«Тяжким суспільним злочином вважаю те, що горе-патріоти заради досягнення своїх шкурних інтересів і задоволення дурнуватих амбіцій готові нашкодити як суспільству в цілому, так і рідним громадам зокрема, отже й конкретним землякам», – про це йдеться у щирій розповіді Героя України, кандидата економічних наук, генерального директора ТОВ «Земля і воля», м.Бобровиця з Чернігівщини.
***
Вискочив з… , як голий з маку і вже «натхненний» побіг за наукою до… С. Петлюри
Ніколи не вдавався до написання гадючо-паскудних листівок, але неодноразово одержував їх на свою адресу. Авторство кожного смердючого «шедевра» мені відоме, тож міг би й управу найти на підколодних творців. Одначе покладаюся на головного суддю – Життя. Адже ще в давнину мудреці казати: «Життя розсудить». І життя справді показує: одні натхненники і творці анонімних пасквілів передчасно відійшли на той світ, царство їм небесне, а інші – вилетіли з владно-політичної орбіти і покотилися донизу, дехто прямісінько в гниле болото плюхнув.
Та в нецивілізованому суспільстві паскудство живуче, його творці й народили чергову листівку, на якій вказаний автор – депутат обласної ради Олександр Фенюк. Чи достовірне Втім, Бог з ним, з тим авторством. Більше дивують і засмучують погляди окремих сучасників на долю українського суспільства, викладені в отому зразку «дурдомівської» пропаганди. Хоча автор, видно, прагнув замахнутися на вершину української «публіцистики». Навіть відшукав для своєї писанини цитату «історичної особи» — С. Петлюри: Тільки міць, єдність та тверде непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом».
Не стану аналізувати, якими нитками пришита та цитата до написаної маячні, бо стривожило інше: за чиєю наукою збираються розбудовувати Україну сучасні «патріоти»? За наукою тих історичних героїв, які «розхуторянили», «розгетьманили», залили кров’ю першу, з неба послану, незалежність для України?
Нагадаю, в Російській імперії лютнева і жовтнева революції 1917 року відбулися, можна сказати, майже без крові. У Києві Народна Рада одержала владу теж без кровопролитних зусиль. А потім почалося – гетьманщина, отаманщина, комісарщина… Брат на брата пішов заради корони і булави… І полилися ріки української крові. Чим закінчилась та кровава різанина «за Україну» — історія розповідає. Тепер нащадки Петлюри-Махна-Скоропадського хочуть усе те повторити? Ще й заради чого? Самі відповісте на це запитання, коли протрете очі і роздивитесь, які пройдисвіти приходять до влади в результаті боротьби українських «патріотів» — як колись, так і тепер. Уже з найновішої історії бачимо, що вони протягом 25 років вже другої незалежності до хрипоти «борються» за щастя народу, але від їхньої боротьби майже нічого не залишилося тому народу. І на цьому не зупиняються: «окроплені» гідністю ладні забрати й оте «майже нічого».
Після останнього революційного майдану багато їх заскочило у «відлюстровану» владу і правоохоронні органи, але знову ж – не для розбудови народної держави, а щоб зайняти місце вигнаних Майданом казнокрадів-корупціонерів. І за короткий час показали, що гідні попередників – вміють на очах багатіти. Таким «патріотизмом» пронизане українське суспільство зверху донизу. Відмінні лише джерела збагачення. Якщо в столиці і на хвилину не переставали бурлити давно «розчищені» джерела, то на місцях кинулися прокладати нові, в яких зацікавлені й верхи. Найбільш повноводне «джерело» має протікати через децентралізацію, і прямісінько … до дерибану землі. Саме таке «народне щастя» ледь не з піною в роті захищає і той, прізвищем якого підписана й згадана вище пасквільна листівка, — Олександр Фенюк.
Чим гірше для народу, тим краще для них
Щиро кажу, особисто підтримав би цього молодого «борця-реформатора», якби побачив, що його боротьба спрямована справді на поліпшення економічно-соціального становища в нашому регіоні, підвищення життєвого рівня простолюду. Але активно відстоюючи недолуге запущену територіальну реформу, нав’язуючи землякам об’єднану громаду навколо Нового Бикова, ні в його руках, ні в руках ініціативної групи не бачу навіть елементарних розрахунків і планів щодо розвитку об’єднаної громади. Як же вони збираються робити громаду фінансово самодостатньою? І це не лише я питаю, зарубіжні експерти попереджають, що без розвитку місцевої економіки з новими робочими місцями просто неможливо досягти самодостатності. Не розумію, скільки разів треба повторювати цю істину, щоб у пересічних українців мозки стали на місце?
Тверезо осмислити цю правду заважає, біль за все, оте здавна національне: де два українці, там три гетьмани. Це підтверджує й згадана листівочка, наповнена маячними ідеями петлюрівської епохи. Трагічний фінал тих історичних ідей відомий, та, на жаль, ті ідеї перемістилися в окремі «патріотичні» голови, для яких головне – повоювати, звісно, чужими руками й з інтересом для себе. Проглядається й спадкова тенденція.
Лише один типовий приклад. Батько молодого політика Олександра – Микола Фенюк – раніше, ніж син, зарекомендував себе «борцем за щастя селян». Вів ту боротьбу в команді Тимошенко, коли та була при владі, потім став активним борцем від Януковича, а зараз представляє в районі депутатство від Порошенка. Й сина провів у обласні депутати від президентського БПП. Така партійна біографія свідчить одне: чоловік керується не вболіваннями за народ, а намагається за рахунок лакейського служіння будь-якій владі прикрити свою, вибачте за слово, — задницю. Не забуває й про нащадків – для них добився по кількасот гектарів дармової земельки, оформивши її під фермерство. Яка користь від такого фермерства рідному селу, району, взагалі розвитку сільськогосподарського виробництву?.. Напевно, з мікроскопом треба шукати ту користь. Чогось думаю, така ж вона буде від Фенюків, коли дорвуться до керівництва у новоствореній об’єднаній громаді.
Свої думки і аргументи з питань ефективності роботи владних і партійних команд та окремих їхніх представників висловлюю публічно. На мене ж вливають відра бруду і нісенітниць здебільшого з-під тишка, за звичкою підколодних змій і нікчемних, спорохнілих душею, безнасінних анонімників. Мені шкода таких людей, оскільки вони не хочуть усвідомити написане геніями: заздрість, дріб’язкова підлість та глупота налягають на людину сильніше, ніж злидні і навіть хвороби.
Та й це, думаю, ще не вершина людського паскудства. Тяжким суспільним злочином вважаю те, що горе-патріоти заради досягнення своїх шкурних інтересів і задоволення дурнуватих амбіцій готові нашкодити як суспільству в цілому, так і рідним громадам зокрема, отже й конкретним землякам. Скажімо, вони відверто, але через анонімки, марять якнайшвидшим розвалом ТОВ «Земля і воля». У останній листівочці пророкують нам невтішне завтра та закликають мене піти на пенсію і зайнятися рибалкою. Мовляв, доки я, людина похилого віку, вирішуватиму долю району.
Але ж для вирішення долі району є влада (від району до столиці), яку не я призначаю, і не входжу до її команду. Я всього-на-всього очолюю трудовий колектив, мною сформований на майже півтори тисячі робочих місць. Ми орендуємо в районі лише третину наявних земель сільськогосподарського призначення, економічна й природна ефективність яких одна з найкращих в Україні. Наше господарство називають брендом області з впровадження світових технологій і взагалі організації сільськогосподарського виробництва, й за минулий рік область нагородила «Землю і волю» почесною відзнакою «Золота Нива». Ми єдині серед сільгосппідприємств області позаторік і торік на 50 відсотків підвищили зарплату, відповідно збільшуючи відрахування до бюджету. Підняли й оплату за земельні паї, десятки мільйонів витрачаємо на ремонт доріг та іншу соціалку. У області, якщо не в Україні, немає нам рівних з будівництва безкоштовного благоустроєного житла для працівників. Моделлю нашого господарства з вражаючими економічно-соціальними показниками захоплюються офіційні і ділові гості з США, Німеччини, Франції, Білорусії… А нашим ура-патріотам таке успішне сільгосппідприємство і його керівник – як кістка поперек горла? В ім’я кого й чого вони стараються? Ким можуть замінити «Землю і волю» в долі Бобровицького району? Фермерами Фенюками?.. Але ті не здатні фінансово і соціально замінити навіть місцеве невелике господарство «Козацьке» з їхнього рідного села. Яке теж, виявляється, заважає « децентралістам». Їм би все ефективне зруйнувати, щоб на руїнах потім побудувати для себе райське життя. Але, як відомо з історії й практики, під революційними руїнами першими опиняються самі революціонери.
З листівки проглядається, що заважають місцевим «патріотам» й прагнення головного лікаря Федора Тодоріка зберегти цілісну Бобровицьку райлікарню. До речі, заради збереження і зміцнення медичної мережі і я відкинув політичні протиріччя з Тодоріком, як і він зі мною. Та за таку лінію «реформатори» і його назвали людиною похилого віку, якому досить уже вирішувати долю жителів району. І це при тому, що Федір Тодоріко відстояв таки створення в Бобровиці сьомого госпітального округу. У молодих «творців» долі району на подібне немає ні розуму, ні духу. Цікаво, чи порадіють за земляків, яким тепер не доведеться їздити у Козелець до лікарів? Сумніваюсь. Бо не по-їхньому вирішується, не за їхнім правилом – чим гірше для народу, тим краще для них. Тож і не пам’ятаю в незалежній Україні жодної реформи від «патріотичної влади», щоб була проведена на благо народу. Простолюд же задовольняється можливостями й собі щось трохи поцупити, та ще передвиборчими крихтами з мільярдних декларацій слуг народу. Чи пробудиться в Україні патріотична сила, яка б усе те змінила? Думаю, для такого пробудження потрібні відповідні суспільні умови. Передусім, щоб відійшло в історію оте Ліною Костенко сказане: «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років, а вона та сама». Бо учитись бігаємо не до світил світового рівня, а до вічних борців з макових плантацій.
