Мешканка Прохорів Ганна В’яла з Чернігівщини вишиває на полотні історію рідного села – з часів заснування до сьогодення. Надихнула жінку на таку незвичну ідею рідна донька Софія Карнаух, яка працює бібліотекарем у місцевому ліцеї. На її думку, звичайна книга – це надто банально, а от вишивка – давній тайнопис наших предків – це справжнє мистецтво, яке зробить книгу унікальною.
Вишивки навчила мати
Існують десятки захоплень, якими люди займаються у вільний час. І це захоплення часто переростає у щось більше. Ось так і в славетної майстрині з козацького села Прохори, що на Ніжинщині, Ганни Макарівни В’ялої, захоплення переросло у великий талант.
«Вишивки мене навчала мати, – розповідає Ганна Макарівна. – Колись привезли до неї вишивати картину, мати взялась, а потім захворіла і злягла. Я знайшла ту полотняну картину, все розрахувала і взялась за вишивку. Як зараз пам’ятаю, що на тій картині був олень».
Відтоді почала вишивати регулярно.
«Як була охота і час», – уточнює пані Ганна.
Охота у неповнолітньої дівчинки, може, й була, а от з часом не складалося. Після восьми класів школи у віці 15-ти років Ганна Макарівна пішла заробляти на хліб важкою працею. Працювала у Крутах, звідки родом, на фермі, приймальницею молока. Щодня тендітній маленькій 15-річній Ганні доводилося з таким самим маленьким дядьком вантажити на причіп десятки 50-кілограмових бідонів з молоком. А до важкої праці на додачу отримувала ще й добірну лайку від доярок, з яких вираховувала гроші за те, що ті розбавляли молоко водою.
Промучилася Ганна у рідних Крутах отак цілих п’ять років, аж доки не пішла заміж у сусідні Прохори. І знову на ферму – спочатку телятницею, а потім дояркою, і так всі 20 років аж до самої пенсії. За роботою, домашнім господарством та дітьми ніколи було Ганні Макарівні до голки з ниткою. А, вийшовши на пенсію, жінка згадала про улюблене мистецтво. Діти розлетілись по інших домівках, чоловік пішов у засвіти, тож сумно було сидіти одній у великій хаті. Ганна Макарівна знову взяла до рук полотно. І заходились, як у молодості, магічним хрестиком руки – знову лягли розмаїті візерунки на наволочки, рушники, сорочки…
Кожна сторінка, як літопис
Акуратно виведені кольорові літери, квіти, українські орнаменти, тварини і пейзажі ніби промовляють про щирість душі автора, про неймовірну магію світла й тепла. Творити таку красу здатний не кожен. У Прохорах майстринь голки всього дві, однак тільки Ганна В’яла вишиває незабутню книгу для мертвих, живих і ненароджених.
«Все почалося з матеріалу, який я знайшла у нашій шкільній бібліотеці, – розповідає донька Ганни В’ялої Софія Карнаух. – Саме цей текст наштовхнув мене на ідею систематизувати історію рідного села, а оскільки я знаю, що мама вміє вишивати, то чому б не вишити книгу?»
Пані Софія виділила із скромної зарплати бібліотекаря дві з половиною тисячі гривень, поїхала до Ніжина і закупила все необхідне для роботи. За кілька днів з’явилась і титульна сторінка.
Як і всі давні літописи, кожна сторінка вишитої історії Прохорів починається з буквиці – великої стилізованої літери.
«А скільки йде часу на одну сторінку?» – запитую в майстрині.
«Приблизно два дні, але це якщо нікуди не відлучатись, – пояснює та. – А в мене ж хазяйство. Держу дві кози, кури, собаку й кота».
Зі скількох сторінок складатиметься майбутня книга, майстриня не знає. Каже, обирає з тексту основне, намагаючись оминати радянську пропаганду. Наразі робота зупинилась на етапі жовтневого перевороту і подій, які відбувались на той час у Прохорах.
Є й певні складнощі в підготовці книги, пов’язані з темними сторінками історії.
«У нас, на жаль, немає даних про бій під Крутами, хоча це було поруч із нами і, можливо, наші козаки також брали участь на боці України», – каже дослідниця історії рідного краю Софія Карнаух.
Найбільш розгорнуто в майбутній книзі, мабуть, буде викладена сучасна історія. Писати тут дійсно є про що – і про події, і про людей. Нині на базі місцевого ліцею в селі діє потужна волонтерська організація, багато прохорян воює в лавах ЗСУ, на початку повномасштабної війни у селі стояла техніка росіян і навіть був «дружній» бій. Все це дослідники планують систематизувати та включити в майбутню книгу.
Ця книга, безумовно, розкриє перед поколіннями читачів через таємний клинопис наших пращурів всю міць козацького роду прохорян. Тож можна сміливо назвати це видання «книгою родоводу», записаною на нетлінному полотні родової генетичної пам’яті.
Віталій Назаренко, фото автора
