Військовослужбовиця Тетяна Кулик, позивний – Кобра. Вона не мріяла воювати. А от літати мріяла... І уявляла себе тільки пілотом. Піднятися б високо-високо над самими хмарами і відчути себе вільною пташкою, милуватися своєю рідною, єдиною Україною. Ця мрія нікуди не зникла. Просто ситуація кардинально змінилася. Почалася повномасштабна війна... Звісно, її б не призвали на службу, бо дівчина ж, і цивільна.
Коли на українську землю летіли перші ракети, Тетяна не думала, як і куди втекти чи сховатися. З першого дня війни вона у ТРО, бо там були друзі, з якими готувалися до можливого нападу росії. За час війни вона стала ближчою до своєї мрії літати – навчається в Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба за спеціальністю «оператор наземних роботизованих комплексів» і вже має бойовий досвід саме оператора НРК у складі ІІІ штурмової бригади. Яка вона – жінка на війні? Що спонукало вибрати цей шлях? – про це говоримо із 28-літньою військовою Тетяною Кулик родом із села Українське Талалаївської громади.
– Не можу пояснити детально чому, але хотіла стати саме військовим льотчиком. У школі особливу увагу приділяла фізичній підготовці, тренувалася. Школу у своєму селі закінчила в 2014-му, якраз війна почалася. Я не могла не думати про це. Війна на Сході України ще більше спонукала до здійснення мрії літати. Поїхала у Харків вступати до університету повітряних сил. Невдача... Скажу, що тоді до дівчат-абітурієнтів військових вишів упереджено ставилися, мовляв, цивільних навчальних закладів – хоч відбавляй, чому вас «пре» у військові? Не плакала, бо не люблю сліз, тільки сказала собі: «Я сюди ще повернуся!» Того ж року я вступила на фізико-математичний факультет Ніжинського державного університету ім. Гоголя. Вчилася, можна сказати, як і всі, бо освіта людині потрібна. Студенти завжди об'єднуються у неформальні групи за вподобаннями. Для мене це була молодіжна організація правої молоді – Чернігівська «Січ». У ній я зростала морально і фізично. Кілька разів із друзями-однодумцями як волонтери їздили на Схід у 2017 році. У жовтні 2018-го, коли вибухали склади зброї у Ічні, допомагали там людям.
На той час більшість людей тут іще жили так, ніби війна десь далеко, не у нашій країні, відкидали думку про те, що ворог піде далі. Та і тепер тут, в тилу, люди розслабилися. А це погано, бо сила народу – у єдності! Нам її не вистачає.
Після закінчення університету за направленням поїхала працювати вчителькою математики та інформатики у село Колісники, потім вчителькою математики в Іржавській школі на Ічнянщині. Незадовго до початку війни повернулася у Ніжин, де працювала у приватному центрі розвитку дітей. Тут і застала війна. Почула вибухи, вийшла на балкон...
– Страх був?
– Злість була! Страшна злість! А страх за рідних, не за себе. Ішли колони рідним селом. І я розумію, що нічим не можу допомогти своїм рідним. Це найстрашніше. А свій шлях вже визначила тоді. Нас було 13 чоловік, готових узяти в руки зброю, телефонували одне одному і вранці прийшли в ТЦК. Отримали зброю. Так і працювали мобільною групою весь час протягом лютого-березня 2022-го. Ми ж не знали, що буде за мить, та знали одне: стоїмо до кінця! Адреналін зашкалював! От вдома я б тоді точно не всиділа! І не тікала б!
Різні бували ситуації... І, ось коли вже повністю область була деокупована, хлопців розподілили у різні бригади, а мене ні. Кажуть, ти, мовляв, молодець, скільки витримала! Можеш волонтерити, чи якось іще допомагати армії. А я й мовчу, що вже подала заяву до бригади ССО «Азов». Тепер – це третя штурмова бригада, де я і служу.
– Зарахували відразу?
– Це не простий шлях. Співбесіду пройшла успішно. Наступний етап – фізтест. Знала, що буде непросто. 30 хлопців – і я серед них! Нормативи для всіх одні. І командир говорить прямим текстом: «Вам, хлопці, не повезло, бо серед вас є дівчина, і я буду муштрувати вас доти, доки вона не здасться!» А я і не здалася, витримала фізичні навантаження!
Наступний етап ще складніший. Нас залишають без телефонів, годинників, вивозять у ліс... Кожен має вирити окоп на свій зріст. Мене 1,76 метра... Земля у лісі важка, з корінням. То був мій перший житті окоп! У ньому ми мали і ночувати...
– Всі справилися із таким завданням?
– На жаль, не всі, бо не загартовані фізично. Я у свій окоп ще й соснових гілок принесла, укрилася і відразу заснула. Пішов сильний дощ і по нас таки серед ночі приїхали машини. Не встигли задрімати – підйом! Відчуваю щось не те зі мною – морозить, голова розвалюється – піднялася температура. Командир каже: «Нарешті! Ти їдеш звідси!» Я п'ю жарознижувальні, йду на третій етап та успішно його проходжу. Мені першій, ще по дорозі до частини, командир віддає телефон... з усмішкою. Такі випробування справді потрібні. Це ми розуміємо потім...
ВЛК я пройшла за день. Потім ще два місяці навчань, де я доводила, що армія – це моє місце в житті. І з лютого 2023-го я у третій штурмовій бригаді.
– Чи відчувала особливе відношення як до дівчини?
– Доки я навчалася, то мені як дівчині можна було «передумати». А коли уклала контракт, то вже маю служити. Оскільки я педагог, пройшла ще і курси психолога. Раніше і не задумувалася, наскільки важлива ця спеціальність на війні. Дійсно, буває, що «витягуєш» хлопця з депресії. Був у моїй практиці один такий, який 18-літнім на початку війни пішов добровольцем, ще й зі своїм тренованим собакою, а потім на якомусь етапі його «переклинило», намагався скоїти самогубство. І я щаслива, що змогла йому допомогти. Він і тепер служить зі своїм собакою. Колись сказав мені по телефону: «Кобра! Як добре, що я тебе зустрів! Тепер точно все буде добре!» І це моя нагорода! Та мені хотілося іншого, адреналіну не вистачало! Просилася у бойовий батальйон чи роту НРК.
– На другий рік війни НРК вже застосовували на повну?
– Не зовсім і на повну, але було зрозуміло, що саме НРК виконуватимуть таку роботу, що нам і не снилося. Треба тільки горіть бажанням учитися ними управляти. Тому мене і перевели, можна сказати, дуже швидко, бо я мала таке бажання. І потім на навчання до омріяного вишу вступила теж швидко. Звісно, що в умовах війни навчання зовсім інше, ніж у мирний час. Зате всі наші викладачі – досвідчені бойові офіцери. Практики надто багато, теорії – менше. Управління НРК в бойових умовах – це те, що мені дає такий приплив адреналіну! НРК доставляють боєприпаси, їжу на позиції, НРК вивозять поранених... Та не треба забувати, що і оператор такого комплексу завжди є ціллю для ворога. Це війна!
– Та і на війні життя продовжується... Люди закохуються, створюють сім'ї.
– І народжують дітей, – усміхається Таня. – Своє кохання я зустріла на війні. Так і мало б бути. Цивільного чоловіка поряд із собою не уявляю. Він би ніколи не зрозумів мене так, як мій, військовий. З Миколою познайомилися у грудні 2022-го. По боєприпаси до нас приїздив з-під Бахмута. Відтоді спілкувалися телефоном. А 8 березня 2023-го запросив на побачення. Він теж служить у нашій бригаді, в артилерії. Так ми і поєднали свої долі на війні...
– У січні цього року у вас народилася донечка Мілана. Армія і материнство – ніби зовсім різні речі. У тебе є нагода бути просто жінкою...
– Я не можу вибирати щось одне! Материнство – Богом дане жінці. Це безмежне щастя. І ми з чоловіком щасливі, що у нас є донечка. Та у нас є важлива справа, яку ми не можемо залишити. Я буквально за тиждень до пологів нарешті пішла у декретну відпустку. Наші позиції були на Харківщині. А взагалі наша рідна третя штурмова у трьох областях тримає 150 кілометрів оборони. Донечка народилася вчасно, здоровенька. Вона вже бігає, вміє сама їсти. Я з нею у селі в батьків. Мамі моїй ще немає і 50 років, то внучка їй – ніби третя донечка.
– Батьки підтримують твій життєвий вибір?
– Так! І це дуже допомагає. Звичайно, бурчали не раз, мовляв, чому я не така, як інші дівчата, бо переживають. І я прошу пробачення, що завдаю їм причин для хвилювань. Та я вже не можу бути іншою. Дуже важко було адаптуватися вдома. На позиціях простіше... Там ми розуміємо одне одного. А тут, у житті цивільному, багато лицемірства. Люди відмахуються від реальності. Хтось думає війну пересидіти. Ось скажу про це у весь голос – і почую у відповідь, що мене на війну ніхто не посилав, бо я жінка. Через це всім нам, військовим, непросто у житті цивільному.
– Плануєш повертатися у армію?
– Я ж і не залишала її. Просто у відпустці по догляду за дитиною. Міланка ще трішки привчиться до самостійності і, думаю, що бабуся і дідусь із нею справляться. Знаю, що скучатиму... Я ж продовжую навчання, їжджу у Харків, мої знання і вміння потрібні там, на позиціях. У армії я на своєму місці. І цим все сказано! От зустрінуся із кимось із військових – ніби рідну людину побачила. Колись був випадок на службі. Повертаюся із завдання і хтось підрізає мою машину. Ну, а я ж не просто маю позивний Кобра, вискакую із авто і... бачу земляка із сусіднього села! Радощів без меж! Обіймаємося. Влітку у відпустці був, то заїжджав. От із ним нам є про що поговорити. Із тим, хто тебе не чує, говорить не варто.
– Які заняття у житті цивільному тобі подобаються?
– А я вдома клумби розбиваю. Люблю квіти дуже. Вони заспокоюють.
Ще люблю водити автомобіль. Люблю швидкість і далеку дорогу. Люблю їхати на Схід, бо там тримають оборону найкращі люди. Мрію, що колись їхатиму цими дорогами вже спокійно. От нам із чоловіком буде що дітям розказати! Це точно! У нас немає іншого вибору – тільки шлях до перемоги.
– Всі війни колись закінчуються. Залишишся у армії? Якою, на твою думку, вона буде тоді?
– Впевнена, що тільки у армії. Служба буде престижною. А бойовий досвід цінуватиметься. Думаю, що завжди буде кого вчити...
– Найзаповітніша мрія?
– Вона одна у свідомих українців – перемога! Пожити хочеться! Хочеться, щоб війна закінчилася настільки швидко, щоб донечка її не запам'ятала...
Принагідно всіх, хто захищає нашу рідну Україну, вітаю із днем ЗСУ! За нами правда, а у правді сила! Слава Україні!
Олександра Гостра
