Із самого ранку в хаті пахло ялинкою та пирогами, тобто так, як і годиться в той день, коли увечері всі сядуть за стіл, щоб зустріти Новий рік. На столі лежали купою фіранки й тюль — мама лаштувалася їх прасувати. Бабуся витягла з печі холодець, щоб приправити його лавровим листом і перцем, а я совала свого носа в усі закутки і з нетерпінням чекала приходу Діда Мороза. Серед тієї метушні дорослих час тягнувся нескінченно довго й нудно. Судячи з того, що сестрички я тоді ще не мала, мені було три чи, може, чотири роки.
— Візьми Ніну та підіть погуляйте надворі, — сказала мама батьку. — Мо’, на санчатах її покатай, тільки не йдіть на гору. По вулиці повози.
Батько з радістю погодився, бо йому, мабуть, добряче таки набридло виконувати всілякі доручення мами й бабусі — то води принести з колодязя, то дров у піч, то картоплі з погреба. Мене зап’яли теплою хусткою, одягли червоне плюшеве пальтечко з капюшоном, взули в биті валянки, натягнули на руки пошиті бабусею рукавички, і ми вийшли на вулицю. Санчата в нас були великі, дерев’яні. Мабуть, їх краще б назвати санками, а не санчатами. На них запросто могло поміститися троє чи четверо дітей. Вони були саморобні, широкі. Полозки в них теж були дерев’яні і настільки вичовгані, що коли санки їхали з гори, то набирали такої потужної швидкості, що зупинити їх було вже просто не сила, хіба що впасти набік і тим припинити шалений політ униз.
Батько трішки покатав мене по вулиці, та мені це швидко набридло. Йому, думаю, теж. Я почала клянчити:
— Хочу на гору, хочу на гору.
Батько повагався, а потім таки погодився. «Горою» називали великий пагорб одразу ж за будівлею школи. Влітку тут були городи, а зимою на ньому каталися діти: вичовгували ногами ковзанки, що аж блищали льодом, спускалися вниз на санчатах та лижах. Там завжди лунав веселий сміх і дзвінкі вигуки дітлахів.
Ми підійшли до гори й кілька разів з’їхали з неї. Я сиділа попереду, а батько, міцно тримаючи мене, позаду. Потім мені закортіло покататися самій. Батько почав заперечувати, а я наполягати на тому, що коли мене водила кататися Таня, наша родичка, то вона дозволяла з’їжджати без неї. Цей аргумент подіяв. Батько посадив мене, дав у руки мотузку й підштовхнув санки вниз. Спочатку повільно, а потім усе швидше й швидше вони почали рухатися. Було дуже весело. Проте раптом батько чомусь розпачливо закричав і почав бігти за санками. Поли його чорного драпового пальто розліталися в усі боки, і він, смішно махаючи руками, голосно викрикував тільки одне:
— Гальмуй! Гальмуй! Гальму-у-у-уй!!!
Слово було для мене нове й геть незрозуміле. Я не могла второпати, що він від мене хоче. Санки летіли швидко, батько зник із поля зору, бо відразу ж відстав і біг та кричав десь далеко позаду, а я з блискавичною швидкістю наближалася до товстелезної старої яблуні, що росла внизу. Які можуть бути наслідки зіткнення з нею, я не здогадувалася, проте було дуже лячно, що яблуня так швидко зростає в розмірах, а санки летять просто на неї.
Потім був страшенний удар. Я побачила яскраве сяйво в очах, рух припинився, губи відразу ж здерев’яніли та стали важкими, а рот наповнився чимось противно-липким і солоним. Підбіг переляканий батько, тремтячою рукою загріб снігу й приклав до мого рота. Сніг був холодний.
— Сплюнь, сплюнь, — скоромовкою сказав він.
Я сплюнула і заплакала, бо слина, в’язка і противно-тягуча, довгою цівочкою висіла з рота і ніяк не хотіла відпадати. Батько витер мої губи. Там, куди я ще раз плюнула, яскраво зачервоніла пляма, і в ній я побачила свій маленький зуб. Мені було так його шкода, що я вже розридалася на повен голос. Батько посадив мене на санки й повіз угору, а я сиділа й розмірковувала, чого ж це він мене раніше не вивозив, а я виходила пішки. Виявляється, можна ж було і так.
Відразу після зіткнення з яблунею мені не боліло, та тепер біль враз став дуже відчутний. Губи розбухли, рот не закривався.
Нарешті ми дісталися нашої вулиці, але додому чомусь не пішли, а зайшли до сусідів. Там жила моя подружка. Її бабуся, побачивши мене, голосно зойкнула і сказала, що Галю повели в клуб на ялинку і щоб батько негайно ж ішов зі мною додому. Ми підійшли до свого двору, і тут батько запитав, а чи не хочу, бува, і я на ялинку. Звичайно! А хто ж не хоче? І я кивнула головою. Мені вже не так боліло, проте говорити все ще не могла. Батько зрадів і повів мене в клуб, розташований на протилежному боці вулиці.
У клубі, переповненому людьми, всі місця були зайняті дітьми, їхніми батьками, бабусями й дідусями. Хтось сказав, що є вільні перед сценою. Коли ми до них ішли, на мене з непідробним жахом дивилися всі присутні. Від такої уваги було дуже ніяково.
Нарешті ми сіли, і тут я поринула в чарівну казку. На сцені стояла красива висока дівчинка в короні, вона тримала в руках люстерко, дивилася в нього й палко промовляла:
— Свет мой, зеркальце, скажи, да всю правду расскажи,
Я ль на свете всех…
Цю казку я вже чула по радіо. Проте мене вразило інше. А саме — люстерко, яке вона тримала в руках. Воно було дуже привабливе, з такою красивою ручкою, що я відразу ж зрозуміла: і я таке хочу. Дивилася на нього, не відриваючи очей, навіть забула, що в мене розкритий рот і набряклі губи.
Додому ми таки потрапили. Побачивши мене, бабуся сплеснула в долоні й голосно вигукнула:
— Боже праведний! А це що таке?!
Я подумала, що вона мене не впізнала, і хотіла сказати, що це ж я, її онучка, Ніночка. Проте мої спроби щось вимовити закінчилися тим, що я тільки тоненько й дуже жалібно щось пропищала. Відтак усі пересварилися. Затим до мого рота прикладали різні примочки, затрушували розбиті губи якимось білим порошком, мабуть, стрептоцидом, годували, вірніше, обережно заливали ложечкою мені в рота їжу. Я її з великими труднощами ковтала, бо таки дуже зголодніла. А далі батько зізнався, що боявся мене вести додому й думав, що з часом усе стухне. Відтак усі знову помирилися.
Що було далі — не пригадую, мабуть, мене вклали спати. Тож Діда Мороза я так і не побачила, бо прокинулася вже у новому році.
Ніна КОЧУБЕЙ, м. Чернігів
