Історія про незламного ГУРівця Руслана Зоріна та його побратимів

Киянин Руслан Зорін був учасником Революції Гідності, а у 2015-ому році приєднався до взводу розвідно-мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Стояв на захисті Ірпеня, коли почалася широкомасштабна війна. Через зло, вбивства, ґвалтування і знущання з українців з боку російської армії, яке бачив на початку 2022 року, не зміг повернутися до мирного життя, хоч і мав поранення. Став на оборону Запоріжжя, Сєвєродонецька та Бахмута.

Руслан понад рік із 2015-го року воював на Луганщині – Попасна, Новозванівка, Статне. Там і зустрів справжніх друзів.

Чоловік завжди пам’ятав про обіцянку, яку вони з побратимами дали один одному: щойно почнеться велика війна, всі зберуться знову й оборонятимуть країну.

Так і сталося: після повномасштабного вторгнення росії в Україну атовці стали на захист Ірпеня, Бучі, Гостомеля, аби не допустити окупанта до столиці. Ветерани того самого підрозділу, який гнав московського ката з українських земель.

Звільнивши Київщину, Руслан Зорін разом з іншими воїнами став на захист Запоріжжя, Сєвєродонецька і Бахмута...

«Ми ж не щури, щоб ховатися по кутках»

Руслан народився і все своє життя проживав у Києві. Тут закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Працював айтівцем. Був опорою у родині як єдиний чоловік. Дбав про маму, бабусю та молодшу сестру.

«Русенька був світлом у нашій сім’ї. Завжди – у гарному настрої, завжди – з посмішкою, – говорить про загиблого сина мати Людмила Деменіна. – Він ніколи не цурався обіймів, як інші хлопці. Навпаки – притулиться, посміхнеться, і мамине серце радіє. Рус – не про війну, а про добро».

Жінка зізнається: коли побратими сина розповідали, що він завжди одним із перших рвався у бій, – їй навіть не вірилося. Вона добре знала, що Руслан не терпить несправедливості, але зі зброєю в руках не могла собі його уявити.

«У жовтні 2014-го року брав участь у формуванні виставки про Донецьк. Тоді він звернувся до своїх колег і повідомив, що отримав повістку. Йому почали радити, як можна «відмазатися», а Руслан відповів навідріз: «Вас дуже багато – тих, хто знає, як не піти, але комусь все ж потрібно. І це буду я».

Родині він повідомив про своє рішення менше, ніж за добу. Не хотів завчасно хвилювати.

«Пам’ятаю, сіли на кухні, заварили каву... Я кажу сину: «Як матір я хочу впасти тобі в ноги й благати, щоб ти нікуди не їхав, а як громадянка України я тебе розумію». Він мене обійняв, дивиться так на мене своїми блакитно-прозорими оченятами: «Мамо, ми ж не щури, щоб ховатися по кутках. Це – не для мене. Я повинен виконати свій обов’язок перед державою. Твій блокпост – бабуся, дбай про неї. А я подбаю, щоб ви були в безпеці».

«Рус, я не можу видихнути…»

За старшу в родині Руслан лишив молодшу на шість років сестру Мар’яну, з якою і тримав постійний зв’язок. Між ними завжди були дуже близькі стосунки.

«За життя ми пройшли всі етапи «притирання». У нас були повчання, суперечки та фразочки на кшталт «Я краще знаю», «Ти – ще юна і не розумієш»… Але врешті ми дійшли спільного: «Я люблю тебе не тому, що ти – мій брат». Не через родинні зв’язки, а тому, що ми прийняли одне одного такими, як ми є», – ділиться Мар’яна.

Вона пригадує історію з дитинства, яка відклалася в її пам’яті. І проводить паралелі з сьогоденням.

«Мені було років чотири, може, п’ять. Ми гостювали у бабусі, гуляли у дворі. Я спускалася з гірки на дитячому майданчику. Мабуть, нога зачепилася, чи може просто невдало поїхала, і я впала вниз, на метал, грудною кліткою. Всередині щось затисло, і я могла зробити тільки вдих. Один, другий… тільки вдих. Брат з’явився з нікуди за лічені секунди. Схопив мене за плечі й силоміць змусив присідати: «Вдих, видих, вдих…». Я почала дихати. Ми обоє глянули на вікна, щоб нас ніхто не засік. Він так тихо мені на вухо: «Тільки не реви. Я ж поруч. Я завжди буду поруч», – витирає сльози Мар’яна, ділячись щемливою історією. – Виявилося, не завжди. Так і хочеться закричати: «Рус, я не можу видихнути…».

Молодша сестра постійно відчувала опіку брата. Навіть коли вже була дорослою. Розповідає, що Руслан вмів так обернути ситуацію, що правильне, на його думку, рішення, приймали ніби самі ж рідні.

«У Руса є похресниця. Коли почалася війна, він випихав мене за кордон і вигадав історію, що Олені (мамі дівчинки, – Ред.) потрібна допомога з дітьми. Знаючи мене, що я – занадто відповідальна, тиснув на те, що я маю її підтримати, бо як вона з двома доньками виїде й облаштується в іншій країні?.. Я розуміла, що зараз мова йде про життя людей і насамперед маленьких дівчат, і що не маю права вчинити інакше. Так і поїхала.

Повернулася, коли звільнили Київщину. Нічого йому не казала. Але за добу Рус уже все знав. На диво, не сварив. Приїхав на каву. І розповідав мені все, як страшний фільм. Як ішов на Ірпінь, який був обстріл, як нищили ворога. Я про нього знала майже все з часів АТО. Він завжди попереджав, куди їхав, в які «гарячі» точки, але у нас був договір: не розповідати про це мамі. «Малеча, тепер ти – за старшу», – повторював мій любий брат».

«То був наш москаль: український розвідник із двозначним позивним»

Руслан Зорін, зокрема, брав участь у боях за Попасну.

«З Русланом я познайомився у 2015-ому році. Ми тоді їх з «Монголом» забирали у Старичах. Хлопці були такі запальні, на адреналіні. З дороги вже рвалися у бій, – пригадує побратим Аркадій Аврам, який був одним із засновників батальйону «Київська Русь». – Руслан був вогонь. Пам’ятаю, як з першого дня скочив на квадроцикл і поїхав виконувати завдання. Повернувся з квадроциклом у руках. Посміхається, не піднімаючи очей, і каже: «Мій кінь мене скинув». Навіть коли в нього щось не виходило, він не опускав рук. Пробував ще раз, і ще. Вчився, але ніколи не лишався осторонь. Він не відмовлявся від складних завдань. На нього можна було покластися за будь-яких обставин».

Серед відважних історій, які згадують побратими, є і кумедні. Руслан Зорін через свій російський акцент мав позивний «Москаль» і навіть примудрився потрапити в полон до своїх.

«8 червня ми зайшли в Сєверодонецьк, потрапили під обстріл. Коли я доповз до пункту евакуації, побачив Зоріна, який нам відкрив ворота, щоб ми виїхали. Він лишився сам із нашої розвідгрупи, бо мав завдання забрати речі й тоді лише повернутися на пункт дислокації. Він усе зробив, але діставшись мосту, побачив, що його вже підірвали. Не довго думаючи, Рус переплив річку. На тому березі стояв не наш бат (батальйон, – Ред.) і вони прийняли його за рашиста, бо ж наші вже всі відійшли. І взяли Руса в полон. Згодом виявилося, що то був наш «Москаль». Сміялися тоді всі».

Пішки йшов на Ірпінь, щоб захищати Київ від російського окупанта

Після АТО/ООС Руслан повернувся до мирного життя. Але завжди пам’ятав про обіцянку, яку побратими дали один одному: щойно ворог відкрито ступить на нашу землю, Руслан, як і інші атовці, повернеться на фронт і продовжить захищати країну. Воїни готувалися заздалегідь, адже знали: рано чи пізно росіяни покажуть свої справжні наміри.

«Це була наша домовленість. І ми знали, що зберемося всі, де б хто не був на той час. Так і сталося, – розповідає ветеран Сергій Бартко, який після важкого поранення в Ірпені два тижні провів у комі. – Нас зібралося 22 побратими. Руслан через військкомат не міг пробитися, бо тоді були великі черги, тож він, не роздумуючи, сказав: «значить, буду прориватися сам» – і пішов пішки на Ірпінь».

Ветерани захищали Ірпінь та населені пункти поряд. Вони стали щитом і утримали ворога від захоплення головної цілі – столиці. І це відбувалося у той самий час, коли армія ще не мала достатнього забезпечення та воювала практично «голими руками». Захисники зізнаються, що доводилося вести бій трофейною зброєю й технікою.

Руслан любив повчати, по-доброму, без «напрягів»

Битва за місто Ірпінь почалася 27 лютого, тоді росіяни окупували Бучу і зайшли в Ірпінь.

«Ми відбилися і побачили трупи загарбників та колону, яку розбила наша артилерія. Тоді ми зрозуміли, що сильніші за окупантів, тому що це – наша земля, і звідси ми відступати не плануємо взагалі», – згадує ті злощасні дні Павло Нетьосов, який товаришував з 11-м батальйоном «Київська Русь» ще з 2014-го року. Тоді Павло займався пошуком тіл загиблих захисників. А коли почалася повномасштабна війна, не роздумуючи, взяв до рук зброю.

Про побратима Руслана Зоріна він відгукується як про людину, яка за будь-яких обставин завжди готова була підставити своє плече.

«Руслан ніколи й нікому не відмовляв. Завжди одним із перших приходив на допомогу. Перші наші броніки привіз Зорін. Побачив, що ми без тактичних окулярів їздимо, – одразу знайшов нам, бо очі потрібно захищати. Що б де він не дістав, – роздасть для початку нам. Недарма, вже під час повномасштабної війни, до нього прив’язався новий позивний – «Майстер». Бо Рус завжди майстерно підходив до справи. Ця вся спільнота – 11-й батальйон «Київська Русь» – стала кістяком тих людей, які стали на захист Ірпеня, Бучі й Гостомеля. Я знав напевно: на ветеранів АТО можна покластися».

Павло з посмішкою пригадує, як Руслан любив повчати. Каже, що ніхто на нього не ображався, бо робив він це особливо.

«По-доброму, без напрягів. Я все знімав на відео для архіву, а він казав: «Припини. Не час. Треба бути обережним, бо руки-ноги повідриває, тоді назнімаєш». Він повчав усіх: і дітей, які ховалися у нас в окопах в лісі під час евакуації, і військових. Руслан – це людина, яку ніхто й ніколи не бачив у поганому настрої. Він – душа будь-якої компанії. Я мав честь бути з ним знайомим».

Українська розвідка: без права на славу

Максим Роєнко на псевдо «Мед Макс» раніше був інженером із кібербезпеки. На захист Ірпеня став у перші дні. Пригадує, що тоді на трьох захисників був один пістолет та один кулемет, кулі до якого Максим тримав у поліетиленовому пакеті.

«Але була велика жага витіснити ворога, який ішов на столицю. Ми з хлопцями були однодумцями, і в нас була єдина мета. На захисті Ірпеня ми стояли місяць, але то був такий місяць, коли люди проявлялися так, як за все життя їх не пізнаєш. Рус був надійним. В усіх питаннях. Ми йшли один за одним і знали: що б не сталося, побратими зроблять усе, аби витягти, – наголошує Максим. — Ми зупинили не одну російську колону бойових бронемашин. Зупинили назавжди. А потім воювали їхньою ж зброєю. У березні Руслан отримав осколкове поранення. Йому тоді, можна сказати, пощастило, що він був закритий спальником, бо наслідки були б значно тяжчі. Але один осколок таки пройшов крізь одяг і застряг у спині, за кілька міліметрів до хребта. Руса забрали в госпіталь. Прооперували. Але після одужання він не зміг повернутися до мирного життя. Пішов воювати далі».

Мама Людмила розповідає, що після поранення просила сина залишитися в Києві, повернутися до професії. Але відповідь була тверда, а позиція – непохитна.

«Я бачив зло, його треба знищити», – відрізав Русенька. Я просила його, аргументуючи, що він уже виконав свій борг перед державою. Але мої вмовляння на нього не вплинули. Він постійно розповідав, що війна його звела з чудовими людьми, яких він не має права підвести. А тоді так посміхнувся мені, обійняв і каже: «Мамо, ми не помирати йдемо, а перемагати...».

Руслан виконував складні бойові завдання на Запорізькому напрямку, у Сєверодонецьку, Бахмуті вже у складі підрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

За час служби воїн був відзначений нагородами: нагрудним знаком МОУ «Знак пошани» та відзнакою ГУР «Почесна відзнака».

«Ми – дуже відомі люди в дуже вузьких колах, – підсумовує побратим Руслана Володимир Андрущенко. – Коли говориш про українську розвідку, то одразу хочеться додати – без права на славу. Русу не потрібні були медалі, нагороди, відзнаки... Він був розвідником, якому потрібно єдине – Перемога України та спокійне життя поряд із коханою та рідними людьми».

«Тобі не вистачає сил? Візьми мої. Їх вистачить на двох»

Менш ніж за рік до загибелі Руслан Зорін зустрів кохання. Точніше, Анастасія давно подобалася «Майстру», та для нього то було заборонене кохання.

«Я вперше в житті сказав «люблю». Але не все так просто. Настя – вдова мого загиблого побратима «Монгола», – якось зізнався Рус. Я послухала і кажу: запрошуй її до нас у гості, – розповідає мама загиблого захисника Людмила. – На свій день народження він привіз Анастасію. Дивно, мабуть, зараз прозвучить, але 2022-ий рік хоч і був гірким через трагічні події в країні, та для нашої родини він був найщасливішим. Ми були разом і були щасливі».

Як виявилося згодом, Анастасія припала Руслану до душі ще у 2015-ому році. Саме тоді вона приїздила до свого чоловіка Віталія «Монгола» – побратима Руслана – в Новоолексіївку.

«Це потім уже, після загибелі мого чоловіка, Рус зізнався про все, – пригадує Анастасія Гусєва. – Розповів, що біг за вагоном, коли вони всі гуртом мене проводжали. Каже: «Ти була табу для мене». І я його розумію. Звісно, тоді я навіть не дивилася в бік інших чоловіків. Та й після загибелі Віталія мені нічого не хотілося (Віталій Гусєв загинув 1 березня в бою за Ірпінь, – Ред.)

Руслан їздив зі мною на кладовище, мовчав зі мною, плакав… Забирав мене від людей, як тільки мій біль ставав ріками сліз і я тонула в розпачі. Саме Руслан повернув мене до життя і навчив робити спогади про Віталія моєю силою. Він ніколи не намагався зайняти його місце, – просто просив бути поряд. Він казав мені: «Настю, я ладен показати тебе всьому світу, але я чекатиму рівно стільки, скільки тобі знадобиться». Я чесно зізнаюся, на той час я боялася осуду. Боялася, що свої не зрозуміють. Але, виявляється, свої знали, але грали в мовчанку, гадаючи, що так для нас буде краще».

Анастасія показує світлини, на яких вони з Русланом обоє дуже щасливі й закохані. Але, на жаль, це щастя тривало недовго – усього дев’ять місяців.

«Це ми – в Карпатах. Руслан встиг показати мені гори. А ще встиг навчити стількох важливих речей... Він був наймудрішою і найдобрішою людиною у моєму житті. Коли він бачив, що мені боляче, або тяжко, завжди казав: «Тобі не вистачає сил? Візьми мої. Їх точно вистачить на двох». Тепер Рус – мій янгол. Я відчуваю його і кажу йому: «Для мене ти завжди будеш. Мій Дуже Небайдужий. До речі, саме так він у мене підписаний у телефоні – Дуже Небайдужий. Тепер цей напис буде на пам’ятнику найдорожчої для мене людини», – поділилася Анастасія.

Старший сержант Руслан Зорін загинув 17 січня 2023 року в бою за місто Бахмут Донецької області. Поховали розвідника на Лісовому кладовищі Києва.

Рідні Руслана розповіли, що він не збирався святкувати свої 40 років. Не заведено, не на часі… Так воїну назавжди й залишилося 39 років.

Вічна пам'ять і слава Герою!

Сніжана Божок, фото Олексія Самсонова та з архіву родини Героя