Трапляється, що у панельних багатоповерхівках у людей в квартирі стоїть піаніно. Знизу і зверху, а буває, що і зліва-справа, у інших квартирах живуть сусіди власників інструменту. В цій історії в усіх сторін є залізобетонні аргументи: чому можна грати. І чому не можна. Аналогічні справи – з ухилянтами та військовими, ТЦК, з усім цим вузлом, який не розв’язується простим «ти правий» або «ти винен». Аргументи є в усіх. Логічні, внутрішньо чесні, інколи навіть шляхетні. Але у випадку з піаніно йдеться про права і спокій конкретно взятих людей. А у випадку з ухилянтами – про життя і смерть цілої нації. Отже, і наводити різкість на цю тему треба ретельніше.
Ми з різних світів
І у військових, і в ухилянтів є аргументи, які для них самих виглядають залізобетонними. У військового ці аргументи загартовані досвідом. Вони пахнуть потом, землею, порохом, нічними чергуваннями й іменами загиблих та скалічених побратимів і посестер. Для нього логіка проста й жорстка: якщо я тут, чому ти – ні? В ухилянта аргументи інші, але теж далеко не завжди вигадані.
Проблема не в наявності аргументів. Проблема в тому, що ці аргументи не перетинаються – як і у випадку з піаністами та їхніми сусідами у панельних багатоповерхівках. Вони народжені в різних реальностях. Кожен говорить наче щиро – але різними мовами. Саме тому розмова майже завжди переходить у крик, потім – у взаємні образи, потім – у безкомпромісне матюччя. І добре, якщо минеться без бійки.
І кожна сторона дивиться на іншу з позиції: «Як ти цього не розумієш? Це ж очевидно!».
Отже, які аргументи у військових?
«Хтось має це робити». Війна не виграється словами, донатами чи правильними намірами. Солдати не з’являються з повітря. Якщо не я і не ти – то хто?
«Нерівномірне навантаження». Коли одні роками воюють, а інші роками «вирішують питання», руйнується не лише армія – руйнується суспільний договір. Бо тоді виходить, що «обов’язок» – це для «лохів», а «життя» – для «обраних».
«Війна не закінчиться сама». Якщо фронт посиплеться, тил перестане бути тилом. Це не погроза, це так і є.
«Право на втому мають усі». У військового теж є сім’я, діти, психіка, здоров’я. Різниця лише в тому, що він уже заплатив цю ціну. А багато хто продовжує платити і зараз.
«Армія – це «ми», а не «вони»». Формула «хай воюють якісь ті, хто вміють воювати» звучить як «ти – витратний матеріал». Наче є касти: одні народжені ризикувати, інші – коментувати ризик, сидячи у затишних фейсбучєках на зручних диванчиках теплих домівочок.
«Держава може бути поганою, але ворог гірший». Корупція і бардак – це прокляття України. Але поразка їх не лікує. Вона додає окупацію і право сильного.
«ТЦК – не причина, а інструмент». Ненависть до ТЦК не скасовує факту війни. Навіть якщо завтра його перезібрати чи перезапустити, питання «хто воюватиме?» не зникне.
«Свобода має ціну». Не абстрактну, а дуже конкретну: імена, тіла, могили, зниклі безвісти. І поки одні цю ціну платять, інші не можуть робити вигляд, що рахунок їх не стосується.
Чим відповідають ухилянти?
«Я не довіряю державі». Корупція, хаос, відсутність відповідальності – це не фантазії, а сувора реальність.
«Мене ніхто не готував до війни». Учора я був цивільним. Сьогодні від мене чекають подвигів на межі виживання.
«Я не витримаю психологічно». Паніка, депресія, страх зламатися і стати тягарем буквально паралізують волю.
«У мене є відповідальність тут і зараз». Діти, батьки, люди, які тримаються лише на мені.
«Я корисніший у тилу». Я працюю, плачу податки, створюю робочі місця, волонтерю.
«Мене лякає не фронт, а система». Примус, невідомість, приниження, відсутність людської розмови – все це знижує бажання воювати до нуля.
«Я не бачу чіткої стратегії і горизонту». Коли немає зрозумілого «для чого?» і «що далі?», жертва виглядає марною.
«Мене ніхто не питав». Рішення приймають десь там, а відповідальність покладають на мене.
«Чому я маю йти, якщо не всі йдуть?». Поки діти прокурорів, депутатів і суддів живуть за кордоном або з купленою інвалідністю, вимога «усі повинні» не працює.
«Бусифікація». Страх бути схопленим на вулиці без пояснень і гідності.
Не збираюся сперечатися з аргументами військових. Не тому, що вони «правильніші», а тому, що я сам із цієї орбіти. Певний час я жив всередині цих аргументів і перевіряв їх у реальності. Виходячи з цього, можу бути дуже необ’єктивним.
А от аргументи ухилянтів я спробую розібрати. Не знецінити, не насміятись, не принизити, а саме розібрати – по черзі. Бо якщо ми цього не зробимо словами, за нас це зробить війна. І зробить значно жорстокіше.
«Я не довіряю державі»
Про корупцію, бардак, несправедливість, відчуття, «шо хтото шото порішав», знають всі без винятку українці. Та й армія – не найсправедливіше місце у світі. Але є нюанс, який ламає цю логіку.
Недовіра до держави не скасовує факту війни. Вона не відміняє російські танки, ракети і окупацію. Вона не ставить ворога «на паузу», поки ми розберемось із претензіями до своїх можновладців. Коли людина каже: «я не піду, бо держава погана», вона на практиці робить вибір не проти держави, а на користь ворога. Бо ворогу байдуже, наскільки справедливі твої аргументи. Він хоче нас знищити. Усіх.
І ще одне. На фронті дуже швидко стає зрозуміло: ти воюєш не за якогось чиновника по самого Президента України включно. Ти воюєш за людей поруч, за дім, за право взагалі мати до кого висувати претензії після війни. Бо без цього «після» всі наші справедливі питання просто зникають.
«Мене ніхто не готував до війни»
Свята правда. Більшість не готували. І це теж провал системи. Або більшість не воліла готуватись сама. Каюсь, я з крайніх. Але ж, людоньки, війна не питає, чи тебе готували! Вона просто приходить! Майже ніхто з тих, хто зараз воює, не з’явився на світ Божий, в обнімку з калашом чи «покемоном». Люди вчилися вже ТАМ. На ходу. На помилках. Це не героїчна казка – це кривава правда. Той рівень підготовки новобранців, який існує зараз, порівняно із 22-м – небо і земля.
Аргумент «я не готовий» звучить логічно, але якщо його прийняти як універсальний – воювати не буде кому. Бо готовими стають не «до війни». Готовими стають у війні.
«Я не витримаю психологічно»
Цей аргумент дуже близький мені. І дуже болючий. Панічні атаки, депресія, страх з’їхати з глузду, майже істерична реакція на голосні різкі звуки – тобто все, що несе із собою серйозний ПТСР із додатковими супутніми «сюрпризами»... Але неприємна і гірка правда полягає в тому, що психологічно не витримує ніхто. Різниця не в тому, хто «не ламається». Різниця в тому, хто намагається триматися, навіть коли душа вже тріщить.
Боляче казати і наступне, але це теж неприємна і ще гіркіша правда: аргумент «я не піду, бо зламаюсь» часто означає: «хай ламається хтось інший». Це, вибачайте, хто? Менш цінний? Більш міцний?
В армії треба не лише «рекси», треба людей і на інші ролі, і достобіса треба. Але щоб побажання «мені б іншу роль» стало максимально можливим, треба зробити перший крок: прийти і стати частиною війська. А не заочно оголосити себе непридатним до всього.
«У мене є відповідальність тут і зараз»
Це звучить найшляхетніше. І часто – щиро. Діти. Батьки. Люди, які тримаються лише на тобі... Але війна не ставить відповідальність на паузу. Вона її масштабує. Бо якщо фронт падає, відповідальність не зменшується – вона стає фатальною. Ти не зможеш «бути поруч», коли поруч стане небезпечно або неможливо.
І ще одна річ, яку не люблять чути: у військових теж є діти й батьки. Різниця не в наявності відповідальності, а в тому, як вона розподілена.
«Я корисніший у тилу»
Так, тил потрібен. Без нього війна не воюється. Але тил без фронту не має сенсу. Податки працюють, поки є держава. Бізнес працює, поки є сяке-таке світло й дороги. Волонтерство має адресата, поки є підрозділи, які тримаються.
Аргумент «я корисніший у тилу» починає кульгати в момент, коли його говорять усі. Бо тоді виходить: корисні всі – окрім тих, хто закриває війну буквально собою. Корисність у війні визначає не людина, а потреби. Якщо війні критично потрібні люди у формі – значить, саме там зараз найнапруженіше. Не тому що «зелена влада хоче гарматного м’яса». А тому що така реальність.
«Мене лякає не фронт, а система»
Це чесно і зрозуміло: бюрократія, приниження, тупі накази, байдужість, відчуття, що ти «маленький гвинтик». Але є межа, де цей страх перестає бути виправданням. Система складається з людей. І чим більше адекватних людей туди не доходять, тим більше там залишається випадкових, злодійкуватих або байдужих. Уникання системи робить її гіршою, не кращою. Втеча від системи – це не свобода. Це передача рішень іншим. Під час війни така втеча призводить до катастрофічних наслідків, на відміну від аналогічного вчинку за часів цивільного життя.
«Я не бачу чіткої стратегії і горизонту»
Людина боїться не ризику, а безкінечності і беззмістовності ризику. Свята правда ще раз. Але ж, шановні співгромадяни: війни за виживання майже ніколи не мають чіткого «горизонту» розвитку подій. Горизонт з’являється після того, як його, образно кажучи, втримали. Якщо чекати ідеальної стратегії, щоб почати захищатися – її не буде ніколи. Бо стратегія пишеться вже під час бою, а не до нього. Її коригують ті, хто всередині процесу, а не ті, хто стоїть осторонь і чекає ясності.
Аргумент «я не бачу фіналу» дуже часто означає: хай якось закінчиться без мене. Але тоді ти автоматично погоджуєшся з будь-яким фіналом, навіть із найгіршим.
«Мене ніхто не питав»
Це аргумент про гідність, яка начебто не «працює». Та, на жаль, війна – не плебісцит. Вона не питає нікого. Багатьох із тих, хто зараз у формі, зокрема мене, теж ніхто не питав: «Ти згоден? Тобі ок?». Різниця тільки в одному: ти або береш на себе відповідальність, або віддаєш її іншим. Середнього стану у війні немає. У мирний час можна жити, попльовуючи із дзвіниці «мене не питали». Під час війни ця позиція означає, що твою частку ризику понесе хтось інший. І так багато може не донести.
«Чому я маю йти, хай спочатку ідуть діти прокурорів, депутатів…»
Це найсильніший аргумент, бо він б’є в справедливість. Так, система несправедлива. Так, є ті, хто ухиляється «красіво». Так, є прізвища, які ми всі знаємо. А тепер ключові питання, які рідко ставлять хоча б самим собі: ця несправедливість скасовує загрозу для країни? Ні. Підлість таких негідників зменшує кількість КАБів, якими по нам шмаляють московити? Ні. Їхні діти компенсують дефіцит людей на позиціях? Теж ні.
Коли людина каже: «Я не піду, поки не підуть вони», вона фактично каже: я готовий програти війну, якщо не буде ідеальної справедливості. Це звучить жорстоко, але це і є реальний вибір. Війна не чекатиме, поки ми наведемо лад у списках.
І, нарешті, хіт сезону: про «бусифікацію»
Подібне явище існує. Деколи воно виглядає погано, принизливо, дико. Але тут є річ, яку зазвичай, примружившись, оминають.
Захист України – це не опція. Це обов’язок, прямо прописаний у Конституції. Не «якщо готовий», не «коли зручно», не «після того, як виправлять систему». Саме обов’язок. І з цього погляду «бусифікація» – це не акт помсти держави громадянину і не чиясь маніакальна забаганка. Це примус до виконання обов’язку, який тривалий час ігнорувався.
«Бусифікація» – не причина війни і не її сенс. Це симптом. Симптом того, що добровільність вичерпується. Що суспільство довго жило в режимі «якось без мене». Що ресурс людей на фронті не безмежний.
Коли кажуть: «Я не піду, бо мене можуть запакувати», – це перевернута логіка. Запаковують не тому, що люди погані. Запаковують тому, що занадто багато людей не прийшли самі.
І ще одна неприємна, але чесна річ. Час був. Щоб пройти лікарів. Щоб навести лад у документах. Щоб легально підтвердити непридатність. Війна йде не кілька місяців – вона скоро як чотири роки, і це тільки повномасштабна. І хтось ішов одразу, хтось – пізніше, а хтось – ніяк.
Примус до виконання обов'язків з’являється не там, де не було вибору. Він з’являється там, де вибір довго відкладали. Це не робить його в очах «цивільної» частини суспільства більш прийнятним. Але це робить його зрозумілим – як наслідок.
І насамкінець: ухилянство сьогодні – це довша війна завтра. Це не гасло, не метафора, не спроба залякати. Це елементарна арифметика!
Війна тримається на кількості людей у строю. Коли людей стає менше, навантаження на тих, хто воює, зростає. «Виїзди» стають довшими, втома – глибшою, помилки – частішими. Тому що межа людської витривалості існує.
Кожне «я почекаю», «це не мій момент», «мій один крок нічого не вирішує» додає війні часу. Фронт не закривається аргументами. Треба люди.
Ухилянство не просто подовжує війну – воно погіршує її форму. Чим довше триває виснаження, тим менше залишається добровільності і тим більше з’являється примусу. Той, хто ухиляється, не виходить з війни. Він перекладає свою частку війни на іншого. На того, хто стоїть довше, ніж мав би. Хто не поїхав додому, бо хтось вирішив «зачекати»…
Тарас Василенко, штаб-сержант управління комунікацій ОК «Північ», учасник бойових дій, журналіст
