Цьогорічний парад відкрив важливий етап розбудови нашої армії.
Ідеться не стільки про демонстрацію сучасної зброї, зразкового вишколу, скільки про початок ідеологічної революції в усьому безпековому секторі держави, перші поступи якої формалізуються в запровадженні нової системи найменувань військових частин і відповідних атрибутів, символіки й корпоративної культури. Держава береться за формування питомо українського погляду на воєнну минувшину країни, за повернення історичної справедливості в досі розмаїту картину сприйняття вітчизняного війська та за розвій потужної в просторі й часі патріотичної платформи єднання. Український успіх кодується саме в ній.
Плакат часів УНР
Уперше столичним Хрещатиком пронесли Бойовий прапор Першого Українського полку ім. Богдана Хмельницького, якого сформованого в Києві в травні 1917-го та який воював у складі Армії УНР. Тут же дебютно виконали гімн ОУН «Зродились ми великої години», який став Маршем українського війська (його адаптував Олег Скрипка). Родзинкою дійства, звісно, стало офіційне присвоєння низці військових підрозділів почесних найменувань. Наприклад, 72-га бригада вже має назву імені військового формування Армії УНР — «Чорні запорожці», з 24 серпня має ім’я Короля Данила.
Напередодні параду глава держави Петро Порошенко, виступаючи перед військовими, зазначив: «…у боях 72-га механізована бригада підтвердила звання одного з найсильніших з’єднань Сухопутних військ Збройних Сил України, яку ще 2014 року через успішні воєнні операції, котрі вона здійснила, вороги охрестили Чорною. Це для них ви «Чорна бригада», а для нас — світле й хоробре військо».
Ми є свідками того, як, хоч дещо запізно, українське військо нарешті буквально виліковується від живучих «штамів» — конструктів радянської імперії. Фундаментом ідеологічного здоров’я й маршрутизатором розбудови військової потуги стають традиції часів визвольних змагань, які започаткували покоління борців за волю від Армії УНР до УПА та які стали актуальними нині. Тобто дано старт своєрідному апгрейду вікової звитяжної спадщини, яку здебільшого було незаслужено забуто або перекрутили імперські борзописці.
Чи не найактивнішим учасником робочих груп, що створюють дорожню карту образно-ідеологічної матриці українського війська, є Василь Павлов, співробітник науково-дослідної частини історичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Розповідь його стала в багатьох моментах одкровенням. У читача є можливість осягнути важливість, масштабність і глибину задуманого. А поштовхом до старту цієї праці став Указ Президента України про відзначення століття подій Української революції, у якому сказано, що уряд і центральні органи виконавчої влади мають розгорнути роботу з меморіалізації пам’яті українських вояків. Розроблено план дій, у якому зазначено: Міноборони має здійснити заходи з присвоєння частинам і підрозділам нових почесних найменувань. І ця робота матиме кілька етапів. Про перші ластівки, як ми усі вже побачили, перейменувань оголосили під час святкування Дня незалежності: ідеться про кілька частин ЗСУ, Нацгвардії та Прикордонної служби. Наступні хвилі перейменувань військових з’єднань матимуть офіційне підтвердження орієнтовно 14 жовтня й 6 грудня.
— Прогресивна частина суспільства добре розуміє: нинішня система почесних найменувань, назв військових частин не відповідає сучасним потребам держави, українському історичному наративу, політичному моменту й навіть здоровому глузду. Нас ледь не згубив період «раннього Януковича», коли в Україні насаджували культи великої перемоги й георгіївської стрічки, нівелюючи будь-які національні акценти. Починав розробку способів прибирання елементів радянщини з армійського буття 2014-го нині покійний полковник Валентин Федічев. Та з різних причин ніяк не вдавалося позбавитися від баласту совка, — розповідає Василь Павлов. — Для прикладу, деякі частини мають справді красиві найменування, але там бракує українського фундаменту. Коли прискіпливо досліджуєш їхній історичний бекґраунд, спливають абсолютно неприпустимі речі. Наприклад, бригаду сформували в Росії, і вона дістала ймення «Самаро-Ульяновська», за участь у боях під Уфою дістала ще й назву «Залізної». 1920-го вона потрапила в Україну, придушувала тут повстанський антибільшовицький рух (ідеться про 24-ту механізовану Бердичівську Залізну бригаду ім. Князя Данила Галицького. — Авт.). І фактів, коли сучасні вояки асоціюють себе з таким «шлейфом», іще чимало.
Прапор холодноярців
У промовах Президента України часто звучить: наша армія має перестати існувати як обрубок радянської. Питання назв у цьому контексті здебільшого стосується ідеології держави, її символіки. Тому воно дуже складне. До речі, реально Данило Романович не був Галицьким. То імперський конструкт, на кшталт Івана Грозного, Олександра Невського. Їх нам запхнули силою. У тогочасних документах він був Королем Данилом. І саме це ім’я матиме 24-та бригада. Це не стільки нове найменування, скільки уточнення. Так показано, що ця постать перебувала в європейській військово-політичній системі координат перед обличчям загрози зі Сходу.
Україні час прощатися зі своїм колоніальним минулим
Дехто каже: «Що там атрибутика: знамена, історія, назви, — з того не будеш ситим і вдоволеним життям. Та й чи допоможе це виграти війну?» Ті, що висловлюють згадані тези, ментально родом із червоної імперії, забуваючи, як її пропаганда жорстко крокувала містами, мізками й долями мільйонів людей. І як вона досягала задуманих результатів…
Наше військо ще не має повноцінно сформованої ідеології, і це не його провина, — військові мають учитися воювати й за потреби — захистити країну. Але ми знаємо, у якій системі орієнтирів іще недавно виховували майбутніх українських офіцерів, коли в одному з вишів на стіні поруч розміщували портрети Врангеля, Щорса, Петлюри й Махна.
— Це що було: сон-дрімота істориків, влади чи ворожа спецоперація? — запитую в співрозмовника.
— Я б назвав це комплексом факторів. Супротивник прорахував нашу, перепрошую, вайлуватість і ментальну інертність. Для прикладу, хоч як дивно, надзвичайно негативну роль почасти відіграють ветеранські організації. Нічого не маю проти них як військовиків, але вони намагаються актуально-позитивний досвід, але минулої молодості, прищепити теперішній юні. Панове, це страшно. Що даємо на противагу? Відповідь проста: українське бачення історії, — каже Василь Павлов. — Наші земляки справді служили в арміях кількох країн водночас, до того ж ворожих. Але акцентуймо увагу на тім, що українці воювали й за власну державу. Це період козацтва й доба 1917–1921 років. А в інші часи служили в арміях тих країн, до складу яких входили їхні терени. На це слід екстраполювати автентичну точку зору, яка полягає в тім, що українці — блискучі солдати імперій. Але вони не билися за свою державність. Варто визнати: дехто був колабораціоністом, вибравши таку стратегію виживання. Тобто Україна має право на своїх героїв і так само — на власних покидьків.
Товариство, звикаймо: для України німецько-фашистська й радянська армії є окупаційними. До того ж остання — із 4 грудня 1917-го. 1921 року Червона армія здолала Армію УНР, окупувавши Україну. Речі слід називати власними іменами, тоді й ставлення до них зміниться.
— Чи варто переймати практику наших сусідів Литви, Польщі тощо з переформатування історичної політики та національної ідеології?
— Так само як Німеччина й Великобританія поволі прощалися з імперством, маємо попрощатися з нашим колоніальним минулим і комплексом меншовартості. Польський досвід військових перейменувань цікавий, його слід вивчати, але не переносити сліпо на наш ґрунт. Знаєте, не мають рації люди, які кричать, що ідеологія — це несуттєве. Сліпці! Це найважливіше! Без сумніву, солдат має бути озброєним, підготовленим і нагодованим. Але це тільки одне з коліс воєнної машини. Якщо голову цього забезпеченого бійця на чудовому танку заповнить путінська «вата», Україні нічого доброго не світить. Треба водночас будувати технічну, ресурсну й ідеологічну компоненти. Це не вигадка 2017-го. Відомі листи українських вояків доби УНР, які у своїх командирів просять переважно дві речі: дайте набої та істориків. Деяких військових досі дивує факт, що УПА організаційно й структурно була армією з власними статутами. За тих умов у старшинських школах навіть викладали курс історії Українського війська й видавали підручники! Нині ситуація практично дзеркальна. Поясніть солдатові, за що він воює та чому доводиться вбивати. Страшні слова, але мусимо їх сказати. Є польська приказка, що стала мемом: «Дитина в школі має вивчати два обов’язкові предмети: допризовну підготовку та історію власної країни, щоб знати, як і в кого стріляти…» Погано, що про це говоримо через 26 років із часу проголошення незалежності. Ми майже втратили їх, але це не запізнення, це затримка. Найголовніше, що почався рух уперед — до пошуку універсальної для всіх частин моделі військово-ідеологічної платформи.
Чи не найадекватнішою відповіддю на вкидання ворога в інформаційні поля стане те, що наша армія назавше зрідниться з традиціями, бойовим духом та атрибутикою пращурів-звитяжців. Час чітко сказати: українське військо походить від дружин руських князів, полків козацьких гетьманів, дивізій армії УНР. Так, вони не лише здобували вікторії, а й зазнавали поразок. Ми зобов’язані однаково зрозуміти як перемоги, так і програші. Недруги ятрять рани, закидаючи критику: мовляв, Київ ушановує армію УНР, яка все програла. Так, панове, ми славимо звитяжців, полеглих у тих кривавих бойовищах! Але зауважте, наскільки важко знайти француза, для якого Наполеон — негідник. А він не просто програв війну, а й усе життя, проте є героєм у Франції!
У назвах, прапорах, церемоніях маємо міцно й надовго «зашити» українську державницьку ідеологію
Учасникам робочих груп іноді доводиться застосовувати широкий спектр аргументів. Та головне, що вони невтомно спілкуються з командирами, бійцями, волонтерами. Зазвичай усе починається з неприйняття. Однак порозуміння швидко приходить у живій розмові, коли вдається пояснити, чиї імена пропонують використати в назвах бригад.
Альманах «За державність», який у 1930х роках
видавало Українське воєнноісторичне товариство
під проводом генерала УНР Марка Безручка
— Ну от, одна з бригад хотіла взяти почесне найменування «Кримська», але ми були проти. Ми можемо так назвати частину, коли повернемо Крим. Потрібні логічні конструкти. Так само недоцільно сьогодні називати частину «імені Героїв Савур-Могили», — пояснює Василь Павлов. — Вона з’явиться тоді, коли створиться міф, легенда й, зрештою, коли цю висоту повернемо в українське лоно, установимо прапор та військовий меморіал. Цей брендовий елемент війни ми монтуємо в майбутню історію. Час відсіче зайві емоційні, якісь спірні моменти, бо певний пласт інформації ще закрито. Чудовий приклад такої символічної меморіалізації — останні слова в присязі новобранців бронетанкових сил Армії оборони Ізраїлю. Вони завершують марш-кидок на вершині Масади й там приймають присягу, запевняючи: «Масада більше ніколи не здасться ворогові!» Так само й в нашій військовій традиції може започаткуватися подібний конструкт: ми ніколи не здамося. Але для цього потрібен час, і втрачене слід повернути. Ми йдемо до цього, будуючи ідеологічні підвалини в суспільстві. Іще важливий аспект: солдат має знати, що про нього пам’ятатимуть. А тому нинішній воїн повинен шанувати українських вояків далекого й близького минулого.
— І кого зі звитяжців ви назвали б для прикладу?
— Варіантів безмір. Можна звернути увагу на такі постаті, як киянин Всеволод Петрів. Він напівшвед, напівнорвежець, але він політичний українець. Письменник, педагог, військовий міністр, генерал-хорунжий Армії УНР, учасник оборони Києва від банд Муравйова, автор праць із військової історії, який залишив величезну теоретичну спадщину. І неправду кажуть, що у війську не сприймають новації. Просто з військовими мало говорять фахово-переконливо. Військові мають зрозуміти: перейменування, нову форму тощо роблять не для них, хоч як дивно, а для тих, кому сьогодні 5–10 років. Дітям треба бачити настільки красивих військових, щоб їм захотілося одягнути однострій. Так і в назвах, прапорах, церемоніях маємо міцно й надовго «зашити» українську державницьку ідеологію. Так, незвично, але дайте трішки часу. Це шлях довгий і безальтернативний. А противникам ми заявляємо: «Робота почалася. Усе буде по-нашому!»
Співрозмовник переконаний: у кожній частині має бути свій історіограф. І їх треба спеціально готувати. Бо якщо втратимо історію сучасної війни, за нас її обов’язково напишуть вороги. А пересічні українці почасти «плавають» у перебігу її видатних операцій. Результати такої роботи мають потрапляти в шкільні підручники, пісні й навіть фольклор. Як кажуть, інформація для роздумів: у Центральному архіві МО РФ у Подольську штатно навчаються дві роти військових істориків! Це потужна пропагандистська машина! Вивчення історії, чи подобається це комусь, чи ні, формує майбутній мобілізаційний ресурс у разі нападу ворога. І перше, що робив окупант у Криму й на Донбасі, це спалював підручники з історії України, завозячи тонни макулатури з «альтернативною історією», написаною в стилі ГоловПУРу. Василь Павлов каже: у тому, що ми вистояли на початку агресії й стоїмо досі, значна заслуга авторів підручників з історії України, які сформували когорту патріотів, котрі пішли на Майдан і на «нулі» АТО.
— Наша армія відроджується, і радянська минувшина певного військового колективу — це перегорнута сторінка, де нічого проукраїнського немає, — каже Роман Боровик, сотник «Чорних запорожців», українець, який довго жив у Перемишлі (Польща) і повернувся в Україну. — Зараз для кожного підрозділу фактично формують новий фундамент із подієвих складників: від гіркого досвіду борні українського вояка за виживання до нинішнього патріотичного злету й сподівань на справжній державний розвій. «Чорних запорожців» після Ризького трактату інтернували на Перемишлянщину. Мої предки саме звідти. Тато з 1940-го перебував у складі ОУН. Я ж не один рік здійснюю заходи в Холодному Яру, куди приїздимо зі своїм тулумбасом. Торік у Чигирині на освяченні зброї підходять до мене зо два десятки українських вояків і запитують, чи пам’ятаю їх. Одверто відповідаю, що ні. А вони й кажуть: «Уперше ми бачилися в Холодному Яру, коли нам було по 14–16 років, а ось тепер воюємо на Сході». Уявляєте, як така наука діє на людей!
Геннадій КАРПЮК. На першому фото: «Чорні запорожці» зі своїм тризубом
