Історія рятувальника та оборонця Ірпеня Петра Савки

Петро Савка – рятувальник, який веде найважчий бій – за кожне життя, що опинилося під завалами після прильотів російських ракет та «шахедів». Його передова – не окопи, а бетонні завали, вогонь і лічені хвилини, які вирішують долю людини. Навіть тоді, коли небезпека нависає вдруге.

Він – серед тих людей, що йдуть у саме пекло, коли всі інші тікають у протилежний бік. Працюють без відпочинку по кілька діб поспіль – попри страх, втому, вибухи й втрати. Бо кожен врятований – це маленька перемога, за яку варто боротися до останнього.

Це історія 25-річного чоловіка, але надзвичайно досвідченого рятувальника Київського гарнізону, який щодня виборює життя на передовій, де немає місця для страху.

«Першу цеглину в націоналістичні переконання заклав хрещений батько»

Петро Савка – родом із Закарпаття. Його дитинство та світогляд значною мірою сформував хрещений батько – Василь Крільо. Націоналіст за переконаннями, військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, брав участь у визволенні Херсонщини. Під час одного з боїв він зазнав важкого поранення, був звільнений зі служби. 4 квітня 2025 року його серце зупинилося.

«Він був нашим моральним дороговказом, – згадує Петро. – З юних літ прищеплював нам із його сином дисципліну, любов до спорту, патріотичні переконання. У нього на дзвінку завжди грала пісня: «Вставай, Україно! Вставай, рідна ненько! Москаль вже годину не спить». Для нас із ним було очевидним: ворог – це ворог. Він – не друг, і ніколи ним не стане. Саме Василь заклав першу цеглину в мої націоналістичні переконання».

Після закінчення 9 класу Петро вступив до військового ліцею на Закарпатті, а згодом – до пожежного училища у Вінниці, де здобув фах рятувальника – командира відділення. На останньому курсі отримав пропозицію продовжити службу в Києві. Не вагаючись, погодився.

«Тоді якраз створювали нову частину – гірничорятувальну. Все було нове, захоплююче. Нормальна «двіжуха», як ми між собою казали», – усміхається він.

Основне завдання підрозділу – порятунок людей із підземних об’єктів: метро, шахт, тунелів. Згодом, у міру загострення безпекової ситуації, підрозділ трансформували у частину спеціалізованих рятувальних робіт. Це дозволило розширити спектр завдань: від гасіння пожеж і ліквідації наслідків ДТП – до участі в операціях у зоні бойових дій.

«На службі я – з 2017-го, у бойовому підрозділі – з 2020-го», – уточнює Петро. 

Терор московії в Ірпені

24 лютого 2022-го року повномасштабне вторгнення застало чоловіка на чергуванні. Він жив тоді в Ірпені.

«25-го вранці ми змінились. Але я вже тоді був дотичеирішили доєднатися до спротиву. Увійшли до територіальної оборони».

Протягом першого місяця в складі територіальної оборони Ірпеня Петро з іншими добровольцями стояв на нульовій лінії, буквально в межах прямого контакту з ворогом.

«До позицій росіян було зазвичай не більше ста метрів. І ми чули те, що неможливо забути. Уночі – крики цивільних. Потім знаходили тіла зі слідами тортур. Відрізані голови, зґвалтовані жінки, розстріляні без причини люди, – згадує Петро. – Це робили війська московії. І найстрашніше – усвідомлення власного безсилля. Коли чуєш, як чиниться страшне зло, бачиш його наслідки, але нічого не можеш зробити».

Коли російські війська вдалося відкинути з Ірпеня, Петро не залишив місто. Разом із побратимами він патрулював вулиці: зачищали територію від диверсантів, доганяли відступаючі підрозділи противника на околицях, перевіряли підозрілі будівлі, допомагали місцевим мешканцям. Але це вже він поєднував з основною роботою в Києві. Два дні працював рятувальником у столиці – розбирав завали після ракетних ударів, шукав загиблих, а два дні – залишався тероборонівцем.

«Нам тоді доводилося діяти швидко. Небезпека ще була всюди: заміновані під’їзди, залишені ДРГ, обстріли, – пригадує співбесідник. – Мене тоді поставили перед вибором: або залишаєшся в ДСНС, або переходиш офіційно до ЗСУ. Два контракти одночасно підписати не можна. Але я мав посвідчення територіальної оборони й продовжував допомагати, доки були сили й можливість».

Після завершення активної фази оборони Ірпеня держава поступово почала визнавати участь добровольців у бойових діях. Міністерство у справах ветеранів запустило спеціальну програму для тих, хто долучився до спротиву в перші місяці вторгнення, але не мав офіційного контракту.

«Це була програма для добровольців, які не були легалізовані у складі ЗСУ чи інших силових структур, але реально брали участь у бойових діях. Статус учасника бойових дій можна було отримати на підставі свідчень офіцерів, які самі перебували в місті під час активної фази боїв і діяли за бойовим розпорядженням», – пояснює Петро Савка.

І саме Ірпінь став першим містом, де група добровольців офіційно отримала такий статус.

«Ми стали першими в Україні – 23 людини, здається. Але справа навіть не в нагороді. Мова – про справедливість і визнання того, що ми справді були там. І робили все, що могли».

Без права на слабкість: на викликах ти мусиш діяти

Робота рятувальника в умовах війни – це постійне фізичне й емоційне навантаження. Петро ділиться, як саме переживає цей непростий досвід:

«Це складно, – зізнається співбесідник. – Фізично працюєш понад свої можливості, постійно на адреналіні. Ти навіть не відчуваєш втоми, поки цей адреналін не спадає. А емоційна важкість приходить пізніше – коли ситуація стабілізується. Тоді розумієш, що насправді сталося, як гинули люди, через кого і чому. Це важко прийняти, але потрібно, бо інакше буде ще гірше. Емоційна важкість – це саме усвідомлення серйозності ситуації. А на викликах часу на емоції немає – ти мусиш діяти».

Рятувальник констатує: він навчився адаптуватися до цього тиску.

«Після того, що я бачив – жорстокі вбивства цивільного населення, – я вже був підготовлений. Це страшно, але це – робота. Від нас залежить життя. Якщо починаєш думати про емоційну слабкість, кого ти врятуєш? Для чого ти тут? Якщо емоції тебе зупиняють – то краще будь гарним баристою, наприклад, бо у рятувальника завжди має бути холодна голова, максимальна концентрація на тому, щоб врятувати життя».

Робота на межі людських можливостей

Найтриваліший виклик, з яким довелося зіткнутися Петру, – це розбір завалів протягом трьох діб поспіль у 2022-ому році. Без сну, без відпочинку – лише короткі перерви на їжу та воду.

В епіцентрі трагедії – Лук’янівка. Там після ракетного удару по житловому будинку загинули люди, і завданням рятувальників було врятувати якомога більше людей. Працювали цілодобово: дві доби безперервної роботи, без права на помилку. Коли о дев’ятій вечора нарешті повернулися в частину, змучені та брудні, здавалося, що вже можна було б заснути. Але це була лише пауза – тривога, і терміновий виїзд на інший фронт – у Кременчук, де того дня влучили по торговому центру.

Приїхавши близько другої ночі, команда продовжила працювати до вечора наступного дня – майже добу безперервно. Лише після цього, повертаючись до Києва, рятувальники змогли хоча б кілька годин поспати – але сон уже не був справжнім відпочинком.

«Скільки б я не працював, мені достатньо 6-8 годин сну, – каже Петро. – Але після таких змін це – вже не сон, а просто тілесне вимкнення. Так було в Ізюмі: ми 10 діб поспіль працювали без жодного вихідного, тільки давали час на сон».

Мішень для ворога

Петро Савка зі своїми колегами працювали майже у всіх прифронтових регіонах: Харківщина, Донбас, Чернігівщина, Дніпропетровщина, Полтавщина.

У Києві неодноразово російські дрони й ракети били в одні й ті ж координати, знаючи, що там працюють українські рятувальники. Про один із таких випадків розповідає співбесідник.

Це мало бути чергове рятувальне завдання. Команда спецзагону ДСНС Києва прибула на місце після ракетного удару на вулиці Жилянській. Постраждала житлова будівля, рятувальники шукали людей, які могли залишитися під завалами. Все йшло за процедурою: огляд зруйнованого даху, перевірка під’їздів. Ніхто не здогадувався, що справжнє пекло почнеться за кілька хвилин.

«У Києві ми були першими рятувальниками, по кому прилетіло. Нам передають по рації: негайно покинути дах. Починаємо спускатися – і саме на сходовому марші відбувається приліт. «Шахед» влучає в сусідній будинок. Біжимо в укриття, шукаємо найближчу вулицю – забігаємо, а там глухий кут: виявилося, це – просто парковка житлового будинку.

У цей момент вмикаю камеру – чую ще один дрон. За кілька хвилин він теж влучає в будинок поруч. Ми впали на землю, закрили голови руками. Пролунав вибух, почали сипатися уламки. Один, досить великий, впав буквально за кілька метрів від нас. Нам просто пощастило: вибухова хвиля пішла в бік вулиці. Всі вижили. Це було на межі можливого».

Уламки посікли дах, сходи та двір. Але рятувальники не зупинились. Попри ризик, вони повернулися до завдань. З-під завалів витягли чотирьох живих мешканців. І п’ять тіл загиблих. Серед них – вагітна жінка, яку рятувальники знайшли в обіймах її чоловіка на сходах. Смерть застала їх разом.

«Ми робили все, що могли, – каже Петро. – Але є моменти, які залишаються з тобою назавжди. Особливо – такі».

Рятувальники дуже часто стають ціллю для ворога. Особливо складно працювалося раніше, коли не було централізованого контролю за повітряною тривогою.

«Одна людина мусила піти на дах і спостерігати за ситуацією, щоб попередити всіх про небезпеку», – пояснює чоловік. – Зараз же, завдяки чіткій координації, ми миттєво отримуємо сигнал до евакуації в укриття».

Кожна секунда під завалами – на вагу життя.

«Людське життя – найцінніше. Якщо є шанс когось врятувати, ми працюватимемо, доки зможемо. Але якщо загроза стає смертельною – ми мусимо відійти, щоб згодом повернутися і продовжити рятувати», – говорить співбесідник.

Під час останніх атак російських дронів-шахедів рятувальники вже навчилися швидко реагувати, але небезпека залишається. Троє колег з іншої частини загинули під час одного з таких обстрілів.

«Вони – з іншої частини, але з нашої сім’ї. Це – дуже боляче», – констатує Петро.

Особливо важко працювати, коли ворог не лише обстрілює, а й розкидає міни-пастки.

«Біжиш в укриття, а під тобою вибухає. Це – ніби фільм жахів, але така реальність! Однак ми мусимо триматися і виконувати свою роботу, бо від цього залежить життя інших». 

«Я не піду без грошей»: історія порятунку літньої пари

Найбільше Петру запам’яталася рятувальна операція після ворожого удару по житловому будинку на вулиці Липківського в Києві – це один із тих випадків, який не вкладається в логіку й на роки залишається в пам’яті.

«Це було щось на межі фантастики. Ніби сцена з фільму, тільки справжня. Приліт був у Солом’янському районі. Уламок бойової частини ракети влучив у квартиру молодої сім’ї – двоє загиблих. Удар розірвав конструкцію з 19-го по 16-й поверх. Три поверхи фактично знищено. Всередині будинку – величезна діра, півтора поверхи вгору і вниз, усе зруйноване. І в самому епіцентрі вибуху – шматок бетонної підлоги, який тримається на уламках несучих стін. На ньому – ліжко. І на ліжку – двоє живих людей», – згадує Петро.

Це були літні чоловік і жінка. Їхня кімната буквально зависла в повітрі, тримаючись на шматках стіни, тоді як усе навколо – до десяти метрів – було зруйновано вибухом.

Щоб дістатися до постраждалих, рятувальники лізли по зовнішній стіні будинку – по балконах і уламках несучих конструкцій. Уся операція відбувалася на 18-му поверсі. Секунда за секундою – на межі ризику.

«Ми добралися до чоловіка, він кричить: ні, спочатку рятуйте дружину. А вона – ні, я не піду без грошей. Вона обіймає пакет із готівкою, стискає його обома руками, хрестом, і так ми її спускаємо донизу».

З болем і мовчазною люттю

На жаль, трагічні ситуації – непоодинокі в роботі цих відважних людей. Коли рятувальники дістають тіла з-під завалів, це – завжди кінець чиєїсь історії…

«Що я відчуваю в ці моменти? Нічого. Бо як тільки ти дозволяєш собі співчуття під час роботи – ти втрачаєш здатність працювати. А я не можу собі цього дозволити. Це – як вимикач: ти або функціонуєш, або зупиняєшся. Даси волю емоціям – і вже не зможеш повноцінно функціонувати. І не допоможеш нікому», – пояснює Петро.

Емоції приходять потім – коли все вже зроблено, команда повертається в частину і починається розмова. Хто, як, що, чому… Обговорюють – наче технічне завдання, але, насправді, це – спосіб прожити, проговорити, не занести все це глибоко в себе.

«Звісно, болить. Особливо, коли це – молоді. Ті, хто мав ще жити й жити. Але ти в той момент не можеш про це думати. Не маєш права».

На запитання про найважчі випадки Петро стишується:

«Діставати тіла дітей особисто мені, слава Богу, не доводилося. А от молодих людей – так. Бували й вагітні жінки. Загиблі. Одна – в обіймах чоловіка. Хлопець, 18 років. На нього впала плита просто зверху – на ліжко, у якому він спав...»

Це – не історії з війни. Це – сама війна. Без гучних заголовків. Без звуків. Тільки руїни. І ті, хто мовчки з них витягує тіла.

Момент, якого немає в жодному рапорті

Петро Савка не любить гучних слів на кшталт «дивом вижив», але таких моментів у його практиці – не один. Іноді межа проходить буквально під ногами. Як того разу в Десні (Чернігівщина, – Авт.), на розборі завалів після прильоту.

«Це вже, мабуть, захисна реакція – коли згадуєш момент, у якому міг загинути, і посміхаєшся. Але в голові знову проживаєш ту ж саму сцену, з тим самим викидом адреналіну», – зізнається він.

Тоді, під час рятувальних робіт, Петро закріплював плиту, яку мав забрати кран. Після удару дах будівлі був вкритий товстим шаром шлаку, пилу й уламків радянського походження – видимість майже нульова. Під плитою горіло, температура була пекельна. І щойно кран почав тягнути плиту – ситуація змінилася миттєво.

«Я відчуваю жар – розумію, що піді мною починає обвалюватися шлакоблок, і я разом із ним можу полетіти у вогонь. Починаю бігти по плиті, яку вже тягнуть. Вона під ногами їде. Я дивлюся – стіна, обвалена, але міцна. І стрибаю на неї, бо піді мною – вже порожнеча».

Стрибок – і Петро опиняється на уламку стіни. Пилюка, жар, шум. Потім – ще один ривок, і вже з двометрової висоти – на землю. Врятований лише завдяки блискавичній реакції.

«Як котик. На чотирьох, по уламках. Стрибнув – і живий. Все нормально. Все класно. Але це було реально на грані».

Ці моменти не реєструються як «бойові». Їх не фіксує статистика. Але саме на таких випадках тримається сенс цієї роботи – коли в одну мить потрібно вирішити, як не стати наступним, кого діставатимуть з-під завалів.

На кожному завалі – баланс між рутинною роботою й постійним ризиком. Рятувальники вже звикли працювати в умовах, де буквально щось може зірватися в будь-яку секунду. Це не гіпотетична небезпека – це реальна динаміка уламків, плит, балок, що тримаються на чесному слові та законах фізики.

«Було і таке, що прямо під час робіт зривалася конструкція. Ми працюємо, є людина, яка постійно спостерігає за станом конструкцій, за тим, щоб щось не пішло вниз. Вона завжди стоїть осторонь, пильнує і попереджає. Це – обов’язкова частина команди», – пояснює Петро.

Одного разу саме цей спостерігач врятував усіх.

«Кричить – падає! Ми миттєво розбігаємось. І воно справді – падає. Буквально за секунди. Уламки, плити, бетон. А ми… просто працюємо далі. Тобто для нас це – звично. Таких випадків – безліч».

Ця буденність ризику – одна з найскладніших для сприйняття ззовні. Те, що здається смертельною небезпекою, для них – стандартний протокол. Просто робота. Без права на помилку. Без часу на страх.

Тихий героїзм: історія однієї операції

За роки служби рятувальник Петро Савка брав участь у сотнях виїздів, з яких багато – на межі фізичних і моральних можливостей. За одну з таких операцій він був відзначений нагородою «За відвагу в надзвичайній ситуації».

Це сталося після складної та небезпечної рятувальної місії, яку неможливо забути:

«Там було тіло людини в завалах. Його майже неможливо було дістати – довелося повзти десь два метри під засипаними бетонними плитами. Треба було все обрізати, звільнити залишки й подати тіло на вихід… Це була дуже небезпечна ситуація, бо будь-якої миті ці плити могли обвалитися. Мене страхували за ноги – на випадок, якщо щось піде не так, щоб можна було швидко витягнути», – згадує Петро.

Цей випадок став не лише випробуванням професійності, а й показовим моментом того, з чим щодня стикаються рятувальники на своїй «тихій» передовій. Там, де кожен метр руху – наосліп. Де під тобою — нестабільні конструкції. А попереду – чиєсь тіло, чиясь історія, чиясь втрата.

Окрім того, Петро відзначений бойовими нагородами – Хрест «Учасник бойових дій – російсько-українська війна», «За заслуги перед містом Ірпінь» та відзнакою «За оборону Ірпеня». Також має почесну нагороду «Доброволець», яка засвідчує його участь у бойових діях з перших днів у складі добровольчих формувань.

Історія рятувальника та ветерана Петра Савки – про оборону, відповідальність і життя на межі. Але цей чоловік – не просто рятувальник, який щодня працює на місцях прильотів, витягує людей із завалів і щогодини стикається з ризиком. Він також очолює ветеранську організацію в Ірпені – невелику, але важливу спільноту, що об’єднує близько 80 військових, котрі обороняли своє місто.

«Це – неприбуткова організація в Ірпені, яку я очолюю. У нас немає часу на емоційне розвантаження. Постійно хтось потребує допомоги, постійно є завдання. Ми організовуємо збори на автомобілі, генератори, Starlink та інше обладнання, – все це як допомога нашим побратимам і Силам оборони загалом. Паралельно формуємо потужний ветеранський рух, котрий неможливо буде зламати чи знищити. Це – складна, виснажлива справа, але вона того варта. Бо за нами – справжні сила й досвід», – каже Петро.

Організація створювалася не лише як платформа підтримки. Насамперед – як відповідь на спроби переписати історію оборони Ірпеня.

«Когось прикрасили, а когось просто забули. Так завжди буває, і це – боляче. Ми хотіли цьому завадити, але повністю не змогли. Тепер намагаємося виправити. Головна мета – захистити наших побратимів, їхні родини, об’єднати воїнів Ірпеня», – пояснює він.

Та навіть у цьому напруженому ритмі у Петра є простір для відновлення. Спорт, музика, тварини. Ірпінські спортзали відкривають двері для ветеранів, і це – простір, де можна трохи відновити себе.

«Я практикую спорт, слухаю музику, читаю. Навіть цвяхостояння пробую, і це – класно. А ще дуже люблю тварин. Маю собаку Геру. Тваринки – це окрема любов», – посміхається чоловік.

Найстрашніше – не встигнути

Найбільше Петро говорить не про себе. А про тих, кого вдалося врятувати.

«Що означає бути рятувальником під час війни? Це – стати останньою надією. Очі врятованих – вони не забуваються ніколи! Людина вже була впевнена, що помирає. А потім – ти з’являєшся. І ці очі… Це щось неймовірне».

Він згадує десятки випадків, коли доводилося витягати поранених або напівпритомних людей з-під завалів. У такі моменти важливо не просто фізично дістати людину – важливо не дати їй зламатися.

«Кричу, говорю, змушую зосередитися, слухати. Важливо, щоб не втратила контроль. Щоб не здалася», – каже Петро.

Але рятує він не лише людей. Особливе місце в його пам’яті займають і тварини. Найчастіше – коти.

«Котики – це щось фантастичне. Кажуть, вони мають дев’ять життів – і це правда. Виживають у плитах, під завалами, у піску. Температура навколо могла доходити до надвисоких градусів. А ми дістаємо – і він живий», – усміхається співбесідник.

Попри близькість до смерті, Петро не вірить у фатум. У його світі кожне життя – це результат вибору. Рішення. Дії.

«Немає великої долі. Є рішення, які ми приймаємо. І вони змінюють усе».

На запитання, чого боїться найбільше, Петро не говорить про смерть чи поранення.

«Найстрашніше – не встигнути. Там, де ще можна було допомогти, ще можна було витягти людину, – але не встиг… Це – найстрашніше».

Він мріє, щоб одного дня його команда стала непотрібною.

«Мрію, щоб люди нас не зустрічали у своєму житті… Бо коли ви нас не бачите, – отже, у вас усе добре. Нехай так і буде», – підсумував Петро Савка.

Щиро дякуємо Петру за його самовіддану працю та внесок у захист України!

Сніжана Божок

Фото Бориса Корпусенка та з архіву Петра Савки і ДСНС України у м. Києві