У Чернігівському обласному художньому музеї імені Г. П. Галагана відкрилася виставка дивовижних картин уродженця Камбоджі Ук Дара Чана, який вижив у непролазних джунглях, полюючи на тигрів, кобр та буйволів, і став відомим українським художником.
Нині мій мужній і талановитий співрозмовник – громадянин України, котра стала його другою Батьківщиною. Причому Ук Дара Чан – не тільки успішний митець, лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України, а й президент Київської обласної федерації тхеквондо і спортивного клубу «Нага», абсолютний чемпіон Європи серед ветеранів.
У племені вважали чаклуном…
– Отже, вельмишановний пане Ук Дара Чан, Ви народилися в Камбоджі, у відомій і заможній аристократичній родині…
– Авжеж, знаєте, пане Сергію, як перекладається з кхмерської мови Дара Чан? Це – зірка і місяць. Адже кхмери здавна полюбляють давати дітям поетичні, милозвучні, образні імена. І дитинство моє було справді дуже щасливим. Я ж мав прекрасних та люблячих батьків і турботливу няню. У нас був чудовий будинок, а в гаражі стояло кілька «Мерседесів»…
– Ким був Ваш тато?
– Військовим. Під час Другої світової війни батько воював з японцями, став генералом. Він служив в охороні короля Камбоджі. Втім, у квітні 1975-го наше життя повністю змінилося, адже, захопивши владу в Камбоджі, червоні кхмери влаштували жахливий і жорстокий терор проти власного народу. Пол Пот та його криваві сатрапи знищили майже половину населення держави!.. Такого геноциду взагалі не знала світова історія.
– На думку авторитетних зарубіжних істориків, режим червоних кхмерів навіть перевершив злодіяння Йосипа Сталіна!
– Так… Спочатку мого батька призначили командиром дивізії на кордоні з В’єтнамом. А тоді ж тривала в’єтнамсько-американська війна. Часто американські бомби не потрапляли в ціль, і падали на територію Камбоджі. То матуся рятувала мене, малого хлопчину, прикриваючи своїм тілом. А потім тата раптом викликали в столицю Пномпень і дуже підступно, віроломно вбили його пострілом у спину... Разом з іншими аристократичними сім’ями червоні кхмери вислали нашу родину (маму, сестричку та мене) в зовсім дикі, буквально непрохідні джунглі.
– На перевиховання?!
– На «перевиховання» в лапках... Тільки уявіть собі: моєю єдиною зброєю був ніж. Це – наразі все, що вони дозволили взяти з собою! Тоді мені виповнилося лише чотирнадцять років. Я був ще звичайним підлітком, однак уже мусив дбати про своїх рідних – матусю та сестру, бо ми потрапили просто в нелюдські умови.
– І як Вам вдалося вижити в отих нетрях?
– Сам дивуюся!.. Довкола ж знаходилися недружні племена, кожне з яких говорило по-своєму. Адже державної мови, кхмерської, вони наразі не знали… А треба ж було з ними якось порозумітися. Звісно, ми були шоковані, розгублені, проте необхідно виживати в джунглях, іншого виходу просто не існувало! Тому я став снайпером, мисливцем. У мене був арбалет і саморобний спис. Я полював на буйволів, диких свиней, тигрів, кобр…
– Тобто стали і змієловом!
– Ну, треба ж було щось їсти... Звісно, ми споживали й різне коріння. Але змії – то справжній делікатес!
– І яка ж кобра на смак?
– Навіть смачніша за курятину!.. А на ніч я щоразу розпалював багаття, щоб захиститися від звірів. У джунглях навчився плести мотузки з кори дерев, робити саморобні гамаки, які рятували від кобр. Коли ще був не таким вправним і тільки вчився премудростям виживання в цих хащах, на мене напала кобра – завдовжки метрів чотири…
– Величезна!
– А я саме тоді був узагалі без зброї, тож утікав щосили, неначе навіжений. Але кобра вперто переслідувала мене… Вождь племені, побачивши оті дивовижні «перегони», спочатку щиросердно сміявся. Втім, коли я вже буквально вибивався з сил і ледь переводив подих, гукнув мені: «Тікай від кобри на пісок!». І справді, там ця потвора вже не змогла мене наздогнати, адже почала буксувати... А згодом один тамтешній мисливець порадив: «Ти, хлопче, перед кожним полюванням на кобру, змащуй вістря стріли своєю слиною, змія її боїться». Я спробував – дійсно, кобри завмирали, неначе загіпнотизовані...
– Оце екстрим!
– Справжня школа виживання. Або стаєш вдалим мисливцем, або гинеш… Я ту свою справу зрештою опанував – причому мені настільки таланило, що дехто навіть вважав мене чаклуном! Взагалі ж, із двадцяти висланих аристократичних родин, які були примусово вислані в джунглі, вижили лише три...
– Так тривало, доки режим червоних кхмерів впав?
– Ні, коли я підріс і змужнів, то пішов боротися із загарбниками з автоматом у руках. Воював, доки цей антилюдський режим не було повалено.
Усім серцем полюбив Україну-неньку!
– Потім Ваша родина повернулася додому?
– Так, ми з мамою і сестрою вернулися у Пномпень. Я дуже любив і хотів малювати. Тож, за першої нагоди, отримав можливість навчатися на факультеті графіки Королівської школи мистецтв.
– А як Ви в Україну потрапили?
– Кращі випускники школи мали право продовжити навчання за кордоном. Так я став студентом Київського художнього інституту. І я всім серцем полюбив Україну-неньку, яка мені дуже сподобалася. Тож вирішив жити і працювати тут.
– Де Ви сьогодні мешкаєте?
– У Березані. Я – громадянин України. Викладаю живопис у тутешній школі мистецтв. Моя дружина Світлана – українка. Вона працює директором цієї школи, викладає музику… У нас – двоє дітей: Денис та Христина. Син обрав навчання в Національному університеті харчових технологій, а ось донька вирішила вивчати соціологію у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Діти розмовляють чистісінькою українською.
– Молодці!
– Спочатку, коли ми з дружиною ще навчалися та мешкали в студентському гуртожитку і з’явилася перша дитина, було нелегко… Виручало те, що я продавав свої картини на Андріївському узвозі.
– Тобто ці картини користувалися попитом? А що саме Ви зображували?
– Звісно, і давні кхмерські сюжети, й українські, які теж стали для мене вже рідними. Так відтоді й малюю!
– Тепер Ви – відомий художник. Ваші картини прикрашають національні музеї й приватні колекції України, Англії, Німеччини, Австрії, Нідерландів, Росії, США, Сербії, Австралії, Нової Зеландії... Щиро любите і рідну Камбоджу, й свою другу Вітчизну – Україну! Мій приятель, знаний громадський діяч Юрій Косенко відгукується про Вас, як про справді патріотичну, високопрофесійну, порядну та обдаровану людину, яскраву особистість, яку шанують і в Березані, і в Києві. І я особисто чув такі відгуки: Ук Дара Чан – це викладач від Бога, гордість Березані. Адже практично всі Ваші учні вступають до найкращих наших університетів!
– Дякую за добрі слова. Звісно, приємно, коли учні досягають успіхів.
– І не лише мистецьких! Ви очолюєте в Березані спортивний клуб «Нага».
– Нага – це така змія. Вона й на прапорі нашого клубу зображена. Адже це – кхмерський символ захисту та добра. Я навчаю молодь мистецтву тхеквондо. Ще я – керівник Київської обласної федерації тхеквондо. Це – чудово, що діти зайняті добрими справами, не роблять шкоди, не вчиняють злочинів, поводяться в житті мужньо та благородно. І це – головне! Серед вихованців нашого клубу – вже сотні людей, котрі стали кваліфікованими фахівцями. І вони – щирі патріоти України! Мої вихованці ніколи не використають свою майстерність задля зла… Навпаки – вони ростуть шляхетними людьми.
– Ви й зараз – у чудовій спортивній формі. Дивовижно стрибаєте через аж дев’ятьох спортсменів і голою п’ятою трощите товстелезну дошку! У Словенії стали абсолютним чемпіоном Європи серед ветеранів. Та й Ваші вихованці вже мають дійсно вагомі досягнення, перемагаючи на всеукраїнських і міжнародних змаганнях, а дехто досягнув і європейських вершин.
– Бо я не можу залишити дітей на півдорозі. Прагну, щоб вони відбулися як особистості, відчули себе переможцями, набули впевненості у власних силах. Так, я віддаю свою камбоджійську душу українським дітям.
– Я чув, Ви ще й чарівно співаєте! Завжди – душа компанії та майстерний оповідач анекдотів…
– Граю на гітарі, співаю українські та камбоджійські пісні, танцюю брейк…
– Яке Ваше життєве кредо?
– Коли я вчився в Камбоджі, у школі мистецтв, мій учитель казав: «Усюди в житті є три шляхи й три правила, яких ти завжди повинен дотримуватися. І тоді тобі відкриється шлях до успіху. Перше – це краса, друге – доброта і третє – це істина. Запам’ятай їх». Ці заповіді стали для мене дороговказом!
* * *
Персональна виставка члена Національної спілки художників України Ук Дара Чана триватиме впродовж місяця. Її організатори – громадська організація «Українська Ініціатива», Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана, Департамент культури і туризму, національностей та релігій ОДА за підтримки Міністерства інформаційної політики України і Українського інституту національної пам’яті. Виставка картин поєднує українські та кхмерські мотиви, є на ній і цікавий портрет Тараса Шевченка. Очільник ГО «Українська Ініціатива» Юрій Косенко розповів на відкритті виставки про досвід подолання тоталітаризму в Камбоджі. А виступ його заступника Ольги Тимчишин був присвячений життю і творчості класиків кхмерської літератури.
Спілкувався Сергій Дзюба,
президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України
