Непоправна трагедія спіткала рідних та друзів нашого неповторного земляка, справжнього героя війни в Афганістані Олега Міхнюка. В чужому краю відважний воїн відбувся тяжкими ранами, а на своїй землі поклав життя за її волю і світле майбутнє. І хоча після цього він був нагороджений орденом «За мужність» І ступеня, його воїнський подвиг залишиться назавжди в пам'яті земляків. А це інтерв'ю, дане незадовго до відправлення в зону АТО, нагадає всім нам про справжню людину.
Для українських ветеранів війни в Афганістані останній зимовий місяць став знаковим як мінімум з двох причин. 15 лютого 1989 року війська 40-ї армії залишили територію Афганістану. Майже в ті самі хвилини, коли останні радянські БТРи долали міст через Амудар'ю, в Севастополі проходило засідання координаційної групи із створення Всеукраїнської організації ветеранів Афганістану. Серед ініціаторів офіційного оформлення афганського руху був і 23-річний представник київської організації «афганців» старший сержант запасу Олег Михнюк. Пізніше, 25 червня 1990 року, відбулася установча конференція Українського Союзу ветеранів Афганістану в якій він теж взяв найактивнішу участь. Чимало змін відбулося з тих пір і в житті нашої країни, і в діяльності громадської організації воїнів-інтернаціоналістів. Про це і не тільки наша розмова із заступником голови УСВА Олегом Івановичем Михнюком.
? Готуючись до інтерв'ю, відшукав в Інтернеті, що ви член Федерації карате України. Це теж складова військово-патріотичного виховання?
– Звичайно. В середині 80-х років «афганці» не випадково були засновниками багатьох військово-спортивних клубів. Свого часу в Україні їх було створено близько 2000, однак сьогодні діє близько 140–150. Справа в тому, що, пройшовши Афган, ми переконалися, що багато бід Радянської армії пов'язані з недостатньою фізичною підготовкою солдат, сержантів та й деяких офіцерів. Коли мій взвод виходив на завдання, то деяких слабаків доводилося в буквальному сенсі на руках нести в гори. Бували такі, що падали і просили: «Пристріліть мене, але далі я не піду!»
Олег Міхнюк Іванович, народився 27 жовтня 1965 р. в селі Мала Дівиця Прилуцького району Чернігівської області. Ветеран війни в Афганістані, заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану, кавалер численних орденів та медалей. Активіст Євромайдану, учасник війни на сході України (батальйон «Айдар»), загинув в ході бойових дій за містечко Новосвітлівка 20 серпня 2014 р.
– А як ви самі опинилися в цій країні?
– Потрапив я туди, відверто кажучи, зовсім випадково, що називається, по дурості. Після школи вступив до Київського політехнічного інституту на радіотехнічний факультет. Там була військова кафедра, і навчання на ній звільняло від служби в армії. Але... Якось приїхав від батьків, привіз курку, ввечері разом з хлопцями-однокашниками зварили борщ. На наступний день приходжу після занять в гуртожиток – його немає. Виявилося, до нього доклалися сусіди-іноземці. Я не стримався, одягнув одному з них каструлю на голову. А далі – виключення з інституту, загроза потрапити під суд. Така перспектива мене, природно, не приваблювала. Я бігом за допомогою до дядька: «Рятуй» (Зараз він офіцер запасу, а в той час служив військкомом Шевченківського району міста Києва). Той питає: «Тобі коли буде вісімнадцять?» – «27 жовтня». – «Відмінно, 29 жовтня комсомольським набором підеш в армію!» Так я опинився в навчальній частині Каунаської повітрянодесантної дивізії.
– Як же ви пояснили батькам свій настільки скороспішний призов до лав Радянської армії?
– В черговий раз допоміг дядько: він разом зі мною поїхав в Прилуки пояснювати ситуацію батькам. Батько (він у мене колишній партизан) сприйняв мою майбутню службу відносно спокійно, в усякому разі, зовні, а мама – в сльози: «Яка армія? Ти ж, синочку, студент!» Дядя прийшов на виручку: «Зараз, Галю, інші часи – армія воює. Але ти не хвилюйся, в Афганістан він не потрапить». Все це було роз'яснено, що називається, в двох словах. А мама людина ще того покоління: «Раз належить, значить, служи і ти, синку»… Служити потрапив у Прибалтику. Чотири місяці відучився в навчальній частині. В лютому 1984 року, достроково склавши іспити, одержав звання сержанта і тепер вже ленінським набором відбув до Афганістану.
– І як там склалася ваша служба?
– Загалом, нормально. Потрапив в 56-ту окрему десантно-штурмову бригаду (вже пізніше, в 1985–1987 роках нею командував мій колега по УСВА генерал Віталій Анатолійович Раєвський, який на той час був полковником). Спочатку служив в десантно-штурмовій роті, а потім, коли були сформовані окремі розвідвзводи, був призначений на посаду заступника командира одного з цих підрозділів.
– Наскільки ви виявилися готові до служби, потрапивши зі студентського середовища в армійське?
– Ніяких особливих складнощів у мене не виникло. Я був непогано фізично розвинений, з відзнакою закінчив учебку (з неї випускали молодшими сержантами, а мені дали звання на ступінь вище). Справа в тому, що ще в школі готувався до вступу в Рязанське повітрянодесантне училище. Здав всі екзамени, фізпідготовку, але не пройшов за конкурсом. В училищі мені дали виписку з екзаменаційної відомості, з цими оцінками я і був прийнятий в КПІ, додатково здав тільки іспит з математики.
Нагороди Олега Міхнюка
– Після Афганістану бажання стати професійним військовим вже не виникало?
– Загалом-то, ні. Та й з двома пораненнями мене все одно в училище б не взяли.
– За яких обставин ви були поранені?
– Перший раз – 31 травня 1984 року. Мій взвод супроводжував колону, яку під Гардезом обстріляли «духи». Складна була ситуація. У мене з тих пір хрещеник є – старший лейтенант Ігор Курбангалієв, він зараз в Києві живе. Тоді цей офіцер був командиром колони, отримав поранення, і я виніс його з-під обстрілу. В той момент мене і зачепило, потрапив в госпіталь.
Олег Міхнюк
– Там же, в Афганістані?
– Ні, мене відправили на територію Радянського Союзу в Кзил-Ординський госпіталь, що в Туркменії.
– І скільки ви в ньому знаходилися?
– Три місяці.
– А чому після поранення вас знову відправили в ДРА?
– Взагалі-то за характером поранення я повинен був дослужувати в Союзі. Але до моменту виписки з госпіталю вже зрозумів, що таке життя не для мене, тому попросився знову в Афган.
Ви читаєте публікацію з газети Чернігівського земляцтва в Києві «Отчий поріг», №10, жовтень 2014 р.
– І як це пояснили в своєму рапорті?
– Який там рапорт?! Прийшов в стройову частину, заплатив солдату-писарю 50 чеків, і він включив мене в список першого ж борта, який летів до Афганістану.
– Що вас тоді штовхнуло на вчинок, який сьогодні може здатися хлоп'яцтвом?
– Я так не вважаю. Просто, коли знаєш, що твої друзі в цей момент йдуть у бій, виконують бойові завдання, а ти в цей час відсиджуєшся в Союзі, іншого шляху, як повернутися до них, вже не бачиш.
– Вам вдалося продовжити службу в тій же частині?
– Так. Навіть в тому ж взводі. Вийшло все, як ніби для майбутнього фільму Бондарчука. Прилетіли в Кабул, вийшли з літака, нас швиденько построїли і повели на розподільний пункт. А зовсім поруч, вздовж злітної смуги, стояли «вертушки», двигуни працювали, ось-ось будуть злітати. Я підбіг до льотчиків: «Хто на Гардез?» Один відгукнувся: «Через п'ять хвилин вилітаємо!» Я до супроводжуючого офіцера: «Дайте, будь ласка, мої документи». Той ні в яку – молодий капітан, перший раз в Афгані. «Які документи?! Я повинен усіх вас передати на розподільний пункт». Тут, на удачу, назустріч йде підполковник, начальник цього пункту. Підбіг до нього, пояснив ситуацію. Він каже капітану: «Віддайте йому документи! Якщо не відлетить зараз, потім буде тижнями чекати попутного борта, а мені це зайва морока».
Через 40 хвилин був уже в своєму взводі. Хлопці зраділи, давай розповідати, що, де, як. Ви не повірите, але в той вечір я вперше за три останні місяці спокійно заснув.
– Чим тоді займалася ваша бригада?
– Це був якраз період найбільш активних бойових дій: супроводжували колони, організовували засідки, перехоплювали каравани зі зброєю. Пізніше взяли участь в операції «Відплата». Незадовго до цього поблизу Маровар в засідку потрапив батальйон спецназу, 29 хлопців загинули. Наша бригада отримала завдання знищити бандформування, які діяли в тому районі. Під час операції, 21 травня 1985 року, був другий раз поранений. Знову, як і в перший раз, це сталося в травні. Рана була тяжкою. Після поранення я знепритомнів і отямився вже в Кабульському госпіталі. За документами дізнався, що першу операцію мені зробили в Джелалабаді, ще одна була в Кабулі. Потім мене відправили в Ташкент, потім в Ригу і вже звідти я повернувся додому в Київ.
– А чому в Ригу, а не відразу в Київ?
– Йшла бойова операція, поранених було багато, і нас відправляли в різні госпіталі по всьому Союзу – де були вільні місця. Хто в Москву потрапив, хто в Куйбишев. У палаті було по 8–10 чоловік, так що я поки по госпіталях подорожував, з багатьма хлопцями познайомився, обмінявся адресами. Потім з деякими з них листувався, так що знаю, як вони влаштовувалися на цивілці.
– А як пройшла адаптація до цивільного життя?
– М'яко кажучи, непросто. В госпіталь я потрапив прямо з поля бою, без будь-яких супровідних документів. А потім ще один госпіталь, ще... Тому додому приїхав лише з довідкою про те, що я є військовослужбовцем і пройшов лікування в такому-то госпіталі. Приходжу в свій рідний Прилуцький військкомат, а там, напевно, ще з Великої Вітчизняної сидить дідусь, який за своє життя перебачив десятки тисяч таких, як я. Він мені каже: «А, може, ти дезертир? Де військовий квиток, приписне свідоцтво?» Я йому свою довідку показую, а він: «Нічого не знаю, неси всі документи. Будеш перечити – викличу міліцію».
Півроку я поневірявся: ні пенсію отримати (мене комісували інвалідом другої групи), ні в інституті відновитися (без військового квитка паспорт не дають), ні на роботу влаштуватися. Я вже ротному своєму писав, і взводному, і в госпіталі, де лежав. Сидіти у батьків на шиї було соромно, а влаштуватися нікуди не міг... Коротше, додому приїхав в серпні 1985 року, а необхідні документи отримав тільки 15 січня 1986-го. Тоді й з'явилася можливість почати цивільне життя. В тому ж 1986 році продовжив навчання у Київському політехнічному. Правда, закінчував його довго і наполегливо. Два роки провчився на стаціонарі, а потім, коли зрозумів, що в Києві після навчання залишитися не вдасться, перевівся на вечірню форму навчання і вступив до ПТУ на Борщагівці. Там отримав спеціальність машиніста баштового крана і три роки пропрацював на будівництві. Брав участь у будівництві актового залу медінституту, дитячого садка і школи на Троєщині, готелю «Турист». Потім отримав квартиру, і інтерес до роботи на будівництві пропав. А тут якраз запропонували посаду воєнрука в одній зі шкіл Печерського району столиці. Близько двох років пропрацював там, але потім звільнився.
– Не сподобалося працювати з дітьми?
– Не в цьому справа! Робота якраз подобалася, мені навіть вдалося вивести школу на перше місце в районі по військово-патріотичному вихованню. Але потім виник конфлікт з першим секретарем Печерського райкому партії – я примудрився вліпити його синові двійку з початкової військової підготовки.
– Суворо! Це за що ж?
– Раніше, якщо пам'ятаєте, після закінчення навчального року зі старшокласниками проводились двотижневі військово-польові збори, а цей учень на них не поїхав. Я відмовився ставити йому позитивну оцінку. На мене почали тиснути, аж до того, що зібрали методичну комісію і змусили пройти атестацію. І хоча впорався з нею на «відмінно», справа цим не закінчилася – конфлікт переріс в тертя з директором. Не став упиратися далі і пішов із школи. Потім працював в ЦК комсомолу, був комсоргом госпіталю «Лісова поляна» в Пущі-Водиці. З 1991 року працюю в УСВА.
– Ваші колеги розповідали мені, що нагороди за Афганістан Вам вручав сам перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Як все відбувалося?
– Це було 11 квітня 1986 року. До того часу я відновився в інституті. Уже не пам'ятаю, з якого приводу нас, студентів, та учнів ПТУ зібрали в актовому залі КПІ. Промови, квіти, музика. Щербицький зачитав Указ, а нагороди – два ордени Червоної Зірки вручив мені Арапов – начальник політуправління Київського військового округу (медаль «За відвагу» я отримав раніше, в Афганістані).
Розмовляв Сергій БАБАКО
