Це була мила, екзотична тваринка, яка слухняно сиділа на плечі приватного детектива Віталія Самарцева, уважно спостерігаючи за ним. Втім, її проникливі оченята здавалися печальними.
Приятель обережно взяв ігуану до рук, погладив:
– Красуня, правда? Африканочка! У неї – якесь дуже довге і плутане ім’я, по-нашому й не вимовиш. Тому кличу співмешканку Галинкою. Приходжу з роботи, вмощуюся в кріслі та й міркую собі вголос, а вона мене уважно слухає. Часом здається, що ця кралечка ще й до біса розумна, тільки чомусь приховує власний інтелект... Мені розповіли цікаву історію. Чоловікові подарували ігуану, і якось вона вкусила господаря за палець. Незабаром палець розпухнув, але добродій цим не переймався, натомість його розчулила поведінка тварини: вона ні на мить не залишала чоловіка наодинці, навіть до туалету супроводжувала та спала у нього на грудях. І сумно так, співчутливо поглядала на поранений палець, що чомусь ніяк не гоївся. «Боже, яка чуйна істота!» – захоплювався господар. Тож уявіть собі його розчарування, коли власниця крамниці, де продають усіляку дивовижну звірину, розтлумачила: «Укус такого різновиду ігуани містить дещицю отрути. Для людини – це не страшно, якщо, звісно, вчасно звернутися до лікаря. Взагалі, саме в такий спосіб тваринка полює на свою жертву – вкусить, а потім терпляче очікує на її смерть. А щоб здобич нікуди не поділася, увесь час пильнує за нею...».
– Як зворушливо!
– Авжеж, – погодився гість. – Не бажаєте її погладити? Вона, як представниця прекрасної статі, надзвичайно любить ласку! Галинко, ти ж не пошкодиш правицю дядечкові Сергію?
– Звідки вона у вас? – обережно простягнув руку, ледь торкнувшись своєї гості.
– Займався нещодавно однією справою... – загадково примружив очі Віталій. – Хочете послухати?
По-моєму, ігуана не проґавила жодного слова з його розповіді.
Маніячка
По телефону у неї був напрочуд приємний голос, тож я налаштувався на зустріч із симпатичною молодою пані. Але до кабінету увійшла статечна жінка вже навіть не бальзаківського віку:
– Добридень, Віталію! Я – Марина Велько.
– Сідайте, будь ласка... – не зміг приховати розчарування.
– Приємно усвідомлювати, що я ще можу вводити в оману чоловіків, – печально посміхнулася. – Так, детективе, голос старіє останнім... А колись же я, правда, була гарненькою!
– Ну, чому ж... Ви ще й зараз справляєте враження... – я промовив це таким збентеженим тоном, що поважна добродійка розсміялася, мов дівчинка.
Однак, пригадавши щось, враз спохмурніла:
– Мене, Віталію, дуже турбує Микита Сергійович...
– Хрущов? – спробував пожартувати.
– Ні, – серйозно похитала головою, – Микита Сергійович Велько, мій чоловік. Тобто тепер уже колишній...
– У вас проблеми з поділом майна?
– Що ви, Микита Сергійович усе залишив мені: квартиру, меблі... Він – справжній мужчина: як був у своєму спортивному костюмчику, так і пішов. Точніше, поїхав на тролейбусі, бо ключі від машини теж мені віддав.
– Дивовижна щедрість... Отже, нині ваш колишній мешкає в іншої жінки? Перепрошую за неделікатність, та не міг же він просто так розлучитися з вами!
– Так, – потупила очі, – у нього тепер – молода дружина. Занадто молода!
– Розумію... – кивнув.
– Нічого ви не розумієте, – зітхнула. – Ця шльондра молодша за Микиту Сергійовича на тридцять років!
– То ви піклуєтеся про його здоров’я?
– Ні, – поглянула розпачливо, – я турбуюсь про його життя... Знаєте, у нас із ним стільки всього було – і хорошого, і поганого. Проте я жодного разу не пошкодувала, що вийшла за нього заміж! І, думаю, він мене також кохав. Звісно, вже не було тієї пристрасті, та чоловік вмів і пригорнути, і втішити. Був дуже уважним: дарував квіти, дбав, аби я до Криму в санаторій з’їздила, підлікувалася. Він – такий абсолютно домашній, зовсім не бабій. Жартував, що його й так ледве на дружину вистачає, де вже там за чужими спідницями упадати! Лежав на дивані та мріяв, як ми з ним доживемо до глибокої старості й помремо воднодень. Проте, коли він познайомився з Оксаною... Це сталося, мов грім серед ясного неба! Прийшов і у всьому мені зізнався. Я, звичайно, була приголомшена, плакала, сварила його, пояснювала, що хтива молодичка лише пограється з ним, як кішка з мишею, та й викине, мов непотріб. Застерігала, що за жодних обставин не дозволю зрадникові повернутися, адже розбитий на друзки глечик вже не склеїш. Сподівалась, що він схаменеться. Ну, не витримав, спокусився, але не перекреслювати ж через це стільки років подружнього життя! Де там... Він, бачите, закохався і не бажає лицемірити, а діти у нас – мовляв, вже дорослі, тож, якщо не зараз, то згодом батька зрозуміють... Пообіцяв, що піде мешкати до Оксани з однією валізою. Я – не жадібна, проте ще плекала надію: раптом розлучниця, дізнавшись, що коханець втратив усі заощадження та автомобіль, відмовиться від нього. Але вона його прийняла! Ви можете собі таке уявити? У добродія похилого віку – жодних статків, лише невеличка пенсія. І з оцим кавалером кохається молода, заможна та, не кривитиму душею, зовні – доволі приваблива пані!
– О, то вона – багата?
– Ну, звісно! Чотирикімнатна квартира в Чернігові, триповерхова «хатинка» у нашому «Царському селі» – Олександрівці, де в гаражі – дві автівки: «Тойота» та «Мерседес». Ясно, що й на її банківському рахунку зберігається кругленька сума...
– Справді, дивно. Але що ви від мене хочете?
– Я ані на йоту не повірила в якісь там почуття, тому поцікавилася в свого знайомого (він у поліції працює) щодо тієї рудої фіфи. Господи, Віталію, він мені такого про неї нарозказував, що я третю добу без снодійного очей склепити не можу. Як тільки земля носить цю аферистку!
– І що ж вона накоїла?
– Вбила трьох своїх чоловіків!
– Авжеж... Вбила, закопала, на могилці написала...
– Ви іронізуєте, а мені по-справжньому страшно. Поводиться вона, мов невинне ягнятко. Така начебто тендітна, тихенька. Миле личко, наївні оченята... Проте я знаю, що це – маніячка. Неймовірно підступна, жорстока, холоднокровна вбивця! Перший її чоловік вранці пішов покурити й нібито необережно випав із балкону. Другий моржував, та якось невдало пірнув у лунку. А третій поїхав у відрядження і раптом наклав на себе руки. Ось тільки з самогубством вона щось перемудрила. Слідчий не сумнівається – чоловіка задушили уві сні! Обкрутили довкола шиї мотузочку та й затягнули. А все, що сталося потім, – лише майстерна імітація суїциду.
– Але, я так розумію, Оксана досі на свободі?
– У неї – залізне алібі: до пізньої ночі веселилася в ресторані – відзначала ювілей свого шефа. Два десятки колег запевняють, що Оксана виходила хіба що в туалет. Святкували в Чернігові, а вбивство скоєне в Прилуках... Вона знову виплутається, та ще й оженить на собі Микиту Сергійовича! До речі, кожен із трьох її чоловіків, незадовго до смерті, страхував своє життя на значну суму. Ось такий «збіг обставин»...
– Гм... Скільки вона прожила в цих шлюбах?
– З першим добродієм – майже три роки. З другим – близько двох, а з третім – лише одинадцять місяців... Віталію, ви врятуєте мого колишнього чоловіка?
Сто тисяч доларів
Двері відчинив Микита Сергійович, провів до зали, присів поруч. Рудоволоса Оксана саме сервірувала стіл і, попри привітну, чарівну посмішку, неабияк нервувала.
– Не треба, повірте, це – зайве, – вказав очима на пляшку дорогого коньяку.
– Ну, як же... – знітилася господиня, – ви ж прийшли нам допомогти. Хочете розібратися в цьому жахітті...
– Хочу, – промовив якомога рішучіше.
– От і добре, – зітхнула господиня. – Будьте ласкаві, сідайте до столу, Віталію, символічно вип’ємо по келишку. Не бійтеся, поки що жоден мій мужчина не помер від отруєння!
– Відверто кажучи, я сподівався побесідувати з вами, Оксано, наодинці.
– А у мене немає секретів від нареченого, – відповіла з викликом. – Він усе знає.
– Все-все? – багатозначно поглянув на Микиту Сергійовича.
– Так, – спокійно кивнув той. – Оксаночка розказала мені в перший же день нашого знайомства.
– І вас не дивує, що троє ваших попередників, одружившись із нею, незабаром пішли з життя?
– Дивує, – заспокійливо поклав руку на коліно Оксани. – Тільки я переконаний – вона тут ні до чого.
– Я плакала і благала Микитоньку не зв’язуватися зі мною. Проте він прийняв рішення! А я – всього лише слабка жінка, не здатна відмовитися від свого щастя. Микита – мужчина моєї мрії. Та й не можу я довго залишатися сама! Ви зараз так хитро примружили очі, Віталію... Не вірите в нашу любов?
– Чому ж, Микита Сергійович цілком міг захопитися молодою красунею. А от щоб навпаки... Даруйте, тут має бути якийсь зиск.
– А його немає! Ви помиляєтеся, детективе, – зашарілася господиня. – Мені подобаються старші, досвідчені чоловіки. Ровесники – надто легковажні, натомість немолода людина значно більше цінує життя. Микита – увесь мій, розумієте? Він мене буквально на руках носить, заради нашого кохання живе! Я певна, чоловік мені не зраджуватиме у шлюбі. З ним є про що поговорити. І він для мене – не старий! Микитонька щодня цілу годину бігає вранці, п’ятнадцять разів підтягується на перекладині. Ми з ним і в теніс граємо – між іншим, я майже завжди програю. Врешті-решт шлюб – це ж не лише інтим!
– Може, мені вже не так багато й лишилося, – пригорнув наречену Микита Сергійович. – Але я справді насолоджуюся кожним нашим днем.
– По-вашому, я схожа на вбивцю? – несподівано спалахнула, помітивши мою іронічну посмішку, Оксана.
– В усякому разі, мій клієнт у цьому анітрохи не сумнівається.
– А ви? – пронизала жагучими карими очима.
– А я маю зберегти життя Микиті Сергійовичу і викрити злочинця, – неквапливо, із задоволенням випив келишок коньяку, не зводячи погляду з господині. – Якщо дозволите, одне нетактовне запитання, Оксано. На яку суму було застраховане життя вашого третього чоловіка – Леоніда?
– Сто тисяч доларів, – не змигнувши оком, відповіла вона. – Я ще не отримала цих грошей – триває розслідування обставин смерті Льоні. Думайте, що хочете, але жодного зі своїх мужчин я про подібну послугу ніколи не просила.
– Знаєте, якщо вже дійсно є бодай якась небезпека... І хтось настільки ненавидить Оксанку, що ладний знищувати її чоловіків, аби лише відправити молоду жінку за ґрати... – замислився Микита Сергійович. – Можливо, після шлюбу варто й мені оформити таку страховку?
– Микитонько, милий, я тебе дуже прошу, – захвилювалася господиня, – пообіцяй, що не робитимеш цього!
У двері подзвонили, і незабаром Микита Сергійович увійшов до зали, зворушливо підтримуючи під руку зовсім стареньку бабусю – таку собі божу кульбабку. Вона зацікавлено роззирнулася навкруги:
– Доброго дня, голубонько! У вас, бачу, гості...
– Здрастуйте, Євдокіє Свиридівно, – привітно озвалась Оксана. – Це до Микити колега завітав... Як ви себе сьогодні почуваєте?
– Краще, сонечко. Але що я? Головне, аби тобі – втіха. Готуєтеся до весілля?
– Яке там весілля, – махнула рукою господиня. – Розпишемося, і на тому все. Вже ж не дівчинка, аби фату приміряти... Я б і заміж не виходила. Яка різниця? Аби мужчина кохав! Однак Микитонька наполягає – хоче мати законну дружину.
– Так, значить, за тиждень і поберетеся? – примружила підсліпуваті очі.
– Обов’язково, – життєрадісно відповів Микита Сергійович.
– А я ж оце чого приходила, – спохопилась Євдокія Свиридівна. – Будь ласка, як будете в місті і матимете час, купіть котику моєму чогось поживного. Ось я вам зараз, голубонько, грошей дам...
– Ну, що ви, які гроші? Ви ж для нас – мов рідна! Микита збирається на пошту, то й зайде до крамниці.
– Дякую, сонечко, – кивнула бабуся. – Вітання вам від моєї Орисі!
– Спасибі, їй також передавайте привіт, – лагідно промовила Оксана.
Коли за старенькою зачинилися двері, господиня, ніби між іншим, пояснила:
– Пробачте, Віталію, я трішки збрехала щодо вашої роботи. Просто не хотіла засмучувати стареньку. Вона так переймається моїм щастям, а тут – приватний детектив, котрий шукає вбивцю...
– Та нічого, я навіть радий, що ми уникнемо зайвих пліток!
– Ні, ви не зрозуміли. Думаєте, бабуся лускає смажене насіння і теревенить із сусідками на лавочці біля під’їзду? Вона не надто полюбляє спілкуватися з ровесницями. Що то за розмови? Як не про політику, то про хвороби... А я їй – справді не чужа. Старенька приймала пологи у моєї мами. Знає мене, відколи я з’явилася на світ!
– Євдокія Свиридівна працювала акушеркою?
– Лікарем. Вони з матусею кілька років мешкали разом. Неня винаймала у неї кімнатку. Власне, там я й народилася. Почалися пологи, господині саме не виявилось вдома, телефон так невчасно зламався. Тож, коли Євдокія Свиридівна повернулася, викликати «швидку» було надто пізно... Потім моя рятівниця якийсь час мешкала у росії. Та в поважному віці знову оселилася у Чернігові. В особистому житті їй не поталанило. По-моєму, вона взагалі не була в шлюбі. Начебто має доньку, втім, я ту Орисю жодного разу не бачила. Якщо вона дійсно існує, то мала б хоч іноді провідувати матір! Напевно, моя сусідка просто її вигадала. Нічого дивного, вона ж – зовсім старенька й самотня. Та я вдаю, ніби вірю в її фантазії і Орися мені не байдужа. У бабусі тоді одразу настрій поліпшується... Але ви майже зовсім нічого не їсте, Віталію! І коньяк наш, бачу, не надто детективу Самарцеву смакує... Ви мені все-таки не вірите?
– Їй богу, Віталію, – втрутився Микита Сергійович, – Оксанку хтось підставив!
– Авжеж, – кивнув я, витираючи губи серветкою, – і подбав про її алібі...
Божа кульбабка
Біля під’їзду пригальмувало таксі, з якого за мить випурхнула молода вродлива жінка – розкішне руде волосся, проникливі карі очі, бездоганна «голлівудська» посмішка. Ті ж моднячі сукня й черевички. Тільки в руці – величезна картата валіза.
Євдокія Свиридівна не стрималася – радісно помахала у вікно. Втім, вже за кілька секунд, панночка зникла в під’їзді, задріботіла сходами. Ось вона вже й на потрібному поверсі. Впевнено підійшла до дверей, натиснула кнопку дзвінка.
Старенька затамувала подих. «Ну, відчиняй, не барися, – нетерпляче прошепотіла, наче там, за сусідніми дверима, її могли почути. – Ще й вічко таке, що майже нічого не видно! Треба сьогодні ж, коли все скінчиться, зателефонувати до ЖЕКу – попросити, аби за могорич вставили щось путнє...».
Клацнув замок, скрипнули двері і струнка молодичка хутко увійшла до квартири. Бабуся принишкла біля вічка, дослухаючись до кожного звуку. Начебто тихо! Поглянула на будильник: «Вона казала, що це триватиме з півгодини. Головне – приголомшити, нажахати, не дати отямитися... Ох, як же повільно спливає час – навіть до секундної стрілки немов хтось гирю прив’язав!».
Зітхнувши, старенька почимчикувала на кухню, накрапала корвалолу, похапцем випила і одразу ж повернулася на свій «пост», квапливо притулившись до вічка, – нічичирк. От і добре! Скоро справу буде завершено, і вони нарешті заживуть душа в душу, мов у Бога за пазухою... «О, як же нестерпно чекати, а прийду раніше – сваритиме! А що, як подзвонити?» – увімкнула світло у вітальні і, схилившись над телефоном, набрала знайомий номер. Незабаром у слухавці пролунав такий жаданий, найрідніший у світі голос.
«Як ти там, сонечко?» – «Жодних проблем!» – «Справді?! Ой, яка ж ти у мене молодчина! Вибач, що дзвоню, але я так переживаю! Кепська з мене конспіраторка...» – «Ні, все гаразд. Я вже хотіла тебе покликати. Допоможеш?» – «Ну, ти ж знаєш, серденько, я заради тебе готова на все. Життя не пошкодую, аби лише моя розумниця жила по-людському! Зараз іду, відчиняй двері...».
Увійшовши до оселі сусідки, Євдокія Свиридівна ніжно пригорнулася до рудоволосої, розчулено схлипнула. Та турботливо погладила сиві бабусині коси:
– Не плач, все позаду!
– Де вона? – боязко запитала старенька.
– Там, вже у валізі...
Євдокія Свиридівна обережно зазирнула до кімнати. Ступила кілька кроків і раптом у паніці відсахнулася:
– Вона ж рухається!
– Поки що... – посміхнулася юнка. – А ти гадала, я тут влаштую море крові? Та підходь сміливіше – можеш її навіть поторсати. Вона – непритомна.
Старенька навшпиньках наблизилася до напіввідчиненої валізи, з якої виднілися спина молодої жінки та розкішне волосся.
– Я її «відключила». Зараз викличемо таксі і завантажимо дамочку в багажник. Важкенька валіза буде, але нічого – впораємося. Головне, поводься впевнено, не метушись. Чого хвилюватися? Хто нас може запідозрити?
– І... куди ми її подінемо?
– Погуляємо трохи в лісі. Погода – хороша, знову ж таки – свіже повітря. Там, в одному місці, вже й ямку викопано... Потім замаскуємо все так, що комар носа не підточить.
– Але ж вона – жива!
– Ну, то придуши, якщо хочеш. Мені – ліньки. Я – спортсменка, а не кілер. Ех, і чому дівчатам-каратисткам не платять так, як професійним боксерам-чоловікам? Дискримінація!
– А цидулка? Ти примусила її написати, назавжди попрощатися з Вельком? – непокоїлася бабуся.
– Аякже, – задоволено взяла зі столу аркуш паперу руда. – Ось, послухай: «Микитонько! Так склалися обставини, що ми вже не можемо бути разом. Я покохала іншого чоловіка і погодилася вийти за нього заміж. Ми вирушаємо на вікенд до Іспанії. А ти, будь ласка, віддай ключі від моєї квартири Євдокії Свиридівні. Раджу повернутися до колишньої дружини – вона тебе прийме... Будь ласка, не сердься і, якщо справді любиш мене, щезни без скандалу. Я не передумаю! Оксана». Нормально?
– Ще б пак! Ціла поема... Ну, ти й вигадниця! Думаю, він тепер точно забереться геть. Хоча, відверто кажучи, мужчина непоганий. Я до нього навіть трохи звикла. І де мої сімнадцять років?! Втім, тобі кохатися з Микитою не можна – надто великий ризик. Звичайно, ви з нею так схожі, що й рідна матір би не впізнала. Але мужчина, котрий знає тіло своєї жінки напам’ять, одразу здогадається про підміну!
Враз старенька зблідла, швидко відхилила валізу і... несамовито кинулася на молоду пані. Та від несподіваного поштовху впала на підлогу, перелякано зойкнувши. Немічна бабуся стиснула їй горло, наче лещатами.
Ми нагодилися вчасно: ще кілька секунд – і порятувати Оксану було б неможливо. Влаштовуючи засідку в сусідній кімнаті, ніхто не очікував такої спритності від «божої кульбабки». Однак гнів і розпач буквально потроїли її сили. Євдокія Свиридівна відчайдушно пручалася та викрикувала прокльони.
... Марина зайшла до кабінету і урочисто виклала на стіл новенькі купюри:
– Дякую, Віталію! Я вже покаялася перед Оксаною.
– Ви? Покаялися?!
– Звичайно... Я ж вважала її мало не дияволом у спідниці! Подумки бажала смерті. Заплющувала очі й бачила, як вона у муках конає. А з’ясувалося, що бідолашна жінка ні в чому не винна.
– О, то вона вже й бідолашна?!
– А чому ні? Скільки всього натерпілась... Я б на її місці взагалі б, мабуть, збожеволіла! Як ви про все дізналися?
– Лікарка за незрозумілих обставин приймає пологи в своїй оселі у пацієнтки. А потім, через багато років, раптом оселяється поруч з її донькою. Далі. Євдокія Свиридівна начебто має таку собі Орисю, яка жодного разу не потрапляла на очі Оксані.
– Це міг бути збіг обставин...
– Льоня, мій колега, невдовзі переконався: Орися дійсно існує. Вона – єдина донька Євдокії Свиридівни. Причому пізня дитина...
– Ну той що?
– Ми все-таки вирішили дещо перевірити. Льоня вдавав із себе працівника ЖЕКу: полагодив бабусі сантехніку та й оглянув її помешкання. Великий портрет Оксани висів на почесному місці.
– У них же були прекрасні стосунки!
– Авжеж. Але матір, зазвичай, чіпляє портрет своєї доньки. Втім, це й була світлина Орисі. В Оксани на шиї немає родимки... Євдокії Свиридівні хотілося мати якщо не чоловіка, то бодай дитину. Проте народити сама вона не могла. Тож, дізнавшись, що Марія, її квартирантка, чекає двійню, лікарка обдурила довірливу, недосвідчену пацієнтку, приховавши правду. А коли на світ з’явилися дівчатка, одну з них «слуга Гіппократа» залишила собі. А потім переїхала з дитиною до росії – боялася, що Оксанина мама здогадається про все, побачивши Орисю. Там, у Брянську, дівчинка й виросла. Якось Євдокія Свиридівна побувала в Чернігові та й не витримала – поцікавилася долею Марії. З’ясувалось, що колишня пацієнтка померла, а її донька – Оксана – вдало вийшла заміж і тепер насолоджується щастям. А от Орисі не таланило ні в особистому житті, ні з роботою... Зараз складно сказати, хто з них придумав цей жахливий план – Євдокія Свиридівна клянеться, що все організовувала вона, а донька лише виконувала її вказівки. Власне, це «доброзичлива» бабуся порадила сусідові вигідно застрахувати своє життя: «Звісно, ти ще до раю сто років не потрапиш. Але раптом, не приведи Господи, щось станеться? А так Оксаночка буде в достатку...». Євдокія Свиридівна тепер шкодує, що вчасно не зупинилася, влаштувавши нещасний випадок першому чоловікові Оксани. Треба було б тоді одразу прибрати сусідку – і хай би Орися користувалася її статками! Проте молода вдова незабаром знову закохалася, причому її другий мужчина виявився ще багатшим. А коли він «несподівано» загинув, Оксана втретє вийшла заміж... Виконавицею всіх трьох «нещасних випадків», звісно, була Орися. Приїжджаючи до Чернігова, вона оселялася в готелі й інколи мешкала там тижнями, практично не виходячи в місто. Зловмисниці турботливо дбали, аби в Оксани було стовідсоткове алібі. Адже одного дня Орися повинна була цілком перевтілитися в свою сестру. Микита Сергійович, четвертий мужчина Оксани, виявився незаможним. Отож Євдокія Свиридівна надумала нарешті завершити справу. І хоч по телефону вони з Орисею спілкувалися дуже обережно, ми, прослуховуючи розмови, не сумнівались – йдеться саме про вбивство. Орися свого часу займалася карате, навіть була призеркою чемпіонату країни. Звісно, було б непогано спіймати її «на гарячому», але панночка – надто небезпечна, могла одним ударом покінчити з сестрою, або скалічити її на все життя. Тому Андрій, правоохоронець з «убійного відділу», нейтралізував юнку, тільки-но вона ступила до квартири. Звичайно, це не зовсім по-чоловічому – нападати на пані зі спини, та в подібних випадках – не до сентиментів. Втім, бажано було зібрати якомога більше доказів. От Оксана й погодилася влаштувати цілу виставу. Як на мене, вона блискуче відіграла свою роль. Це я винен – не здогадався господині родинку на шию причепити...
– Ви – молодець, Віталію, і чесно заслужили свою винагороду!
– Але вашому колишньому чоловікові нічого не загрожувало. Більше того, якби Марина Велько не найняла приватного детектива і розлучниця-Оксана загинула, напевно, Микита Сергійович знову повернувся б до вас...
– Що ж, нехай він буде щасливим з молодою дружиною. А я вже дочекаюсь онуків та й матиму втіху на старість. Кожному – своє... До речі, ви знаєте, що Микита Сергійович сьогодні застрахував своє життя?
Сергій Дзюба
