Сергій Дзюба (Україна, м. Чернігів). Кіносценарій. ІДЕАЛЬНИЙ ЗЛОЧИН
Дійові особи:
Журналіст – 40-літній чоловік;
Ніна Андріївна – матір глухонімої дівчинки;
Оля – дівчинка-підліток;
Ніна – матір Олі – у віці своєї доньки;
Незнайомець – маніяк, Леонід Михайлович – підприємець (той самий чоловік);
Відпочивальник на пляжі – опецькуватий, лисий дядечко;
Матір Ніни Андріївни – літня жінка;
Бабуся Олі – зовсім старенька, лагідна жінка;
Вахтер у дитячому сиротинці – літній чоловік;
Секретарка – молода жінка.
Проникливо та зворушливо звучить фрагмент „Маленької нічної серенади” Моцарта. Панорама Чернігова: вулиці, площі, собори... Журналіст іде, купує журнал у кіоску, сідає на лавочку на Алеї Героїв. Крупний план: ще доволі молоде, привабливе обличчя журналіста, але сивина в чуприні та на скронях.
Журналіст: Історія, яку ви зараз почуєте, сталася в Чернігові кілька років тому.
Музика поступово стихає, мікшується зі звуками парку. Спів пташок, десь хруснула гілочка, повіяв вітерець. Віддалено звучать голоси людей, лунають кроки – спочатку здалеку, потім все ближче. Журналіст прогулюється центральним парком Чернігова до річки Десна і бачить, що дівчинка-підліток, поласувавши морозивом, викинула обгортку просто собі під ноги.
Крупний план: задоволене обличчя юнки. Вона сміється, щось нерозбірливо вигукує. Їй – років п’ятнадцять – симпатична, безтурботна, вишукано одягнена.
Журналіст: Тебе не вчили, що викидати сміття прямо на дорогу не можна?!
Крупний план: розгублене обличчя дівчини. Вона починає щось злякано показувати жестами. Буквально мить звучить та сама музика Моцарта, але гармонія раптом порушується, лунає безпорадна какофонія пронизливих звуків. Голосно, ще голосніше, потім так само миттєво все стихає. На фоні ледь чутних безладних звуків скрипки.
Журналіст: У такому випадку вихована людина вибачається і виправляє помилку!
Ніна Андріївна : Вибачте!
Квапливо наближається жінка. Гарно, зі смаком одягнена, інтелігентна. Крупний план: обличчя Ніни Андріївни.
Ніна Андріївна: Вона не може вам відповісти. Моя донечка не чує і не говорить...
Звуки парку „розчиняються” в музиці Моцарта. Гармонію відновлено.
Журналіст (голос за кадром): Так я познайомився з Олею та її мамою.
Музика стихає. Акустика парку. Журналіст спочатку дуже збентежений. Проте жінка поводиться цілком миролюбно, заспокійливо посміхається.
Ніна Андріївна: Олечко, сонечко, будь ласка, підбери папірець, там, біля берега, є смітник. Ось так! (звертається до журналіста) Вона мене добре розуміє – вловлює міміку губ...
Пауза.
Ніна Андріївна: А я вас знаю! Ви – журналіст.
Журналіст (розгублено): Справді? Даруйте, що так вийшло. Ніколи б не подумав, що ця гарненька дівчина... Так би мовити...
Ніна Андріївна (заспокійливо): Глухоніма?
Журналіст: Ну, так...
Ніна Андріївна (підбадьорливо): Все нормально. Оля насмітила, ви зробили зауваження. Просто вона досі... Як би це сказати? Надто обережно ставиться до чоловіків. Один із вас колись її жахливо образив! Але Олечка повертається, я не хочу при ній про це згадувати...
Журналіст (поквапливо): Ну, так!
Ніна Андріївна (підбадьорливо, з посмішкою): Та розслабтесь нарешті, а то ви своїм скорботним виглядом вдруге налякаєте мою доньку.
Лунає музика Моцарта. Журналіст, Ніна Андріївна та Оля ходять разом понад берегом Десни. Ніна Андріївна щось усміхнено розповідає, журналіст слухає та киває головою, наразі говорить у відповідь. Крізь звуки музики долинає акустика парку.
Ніна Андріївна: А, знаєте, донечка нещодавно навчилася шити! Така мала, а вже велика модниця – читає купу усіляких жіночих журналів та ще й сама вишиває хрестиком. Вміє смачно готувати, а як танцює!
Дівчинка йде поруч. Вона знову безтурботна та весела. Музика стихає. Зміна кадру: журналіст спить у ліжку в своїй оселі.
Журналіст (голос за кадром): Наступного ранку на мене очікував сюрприз.
Лунає телефонний дзвінок, журналіст прокидається, сонно зітхає, неквапливо бере слухавку.
Журналіст: Алло...
Ніна Андріївна (голос лунає зі слухавки): Добридень, пане Сергію, це – мама Олі, пам’ятаєте? Я знаю, ви цікавитесь різними історіями...
Пауза.
Ніна Андріївна: Я б могла вам дещо розповісти. Але за однієї умови – ви ж нас потім не викажете? Розумієте, не можу більше це носити в собі. Хтось би пішов висповідатися до церкви, та я в такі речі не вірю. То як, поговоримо?
Лунає музика Моцарта. Журналіст зустрічається з Ніною Андріївною, сідають на лавочку на Алеї Героїв. Проїжджають автівки, звучать віддалені голоси людей, відлунюють кроки перехожих. Крупний план: обличчя Ніни Андріївни. Очі жінки, яка багато пережила.
Ніна Андріївна: З чого ж почати?
Пауза.
Ніна Андріївна: Знаєте, ми з Олечкою схожі. Ні, я не так висловилася...
Пауза.
Ніна Андріївна: Я ж їй не рідна ненька! Долі у нас подібні. Мене в чотирнадцять років зґвалтував один негідник...
Крупний план: журналіст уважно слухає.
Ніна Андріївна: Ми з мамою тоді відпочивали в Криму. Цілими днями купалися, засмагали на сонці.
Літо, спека, берег Ялти. 15-літня дівчина засмагає, йде купатися. Поруч із нею – опецькуватий, лисий дядечко. Йому – років п’ятдесят.
Відпочивальник (жартівливо): Не перестаю милуватися вашою красою. Яка ви струнка! А як чудово плаваєте! І де мої вісімнадцять років... Як же таку симпатичну дівчину саму на курорт відпустили?
Ніна: Ми тут вдвох із мамою. Але сьогодні вона почувається недобре, то й залишилася в кімнаті. Що ж мені взагалі тепер на пляж не йти?
Відпочивальник (жартівливо, лагідно): Ну то я вас охоронятиму. Ви ж не проти? Дозволите пригостити морозивом?
Купує морозиво – собі та дівчині. Їдять. Разом заходять у море.
Відпочивальник (доброзичливо): Попливемо трохи далі, до дикого пляжу? Запевняю вас, там – неземна краса!
Пливуть. Зміна кадру: журналіст та Ніна Андріївна сидять на лавочці.
Ніна Андріївна (зітхає): Він здавався турботливим і зовсім не страшним. До того ж, я не сумнівалась, що швиденько втечу, якщо цей добродій мені набридне.
Зміна кадру: дівчина та опецькуватий дядечко виходять із води на безлюдний берег. Несподівано чоловік хапає Ніну і так стискує її в обіймах, що вона втрачає свідомість. Лунає пронизлива музика, потім – все гучніше – розпачливо безладна какофонія звуків, яка поступово майже стихає, звучить ледь чутно. Дівчина приходить до тями, озирається – поруч уже нікого немає. Вона гірко плаче. Сутеніє. Ніна печально заходить у воду і повільно пливе назад. Зміна кадру: журналіст та Ніна Андріївна сидять на лавочці. Шум вулиці. Проїжджають автівки, чути кроки та віддалені голоси перехожих.
Ніна Андріївна (сумно): Мамі вирішила нічого не казати. Спала погано: всю ніч мріяла, як помщуся кривднику, вигадуючи для нього найлютіші тортури. Але на ранок підступного дядечка вже й слід прохолов... Відтоді я щороку вмовляла неньку поїхати на курорт. Все сподівалась – а раптом?!
Журналіст (здивовано): Ви на повному серйозі збиралися з ним поквитатися?
Ніна Андріївна (рішуче): Авжеж!
Журналіст (приголомшено): Але яким чином? Що могла б вдіяти дівчинка-підліток?
Ніна Андріївна: Варіантів навигадувала безліч, та, як саме вчинила б насправді, не знаю.
Крупний план: рішуче обличчя Ніни Андріївни.
Ніна Андріївна: Головне, я хотіла його стратити...
Журналіст (приголомшено): Тобто?!
Ніна Андріївна (з прикрістю): Пане Сергію, я сказала те, що сказала: він, після того, що вчинив зі мною, не повинен був жити. Проте йому поталанило, мені – ні...
Крупний план: співчутливе обличчя журналіста.
Ніна Андріївна: Ми так і не зустрілися. Можливо, того чоловіка вже й немає на світі, адже минуло більше двадцяти років. Та й навряд чи тепер впізнали б одне одного!
Лунає музика Моцарта. Зміна кадру: дівчина сидить за столом, читає підручник, поруч – зошити, купа книжок.
Ніна Андріївна (голос за кадром): Я довго не виходила заміж. Вже й вуз закінчила, а інтимних стосунків уникала. Матуся тривожилася.
Матір Ніни Андріївни (заходить до кімнати): Ой, доню, дивись, залишишся „старою дівою”! Що ти все скнієш за тими книжками? Сходила б на дискотеку, розвіялася...
Зміна кадру: журналіст та Ніна Андріївна сидять на лавочці.
Ніна Андріївна: Хлопці мене помічали, залицялися, та всі прагнули одного – якомога швидше опинитися з „коханою” в ліжку. (роздратовано) Мене від них нудило!
Зміна кадру: Ніна приходить на побачення до вродливого юнака, той щасливо усміхається, дарує їй квіти. Разом чимчикують алеєю.
Ніна Андріївна (голос за кадром): Але одного разу трапився терплячий юнак, який навіть змирився з моїм капризом: інтимні стосунки лише після весілля...
Зміна кадру: Ніна виходить заміж – фрагмент урочистої церемонії в палаці урочистих подій. Зміна кадру: молодята залишаються на самоті в спальні. Ніна сором’язливо знімає фату, потім – дуже повільно – сукню.
Ніна Андріївна: (голос за кадром, розпачливо) Боже, як я жахалася першої шлюбної ночі!
Зміна кадру: молодята разом у ліжку.
Ніна Андріївна (голос за кадром): Та нічого особливого не сталося – він був несміливим і зворушливим. Можливо, з часом я б і покохала його, якби у нас народилися діти. Та не судилось...
Зміна кадру: журналіст та Ніна Андріївна сидять на лавочці.
Ніна Андріївна: За три роки ми розлучилися – тихо, мирно, без чвар, як і жили. Правда, коли він пішов і я усвідомила, що це – назавжди, хотіла накласти на себе руки. (розпачливо) Така була апатія до життя! Ну чому всі люди – як люди, а я – така безталанна?!
Зміна кадру: Ніна Андріївна простує вулицею в Прилуках.
Ніна Андріївна (голос за кадром – коментує одночасно з відеорядом): Не знаю, чим би це скінчилося, та якось, минаючи дитячий будинок, раптом зупинилась.
Зупиняється перед дитбудинком.
Ніна Андріївна (голос за кадром): Сто разів раніше бувала у відрядженнях в Прилуках, щоразу проходила повз нього, а тут наче блискавкою пронизало: „Стій!”.
Музика стихає. Ніна Андріївна заходить всередину. Дитячий гамір у вестибюлі. Доволі голосні вигуки дітей, відлуння кроків, дитячий сміх.
Ніна Андріївна (несміливо): Доброго дня...
Вахтер: Ви до кого?
Ніна Андріївна: Мені б дівчинку...
Крупний план: обличчя Ніни Андріївни.
Ніна Андріївна: Я б хотіла доньку...
Пауза.
Ніна Андріївна: Вдочерити дитину...
Ніну Андріївну оточують діти. Всі намагаються бодай доторкнутись до нової цікавої тьоті. А раптом це чиясь мама?! Тільки одне дівча чомусь стоїть осторонь і раз-по-раз схлипує. Ніна Андріївна підходить до зажуреної дитини, гладить, доброзичливо посміхається.
Ніна Андріївна (лагідно): Як тебе звати?
Та дівчинка у відповідь лише хитає головою.
Ніна Андріївна (лагідно): Ти не хочеш зі мною розмовляти?
Плач дівчинки. Пронизливо звучить музика Моцарта, наразі стихає, поступово „розчиняється” в шумі вулиці. Зміна кадру: журналіст та Ніна Андріївна сидять на лавочці. Проїжджають автівки, звучать віддалені голоси людей, відлунюють кроки.
Ніна Андріївна: Потім я дізналася, що пережила Олечка!
Крупний план: журналіст уважно слухає.
Ніна Андріївна (співчутливо): Коли її тато збагнув, що дівчинка народилась не зовсім здоровою, то запропонував дружині відмовитися від дитини, віддавши немовля до сиротинця. А коли молода жінка не погодилась, пішов із сім’ї.
Журналіст щось записує до блокнота.
Ніна Андріївна (сумно): Олю виховувала мама. Та за кілька років сталося лихо: ненька захворіла на запалення легенів, проте медики не одразу правильно діагностували недугу, а коли схаменулися, було вже надто пізно – жінка померла...
Крупний план: журналіст замислено дивиться вдалечінь. Зміна кадру: маленька Оля разом зі своєю бабусею. Дівчинка допомагає старенькій на кухні.
Ніна Андріївна (голос за кадром): Тоді єдину онуку взяла до себе бабуся. Це була дуже чуйна і щедра людина, яка фактично жила заради Олечки. Дівчинка, як могла, допомагала їй – навчилася мити посуд, прибирати...
Зміна кадру: маленька Оля грається біля будинку. Проходять діти і зневажливо викрикують вслід дівчинці образливі слова. Поблизу зупиняється розкішна автівка і з неї виходить привітний, гарно одягнений чоловік. Дівчинка довірливо всміхається.
Незнайомець (якомога люб’язніше, але фальшиво, дуже повільно вимовляє слова): Привіт! Я знаю, ти не можеш говорити. Але ти ж мене розумієш, правда? Я – твій дядя, родич, розумієш? Приїхав до вас у гості. Привіз вам подарунки. Де бабуся?
Крупний план: дівчинка усміхнено махає рукою.
Незнайомець (розмірковує): Ага, ти показуєш рукою в бік вулиці...
Дівчинка з цікавістю дивиться на незнайомого чоловіка.
Незнайомець (радо): То старенька саме пішла до магазину?
Крупний план: дівчинка киває.
Незнайомець (сплескує руками, дуже задоволено): От і добре! Влаштуємо їй сюрприз. Ходи-но сюди, крихітко, я тобі щось покажу...
Щойно Оля підходить і торкається машини, як незнайомець спритно хапає її й жбурляє на сидіння. Зойк дівчинки. Музика перетворюється на какофонію безладних звуків, яка мікшується з шумом вулиці. Зміна кадру: журналіст та Ніна Андріївна сидять на лавочці. Проїжджають автівки, звучать віддалені голоси людей, відлунюють кроки.
Ніна Андріївна: Дівчинка так налякалася, що навіть не чинила спротив. Тільки просила відпустити її до бабусі...
Журналіст співчутливо слухає.
Ніна Андріївна (сумно): Вже потім, коли старенька повернулася додому, бідолашна жінка побачила закривавлену онучку і дізналася від заплаканої дитини про те, що сталося.
По алеї разом із батьками чимчикує незнайома усміхнена дівчинка. Якусь мить Наталія Андріївна спостерігає за нею. Потім повертає обличчя до співрозмовника.
Ніна Андріївна: Злочинця не знайшли, а бабуся невдовзі померла. Так дівчинка і потрапила до сиротинця...
Лунає музика Моцарта. Зміна кадру: Ніна Андріївна лагідно спілкується з Олею в сиротинці.
Ніна Андріївна (розчулено): Дізнавшись про долю Олечки, я не раз приїжджала в Прилуки. Відвідувала і спеціальні курси, аби опанувати мову жестів. А згодом навчила правильно спілкуватися „мовою” глухонімих людей Олю...
Зміна кадру: Оля проводжає Ніну Андріївну, пригортається до неї. Крупний план: проникливі печальні очі дівчинки.
Ніна Андріївна: Поступово дівчинка до мене звикла, радісно зустрічала й дуже сумувала, коли я мусила повертатися до Чернігова. Так це тендітне дівча з якимсь надто дорослим поглядом у карих оченятах стало для мене найріднішою людиною в світі!
Зміна кадру: Ніна Андріївна заходить на подвір’я сиротинця, Оля радісно біжить їй на зустріч, кидається в обійми.
Ніна Андріївна (лагідно): Олечка, дорога моя! Ти ж хочеш, щоб ми завжди були разом?
Дівчинка задоволено киває.
Ніна Андріївна (лагідно): Я хочу вдочерити тебе. Як ти до цього ставишся?
Дівчинка пригортається до Ніни Андріївни й одними губами промовляє...
Оля (пошепки, дуже повільно, захоплено, з любов’ю): Мамо...
Крупний план: щасливе, заплакане обличчя Ніни Андріївни. Лунає музика Моцарта – радісно, урочисто. Спочатку голосно, потім тихіше і мікшується з шумом вулиці. Зміна кадру: журналіст та Ніна Андріївна повільно прогулюються Алеєю Героїв у напрямку до Катерининської церкви.
Ніна Андріївна (розчулено): Моє життя набуло сенсу. Ми з Олею так полюбили одна одну, що навіть мої колеги і сусіди спочатку дивувалися.
Крупний план: Ніна Андріївна замислюється і її обличчя стає сумним.
Ніна Андріївна: Так тривало майже два роки, доки одного дня я не відчула – щось трапилось!
Зміна кадру: страшенно налякана Оля забилася в куток кімнати. Квапливо заходить Ніна Андріївна, намагається втішити доньку, але та лише безпорадно хитає головою. Крупний план дівчинки: в очах причаївся страх. Музика лунає тривожно і незабаром знову перетворюється на какофонію безладних звуків.
Ніна Андріївна (голос за кадром коментує відеоряд, тривожно): Я відпросилася з роботи, прибігла додому і не впізнала доньки. Оля поводилась, немов страшенно налякана дика тваринка. Мала забилася в куток і на всі мої запитання в розпачі хитала головою.
Ніна Андріївна ніжно пригортає Олю і щось лагідно розповідає їй. Дівчинка уважно слухає.
Ніна Андріївна (голос за кадром коментує відеоряд): Тоді я обережно обняла її і... раптом почала розповідати про те, що сталося понад двадцять років тому. Донька уважно слухала і вже не тремтіла.
Оля (пошепки, налякано, дуже повільно): А якби той дядя, ґвалтівник, знайшовся, ти б захистила мене?
Ніна Андріївна (заспокійливо): Звісно, донечко. Тільки він уже не знайдеться, бо зазвичай у нас, в Україні, чоловіки стільки років не живуть, або їм уже не до нас...
Оля (пошепки, налякано, дуже повільно): Ні, мамо, цей дядя – молодший, це – той, хто скривдив мене. Він повернувся!
Ніна Андріївна (заспокійливо): Ну, що ти, моя хороша, ти ж була тоді маленькою, вже й не пам’ятаєш напевне. Та й знаєш, скільки існує схожих людей!
Оля (пошепки, налякано, дуже повільно): Ні, це – він і, здається, він мене впізнав...
Ніна Андріївна (розгублено): Але, донечко, тепер жодна міліція не доведе його вини!
Оля (пошепки, налякано, дуже повільно): Ти обіцяла мене захистити...
Пронизливо і голосно звучить музика Моцарта, яка знову перетворюється на какофонію безладних звуків, що лунає все тихіше і мікшується з шумом вулиці. Зміна кадру: Оля стоїть біля крамниці, розглядає вітрину. Раптом зупиняється авто, з нього виходить гарно одягнений дядечко з імпозантною валізою в руках. Автомобіль – інший, та й чоловік одягнений зовсім інакше і, звісно, старший за ґвалтівника, проте Оля не сумнівається – це він. Крупний план: охоплена жахом, вона буквально ціпеніє, не в змозі зрушити з місця. Той відчуває дивний погляд, якусь мить уважно роздивляється її і, ніби щось пригадавши, підморгує приголомшеній Олечці. Дівча стрімголов кидається навтьоки. Натомість чоловік спокійно заходить до магазину. Пронизливо і голосно звучить музика Моцарта, яка знову перетворюється на какофонію безладних звуків, що лунає все тихіше. Зміна кадру: Ніна Андріївна лагідно пригортає Олечку в їхній оселі.
Ніна Андріївна (вагаючись): Навряд чи ми зможемо тепер розшукати його...
Оля (пошепки, налякано, дуже повільно): Ходімо, я тобі покажу! Думаю, це – його крамниця...
Зміна кадру: Ніна Андріївна з Олею підходять до крамниці. Шум вулиці. Біля магазину вишикувалось кілька автомобілів, але донька впевнено показує на один із них. А тут саме й власник нагодився. Дівчинка вмить ховається за маму.
Оля (пошепки, налякано, дуже повільно): Він...
З крамниці вибігає заклопотана секретарка з мобілкою, яка безперервно дзвонить.
Секретарка (галасливо): Леоніде Михайловичу, ви забули „мобілку”, а вона дзвонить!
Пронизливо і голосно лунає музика Моцарта, потім звучання стає тихішим і незабаром музика стихає. Зміна кадру: в кабінет до Леоніда Михайловича заходить Ніна Андріївна – цього разу вона особливо приваблива та гарно вдягнена.
Ніна Андріївна (рішуче): Я хочу влаштуватися до вас на роботу.
Леонід Михайлович (стомлено, роздратовано, не підводячи очей): Даруйте, але у нас зараз немає вакансій...
Ніна Андріївна (наполегливо): Мене влаштує будь-яка робота!
Леонід Михайлович (підводить очі, уважно розглядає жінку, з приємним здивуванням): Он як...
Крупний план: Ніна Андріївна чекає, стримуючи хвилювання. Вона – сама люб’язність.
Леонід Михайлович: Мммм...
Нахабно роздивляється її груди, стегна.
Леонід Михайлович: Дайте подумати...
Погляд чоловіка вельми красномовний. Ніна Андріївна червоніє, але не відводить очей.
Леонід Михайлович: А знаєте що, мабуть, у мене знайдеться для вас якась пропозиція.
Ніна Андріївна чарівно посміхається.
Леонід Михайлович: Тільки це треба належним чином обговорити, так би мовити, в неформальній обстановці.
Ніна Андріївна ще більше червоніє, сором’язливо відводить очі.
Леонід Михайлович: Ви як, не проти?
Крупний план: Ніна Андріївна вдавано посміхається і слухняно киває у відповідь. Звучить музика Моцарта: голосно, потім тихше і мікшується з шумом вулиці. Зміна кадру: журналіст і Ніна Андріївна прогулюються алеєю. Зупиняються біля фонтану. Там безтурботно бавляться задоволені хлопчик та дівчинка. Сміються, бризкаються водою.
Ніна Андріївна (сумно): Відтоді я стала коханкою свого ворога. (іронічно) Це й була моя „робота”. Леонід Михайлович мав сім’ю – дружину та вже дорослих дітей. Проте полюбляв і молодих вродливих жінок, яким періодично підшукував заміну: одні набридали, інші втікали самі. Від новенької коханки „шеф” був просто в захваті. Я терпляче виконувала всі його забаганки й ніколи не вередувала. Насправді ж, мала мету і мусила не схибити...
Дітвора й далі бавиться біля фонтану. Дівчинка задоволено верещить і втікає від хлопчика, а той марно намагається її наздогнати.
Ніна Андріївна: Звісно, до своєї оселі я (іронічно) „роботодавця” не запрошувала. Пояснила (стурбовано): „У мене – донька”.
Зміна кадру: налякана, змарніла Олечка сидить у кімнаті. Шум вулиці мікшується з музикою Моцарта.
Ніна Андріївна (голос за кадром, сумно): Я суворо заборонила Олечці з’являтися біля крамниці. Донька змарніла, погано спала і зовсім не переймалась навчанням. Вона боялася. Хоч і вірила, що я більше нікому не дозволю її скривдити.
Зміна кадру: Леонід Михайлович та Ніна Андріївна в крамниці. Він пропонує їй модну сукню, вона посміхається, киває, йде її приміряти.
Ніна Андріївна (голос за кадром коментує відеоряд, іронічно): „Шеф” нерідко купував мені, як своїй коханці, дорогі сукні, капелюшки та черевики. (сумно) І мені, попри зневагу до свого „благодійника”, доводилося все це носити...
Зміна кадру: Ніна Андріївна вдома заспокоює доньку. Проте Оля все одно боїться. Дівчинка лягає в ліжко, не вимикаючи світла.
Ніна Андріївна (голос за кадром коментує відеоряд, стурбовано): Я не раз перепитувала у доньки, чи не помиляється Оля. Все-таки Леонід Михайлович, хоч і зраджував власну дружину, не скидався на якогось монстра. На жаль, таких чоловіків, особливо серед начальників, вистачає. Проте Олечка щоразу стискувала кулачки й буквально ціпеніла з жаху. І, лягаючи спати за моєї відсутності, не вимикала світло.
Зміна кадру: Леонід Михайлович та Ніна Андріївна обідають. Вона щось починає розповідати. Крупний план: його обличчя вмить змінюється. Він приголомшений, розгублений, похлинається чаєм.
Ніна Андріївна (голос за кадром коментує відеоряд): Щоб переконатися остаточно, я влаштувала такий собі експеримент: за вечерею з „шефом”, ніби між іншим, завела мову про мерзотника, якого буцімто спіймали правоохоронці – немолодий уже чоловік ґвалтував школярок. Обличчя коханця раптом видовжилось і побуряковіло, він аж затіпався і похлинувся чаєм.
Музика мікшується з шумом вулиці. Зміна кадру: молода жінка турботливо схиляється над коляскою на Алеї Героїв.
Ніна Андріївна: Сумнівів не залишилося. Але треба було діяти бездоганно, щоб ні в кого не виникло жодних підозр. Адже Оля – ще дитина, їй потрібна мама – на волі, а не за ґратами...
Поруч, не поспішаючи, проходять двоє міліціонерів.
Ніна Андріївна: Якось „шеф” поскаржився на втому та безсоння: робота нервова, виснажлива, а вік уже не той. Доводиться мало не щодня „труїтися” снодійним.
Музика враз стихає. Зміна кадру: Ніна Андріївна та Леонід Михайлович у його кабінеті.
Ніна Андріївна (обнадійливо): Коханий, а ти візьми ось цю касетку та й слухай щодня перед „відбоєм”. Десь за тиждень-два так звикнеш, що спатимеш без пігулок...
Леонід Михайлович (іронічно): Там що, Кашпіровський?
Ніна Андріївна (обнадійливо): Звісно, ні. Просто приємна музика – Моцарт...
Леонід Михайлович (розчаровано): Фе, хіба ти не знаєш, що мені подобається? Я в дорозі як не „Машину врємєні”, то „ДДТ” слухаю. Може, їх перед сном крутити?
Ніна Андріївна (переконливо): Ні в якому разі! Це вас збуджуватиме, а ось Моцарт навпаки заспокоїть.
Леонід Михайлович (скептично, недбало): Ну, хай буде, може, спробую колись.
Вкладає касету до валізи. Звучить музика Моцарта, яка поєднується з шумом вулиці. Зміна кадру: журналіст із Ніною Андріївною наближаються до Катерининської церкви. Журналіст неуважно киває якомусь своєму знайомому. Крупний план: обличчя Ніни Андріївни – молоде і вродливе, глибокі й проникливі очі.
Ніна Андріївна: Вже за тиждень коханець подарував мені цілий набір французьких парфумів.
Крупний план: журналіст уважно слухає. Зміна кадру: Ніна Андріївна та Леонід Михайлович у його кабінеті.
Леонід Михайлович (захоплено): Дякую за пораду! Уяви собі, діє!!! Послухаю з півгодини і сплю без задніх ніг... Звідки ти довідалася про такий простий, але геніальний „рецепт”?
Ніна Андріївна (переконливо): Вичитала в одній книжці...
Лунає музика Моцарта, яка мішкується з шумом вулиці. Зміна кадру: журналіст та Ніна Андріївна біля Катерининської церкви. Священик виходить із храму. Жебрачки просять милостиню у прихожан. Крупний план: обличчя Ніни Андріївни.
Ніна Андріївна: Минуло два місяці – „шеф” почувався бадьорим, все нахвалював мій „винахід”. І я вирішила: „Пора!”.
Крупний план: заінтриговане обличчя журналіста.
Ніна Андріївна: Леонід саме збирався до Києва. Автівку він завжди водив власноруч. Розганяв її на трасі до шаленої швидкості, проте ніколи не втрапляв у халепу. Одне слово – ас!
Зміна кадру: Леонід Михайлович та Ніна Андріївна виходять із офісу на вулицю. Він – у чудовому настрої: регоче, вимахуючи руками. Вона стримано посміхається, намагається приховати хвилювання.
Ніна Андріївна (голос за кадром коментує відеоряд): Того дня до столиці він вирушав увечері. Квапився на великий футбол – матч Ліги чемпіонів. Осінь, темно та ще й погода сльотава...
Зміна кадру: Ніна Андріївна проводить коханця до машини. А коли той зосереджено порпається у своїй валізі, спритно підміняє касету в магнітофоні його автомобіля. Леонід Михайлович нічого не бачить. Він самовдоволено цілує коханку. Спокійно сідає в автомобіль. Впевнено газує з місця. Зміна кадру: машина на великій швидкості мчить по мокрому шосе. Водій вмикає магнітофон, та, замість „Машини врємєні”, лунає „Маленька нічна серенада” Моцарта. Леонід Михайлович здивований, але спокійний. Хитає головою, посміхається. Зміна кадру: водій позіхає за кермом, машина мчить по шосе. Зміна кадру: Леонід Михайлович засинає, машина злітає з траси і на шаленій швидкості врізається в дерево. Жахливий звук удару. Зміна кадру: вщент розбита автівка, проте магнітофон всередині працює і, крізь моторошну тишу, долинають звуки „Маленької нічної серенади”. Зміна кадру: журналіст і Ніна Андріївна стоять на пагорбі біля Катерининської церкви. Музика мікшується з шумом вулиці. Ген вдалині видніються купола Єлецького монастиря та Троїцького собору. Крупний план: спокійне обличчя Ніни Андріївни.
Ніна Андріївна: Дякувати Богу, крім того чудовиська, ніхто не загинув...
Звичайна аварія. Скільки таких щодня трапляється!
Журналіст (схвильовано): Проте ви дуже ризикували, адже могли постраждати інші – зовсім невинні люди!
Ніна Андріївна (зітхає): Не вам мене судити...
Крупний план: рішуче обличчя Ніни Андріївни.
Ніна Андріївна: Я мусила захистити свою доньку.
Журналіст: І звести рахунки з власним минулим?
Ніна Андріївна (рішуче): Так!
Журналіст (приголомшено): І вам не шкода...
Ніна Андріївна (квапливо перебиває, роздратовано): Мені шкода дерева! Даруйте, добродію, я просила вислухати мене, а не читати мораль!!!
Пауза.
Ніна Андріївна (спокійніше): Вибачте...
До них довірливо підходить приблудний пес. Журналіст нахиляється, гладить його.
Ніна Андріївна: Будь ласка, не ображайтесь. Просто пригадала все це і трішки розпсихувалася...
Крупний план: надзвичайно проникливі, „людські” очі приблудного собаки, в яких застигли сльози.
Ніна Андріївна (рішуче): До речі, всі його подарунки ми віднесли безхатькам. (іронічно) Хоч якусь добру справу зробив Леонід Михайлович, хай і посмертно!
Чути дзвінкий дівочий сміх. Ніна Андріївна та журналіст озираються – до них прямує усміхнена Оля.
Ніна Андріївна(радісно): А ось і Олечка – з нею тепер все гаразд. Вона знає, що лихий дядечко більше вже ніколи її не лякатиме.
Журналіст: А ви розповіли доньці, що трапилося насправді?
Ніна Андріївна (пошепки, благально): Тссс... (голосніше) Вона – янгол! Це – мій гріх. Мені за нього і горіти в пеклі...
Голосно і урочисто лунає „Маленька нічна серенада” Моцарта.
Комментирование закрыто