. Коли в моїй квартирі звучить остання мелодія з під рук Героя...
Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
