То ж і живеш, доки рухаєшся… Люблю весну… Життя продовжується… Хочеться миру понад усе! Дякую долі за свій довгий вік і за все-все, що дала мені пережити!
Життя прожить – не поле перейти. Подих рідної землі
У житті кожного з нас зустрічаються люди, які чимось особливим запам’ятовуються. Микола Михайлович Варьоха запам’ятався мені з тих часів, коли я, будучи завідувачкою відділу сільського господарства у районній газеті, не раз у нього як у агронома брала інтерв’ю. Запам’ятався тим, що завжди розказував, ніби з книжки читав. Ніколи не «віднікувався», мовляв, часу немає чи навіщо це треба. Ніколи не наголошував на своїй важливості як агронома, віддавав перевагу тим, хто безпосередньо сіє, обробляє, силосує, жнивує… Завжди чудово орієнтувався у виробничих показниках господарства, де працював на той час і вмів про це розповісти.
18 травня Миколі Михайловичу виповнилось 90 років! 58 із них – трудові! Це тільки тих, запис про які здійснено у його трудовій книзі, а працювати він почав надто раніше. У 8 років уже ходив прополювати насіннєві ділянки, щоб увечері принести додому 150 грамів хлібця із вівсяного борошна…
– А якби сьогодні молодість повернулася, то кудись би у місто гайнули? – запитую Миколу Михайловича, навідавши його у власній садибі, що у селі Стара Талалаївка Талалаївської громади на Прилуччині.
– Якби повернулася… Пішов би тим самим шляхом. Жодного разу не пошкодував, що все своє життя присвятив роботі на землі. Тільки до землі! Земля – це все! Тепер у людей, до роботи на землі завзятих, сильні можливості! Якби тільки закінчилася війна. Мені судилося прожити довгий вік, отож, усі етапи у житті села від воєнного дитинства і до сьогодні у моїй пам’яті. Буває, не спиться, почну згадувать… людей, події. І аж самому не віриться, що все те, що у пам’яті, – мною прожите і пережите…
Із його найменшого дитинства залишилися спогади про те, як у 1941-му на війну пішов тато. У 1943-му мама отримала похоронку. Йому, старшому сину, було тоді вісім років, брату Сергію – шість. Таких сімей у селі була більшість. Після звільнення від фашистів у 1943-му вдови та діти і відроджували колгосп.
– Для зовсім малих у колгоспі теж була робота, – згадує Микола Михайлович. – Усе насіння зернових, кормових, овочевих культур вирощували у колгоспі. А щоб у посівний матеріал менше потрапляло насіння бур’янів, ті ділянки треба було прополювать. Це все робили діти віком 7-10 років, а старші виконували вже важчу роботу.
– І це ж треба було, щоб дитина у такому віці вже відрізняла, де бур’ян, а де культурна рослина…
– Звичайно, – усміхається ветеран. – Тоді сільські діти дуже рано ставали дорослими. Жили впроголодь… Організм росте, і дитина постійно хоче їсти. Коли мама будить рано, схоплюєшся з надією, що увечері отримаєш свій шматочок хліба… Пекли його у колгоспі з вівсяного борошна власного грубого помелу. Смак його незабутній… Зароблений своїм руками перший хліб я спробував у 8 років.
А вже у 9 років були його перші жнива. Дізнатися, що таке жатка-лобогрійка та жатка-самоскидка, ми тепер можемо хіба що «загугливши». Йому ж довелося добре засвоїти ази роботи на тих простих механізмах з дитячих літ.
Микола Варьоха у своєму саду
– У воєнні та повоєнні роки все робили тільки люди та коні. Техніки ніякої не було. Жатку-лобогрійку тягли коні. Робота дуже трудомістка і важка. Хтось водив коней, а хтось – це кілька чоловік – скошений колос вилами клав у валки. Тому і назва тій жатці така – лобогрійка, бо добряче нагрівалися не тільки лоби. Ще ж у жнива період спеки. А ось коли з’явилася жатка-самоскидка, це вже був прогрес! Людям уже не треба було вилами скидати скошене, бо це робив механізм. Головне завдання було – управляти кіньми. Не думайте, що так просто. Це була ціла наука. Із дев’яти років я і ходив у помічниках жаткаря. Важливо було «водити перед», тобто правильно вести коней. Я ще не дотягувався зростом, щоб одягати хомут на коня, а вже «водив перед». Жаткар мене цьому навчив. А вже у 15 років, це я закінчив 7 класів, сам працював на жатці. Дорослих чоловіків, які могли робити важку роботу, у післявоєння дуже не вистачало, помер і мій жаткар, у якого я помічникував. Оскільки, у свої 15 я був уже людиною із чималим досвідом, мені й довірили працювати жаткарем. Знаю точно, що не підвів. Справився.
Багато хто із його однолітків, закінчивши школу-семирічку, залишився працювати у колгоспі. Йому дуже хотілося вчитися далі. У Сильченковому (так звалося тоді його село до перейменування) на той час була тільки семирічка. У війну будівлю школи спалили німці, діти навчалися у різних пристосованих приміщеннях. Найближча середня школа була у селі Ниновому, кілометрів за шість від дому.
– Дітей у селах тоді було дуже багато. Тільки із Сильченкового нас до 8-го класу у Нинове пішло 25 чоловік! Мій ровесник і друг дитинства Володимир Ромашко, на жаль, покійний. Ми з ним були до науки дуже охочі. Він став учителем, і селищним головою вже в зрілому віці його обирали. Наші матері, яким було невимовно важко, дали нам можливість вчитися. Всі колгоспники жили тоді у великій бідності, і навчання не було у пріоритеті, коли живеш напівголодний. Взимку я в Ниновому жив на квартирі у родичів і ходив до школи. За квартиру мама не платила, але я мав допомагати. Порався, рубав дрова, носив воду. Тітка намагалася навчити мене і корову доїть, але безрезультатно, – усміхається Микола Михайлович, – от чого не навчився я і за все життя!
Після закінчення школи юнак відразу ж став працювати приймальником молока. Недовго. Бо попереду чекала служба в армії. Він до цього часу як реліквію зберігає товстий альбом із армійськими фотографіями і може у деталях розповідати про той далекий незабутній час.
– Призвали мене на службу 14 січня 1955 року, майже у 20 років. Потрапив на флот, а служили тоді там аж п’ять років. Мені ще пощастило, бо вже для мого призову час служби скоротили до 4 років. Північний флот союзу, місто Сєвєроморськ – центр однойменного міського округу на Мурманському березі – звідти розпочинався мій шлях моряка. Служив на ескадреному міноносці «Оживльонний». Серед матросів була більшість українців. Хороша команда… Ось так іноді візьму альбом, згадаю хлопців, ті роки…
– Могли ж і залишитися служити понад строк? Тоді ж багато хто так робив. Врешті, це можливість вирватися із села? – запитую свого співрозмовника.
– Звісно, міг, але не мав такого бажання. Я важко переносив качку, так і не звик за всі роки. І взагалі, не мав таких планів. Та справа була не моя, не приріс я душею до неї. У травні 1958-го ми прийшли із Баренцового моря у Ленінград, а вже у серпні мене демобілізували. І я – додому! Тільки додому! Тут чекала мама – я не хотів, щоб вона залишалася одна, чекало моє село. Хоч і важко було, але все рідне дома, моє! Душа моя лежала до села… І ніколи про це не шкодував. Коли прийшов із армії, то вдома погуляв усього три дні. Як гулятимеш, коли роботи повно, на той час вже не в колгоспі, а у радгоспі «Барсуківщина». Саме силосування йшло повним ходом. І пішов я вантажником – розправляти силос. Уже був транспорт, яким возили силос до ями, але не самоскиди: прилаштовували колесо, яким зачіпали та тягли силосну масу з причепів. Так і відпрацював сезон. Розумів, що хочу вчитися, хочу приносити більше користі сільськогосподарському виробництву, аніж просто виконувати якусь фізичну роботу. Тож подав документи і вступив на заочне відділення Роменського технікуму вчитися на агронома, а пізніше продовжив навчання у Київській сільськогосподарській академії. Закінчив її заочно у 1976 році. Складалося так, що спробував я й іншу роботу, не у виробництві, можна було пристосуватися до неї і працювати далі в управлінських структурах, та я повертався до улюбленої. Пару років працював у райкомі комсомолу інструктором, Талалаївка була тоді Роменського району. Найкраще із цієї роботи – це те, що я зустрів дівчину із Роменщини, Ніну, з якою одружилися і прожили у парі довге щасливе життя. У 60-х обирався головою Сильченківської сільради. Важко повірити, що тільки у Сильченковому тоді проживало 2100 чоловік, у Слобідці – 700, в Основі – 400 (це села сільради). А зарплата у голови – 70 карбованців. Для чоловіка й не годиться…
Найбільше розкрилися його таланти як агронома, керівника виробничого підрозділу у співпраці з директором радгоспу «Барсуківщина» Володимиром Васильовичем Лелюхом.
– Це були найкращі роки у житті. Володимир Васильович – людина молода, розумна, прогресивна. Мав неймовірний характер і вміння працювати з людьми. Радгосп утримував велетенський свиновідгодівельний комплекс-двадцятитисячник. Усе вирощене на землях заготовляли на корм свиням. Ячмінь, овес, кормові культури. 1300 тонн свинини щороку радгосп постачав державі! Тільки взимку було агроному трохи легше. Ми тоді й не думали, що це важко – від початку підготовки ґрунту до сівби, і аж доки останні буряки, часто вже по морозу, не дозбираємо – у полі і в полі… Згадую про це не шкодуючи, а з сумом про те, що не вернуться ті літа… У жнива комбайни працюють у полі, доки впаде роса, на токах і нічні зміни, мені все те треба тримати під контролем, щоб і люди на місці, і коли щось у техніці ламалося, треба було лагодить, – словом, агроном не піде додому раніше, ніж робітники. Було, заїду опівночі до ставу, скупаюся, втому зніму, а вранці о 5-й щодня вже треба бути на ногах. Мене завжди підтримували дружина і діти. Бо ще ж і вдома було господарство, городи.
З радгоспу я і вийшов на пенсію по роках у 1995-му. Ішов повний розвал виробництва. Тоді ж районне начальство змінило керівника радгоспу, що, звичайно, не зупинило процес розпаду господарства. Володимир Васильович дуже тяжко пережив своє звільнення, серйозно захворів. Я підтримував його як міг… Заїду, було, а він чудово грав на баяні, як заспіваємо удвох «А льон цвіте… синьо-синьо…». І сльози на очах. Трагедію знищення радгоспу він пережив як особисту велику травму. Він і помер невдовзі… Не витримали його нерви. Не тільки для мене, для більшості колег він залишився взірцем керівника-аграрія.
А я працював агрономом аж до 75 років – кілька років у КСП «Перемога», що на місці відділку радгоспу організувався у Сильченковому. Потім прийшов молодий освічений агроном, і я передав йому справи. Думав уже відпочивати, як в Основу, у свій ПП «Фенікс», запросив молодий керівник Микола Ковальов. Вважаю, що я не скупився передати досвід. І мені гарні люди траплялися.
Вже у 1977-му Микола Михайлович Варьоха удостоєний високої державної нагороди – ордена «Знак пошани».
Разом із дружиною Ніною Оврамівною, яка працювала медсестрою в дільничній лікарні, звели свій дім, народили і виростили доньку та двох синів, мають шістьох внуків і трьох правнучат. Тяжка хвороба прикувала дружину до ліжка. Та вони незмінно у парі вже 65 років! Допомагають донька, яка вже на пенсії, син. І сам господар дому не дозволяє собі засиджуватися. Ще і в свої 80 років був активним учасником сільської художньої самодіяльності. Має слух і голос. Доки працював, то співав у дружніх компаніях, бо часу не вистачало на клуб, а вже у зрілі літа відводив душу у складі фольклорного ансамблю «Надвечір’я». І це минуло… Як і все минає у людському житті…
– І юшечку зварю ще, і на городі допомагаю доньці. То ж і живеш, доки рухаєшся… Люблю весну… Життя продовжується… Хочеться миру понад усе! Дякую долі за свій довгий вік і за все-все, що дала мені пережити!
Олександра Гостра
Перше фото: Микола Варьоха та Володимир Лелюх (фото 80-х років)
