Українські переклади закордоння. Великий друг України, академік Міжнародної літературо-мистецької Академії України, «Золотий письменник світу», вірменин Гурген Баренц нині мешкає в США.
Поет, прозаїк, перекладач, журналіст, літературознавець. Народився 1952 року в Єревані. Кандидат філологічних наук. Автор багатьох книг. Його чудові твори перекладені українською, англійською, німецькою, словацькою, сербською, польською, перською та іншими мовами. Він активно засуджує загарбницьку війну, активно виступає проти свавільної, корупційної влади. Гурген Баренц переклав вірменською велику добірку творів Сергія і Тетяни Дзюби. А нині читачі нашої газети мають нагоду прочитати талановиті вірші Гургена, які із задоволенням переклав українською письменник із Чернігова Сергій Дзюба.
* * *
На кого нам списати
Жахливе своє сьогодення?
І кого звинуватити
В жорнах страшної війни?
Ми шукали свободу
Й відкритою стали мішенню.
Наші душі – мов попіл,
Звикають до крові вони.
На вівтар переможний
Поклали вже все ми, що мали;
Мовчки стиснули зуби,
Затягнули сильніше паски.
Та ніяк не поділять
Папахи нові генерали,
І гендлюють до згуби,
Неначе прийшли на віки.
Будь ти проклятий, час,
Що синів забираєш пекельно!
Не замолять гріхи
Ті, що зрадили власний народ.
Хто випалював душі –
Їм не вистачить храмів і келій,
В чорних замках блукатимуть
Прокляті тіні заброд.
На Страшному Суді
Пред’явлю своє згарище – долю.
Жодних виправдань вбивцям!
Скажу тільки старцям святим,
Що я жив між людців:
Жебраків обкрадали, героїв;
Й хизувались сліпучим,
Нечистим багатством своїм.
Цап на городі
(балада)
Цап обіцяв: «Труджусь, мов кінь.
Всім стану другом!»
Пустили на город. Амінь.
Попавсь, злодюга…
Коли ж постав перед судом
Цей «янгол» вчора,
Усе волав: «Що за Содом?!»,
«Що за Гоморра?!!»
Він рвав, метав, слова молов,
Летіла слина…
Душею капустини знов
Боживсь невинно.
Мовляв, поїв її, як міг, –
По ложці чайній;
Беріг, плекав, пітнів, стеріг
Вночі і зрання...
В Брюссель і Страсбург, диво з див,
Строчив уміло:
«Та я ж капусту жити вчив!
Не захотіла…».
Він виливав потоки слів,
Дудів в фанфари:
«Є Фонд із захисту козлів,
Він дасть вам жару!».
«Я ж на городі – старожил,
Пустив коріння…
Завжди з капустою дружив,
До очманіння!».
«Я – злодій? Твердження смішне.
Капусті б мову:
На новий термін вже мене
Обрать готова!».
Та пам’ятаємо: росла
Капуста густо.
Однак обрали ми козла –
Й нема капусти.
А цап все мекав: «Ох, розбій,
Ой, ображають!
Не їв капусти – рік такий
Тут неврожайний…».
В екстазі бородою тряс,
Крутивсь щомиті, –
Лякав новим Потопом нас,
Кровопролиттям…
Ех, ну який з козла надій?
Одні лиш чвари.
Ще був би, може, молодий,
А то ж – почвара...
На бійню – вирок заслужив!
«Не буду...» – просить.
Ми бачили таких козлів,
І з нас – вже досить.
* * *
Країна пересичена віршами.
Стомилася країна від поетів.
Вітаємо тебе, епохо Хама!
Валяється культура у кюветі...
* * *
Країна хвора. І чия вина?
Хто одягнув кайдани на зап’ястя?
Ми знаємо... Та неважливо, власне,
Чиї колись напишуть імена;
Який сатрап свою не вгледить шкуру, –
Побачити б уламки клятих мурів!
* * *
О, для базік політика – роздолля:
З лайна – і в дамки, можновладця роль…
Я крикнув королю: «Ти ж зовсім голий!».
А він у відповідь: «Зате король».
* * *
Борг кесарю сплативши та чинушам,
Ми – над безоднею, і стерся вже канат.
Оплакують ці дзвони наші душі,
А нам здається: просто так дзвенять…
* * *
Роки на плечі тиснуть, наче гирі;
Ще поскриплю? Чи завтра вже полину?
Я усвідомив: в Бога легше вірить,
Ніж у Людину.
* * *
Моя країна – схиблений літак:
Куди не полетить – усе не так!
Провали, ями на шляху повсюди…
І вкотре вже тривожиться народ:
А може, увімкнуть автопілот –
Неправильні біля штурвалу люди.
* * *
Дали життя – поносити, ніби костюм.
Дали життя – погратися, наче іграшкою.
Мені сподобався цей костюм.
Мені сподобалася ця іграшка.
Й тепер я залежу від життя.
Я смертельно залежу від життя.
Я залежу від сонця і неба,
Я залежу від вітру та моря,
Я залежу від життя. Від життя!
Щодня я сумую за ним.
Дали життя – проте всього лиш на час.
Дали життя – пригубити, але не випити.
Подивитись на нього, потримати.
Подивився. Потримав. Але тепер я
Не можу без нього. Не можу.
Дали життя – і хочуть тепер
Відібрати його, ніби костюм.
Силою, хитрістю, лестощами, обманом
Відбирають його, наче іграшку.
Але й це не все. Мені при цьому
Потрібно робити веселу міну,
Треба виглядати безтурботним
І про цю велику втрату
Міркувати, мов справжній філософ.
* * *
Боже мій, як вона танцювала!
Скільки пластики в ній, скільки грації!
Моє серце тривожно заскімлило:
А раптом вона підійде
Й попросить, щоб я подарував їй
Піднос із чистого срібла
Та ще й із блакитною облямівкою,
І щоб на цьому підносі неодмінно була
Голова Іоанна Хрестителя?..
* * *
Коли біля підніжжя Синаю
Мойсей натхненно читав Божі заповіді,
Люди слухали свого пророка
З величезною повагою,
Схвально кивали головами,
Але за спиною при цьому
Тримали схрещені пальці...
* * *
І ось ще таке спостереження:
Поки наші діти
Під нашим чуйним керівництвом
Перетворюються з мавп у людей,
Ми самі з людей
Перетворюємося на мавп.
* * *
Звичайно, я, в принципі, міг би
Влаштуватися куди-небудь чиновником
І з дев'яти до шести
З серйозним виглядом валяти дурня,
Отримуючи при цьому зарплату,
Яка дозволяла б
Вважатися цілком респектабельним,
Бути схожим на всіх інших.
Але Муза прийшла й сказала:
– Не смій навіть думати про це.
Багатство, діаманти та вілли,
Відпочинок на Багамах або в Ніцці, –
Лише суєта суєт; будь вищим за це.
То все – не твоє. Твоя справа –
Писати вірші й думати про мене.
Авжеж, вдень і вночі думати про мене,
Дружити зі словом і будувати повітряні замки.
Я згідно кивнув, зітхнув
І, затягнувши пасок тугіше,
Став неухильно слідувати
Її інструкціям та приписам.
Звичайно ж, я від такої перспективи –
Не у великому захваті,
Але я не ідіот і не дурень,
Щоб сперечатися з жінкою.
Урок демократії
Вони виголошують промови,
Ми працюємо.
Вони б’ються за крісла,
Ми працюємо.
Вони ділять славу, позуючи перед телекамерами, –
Ми працюємо.
Вони думають про нові закордонні поїздки,
Про відпочинок на Карибах;
Ми – про хліб насущний.
Вони купують будинки, квартали, заводи,
Ми – що-небудь пожувати.
Час від часу
Вони звертаються до нас
З такими приблизно словами:
«Ви – народ, ви – господарі життя,
Ми ваші слуги, оскільки ми – слуги народу.
Ми дбаємо про ваше благополуччя.
Але, щоб ми служили добре,
Ви маєте дбати про слуг.
Ми – теж люди, у нас – великі запити,
І ці великі запити зазвичай зростають.
Тому ми пропонуємо
Удвічі підняти нам зарплату.
Цим ми одразу вирішимо
Безліч ваших проблем.
Це допоможе боротися
З вашою бідністю, з нашою корупцією.
Нам стане вдвічі легше долати
Спокусу вимагання хабара…
Ви з нами згодні?»
«Авжеж!» – бадьоро відповідаємо ми,
Скидаємо з вух локшину
Й повертаємося до перерваної роботи.
Треба поповнювати бюджет,
Щоб наші слуги жили, мов у Бога за пазухою.
* * *
За нашою квартирою
Давно вже плаче ремонт.
Поплакав, поплакав –
І перестав.
* * *
Зазвичай вірші, як і діти,
Народжуються від любові.
Але інколи просто більше
Робити нічого.
* * *
Приємно усвідомлювати,
Що вірші –
Моя інтелектуальна власність.
Хоч якась, а все-таки власність...
* * *
Оскільки я дав
Життя своїм дітям,
То, до певної міри,
Став співавтором Бога?
* * *
Поетові А. не подобаються вірші поета Б.
Це нормально.
А поет Б. взагалі вважає поета А. графоманом.
Це теж, загалом, нормально.
Вся фішка тут у тому,
Що поет А. – редактор літературного журналу,
А поет Б. живе «на вільних хлібах»
І гордо називає себе «вільним художником».
І виходить так, що поет А. не публікує віршів поета Б.
А на те, що поет Б. вважає його графоманом,
Поетові А. начхати з висоти Евересту.
У цій історії є ще одна фішка:
Просто Я – поет Б.
* * *
Великі гроші, я чув,
Псують людей.
І все-таки дуже сумно,
Що мені реально загрожує
Померти незіпсованим.
* * *
Останнім часом вночі,
під час безсоння,
в найяскравішому зображенні
спалахують в уяві
всі скоєні дурниці,
всі скоєні підлості.
Мені здається, я почав репетирувати
Свій звіт перед Богом.
* * *
Коли покличеш мене, Господи,
Перетвори мене в цукор – прошу Тебе,
І розчини мене в небі:
Нехай йому стане солодко.
А потім я проллюся на землю –
Ні, не манною небесною! –
Солодким дощем або снігом.
Нехай землі стане солодко.
* * *
Ну ось, знову до вечора
У моря підскочила температура.
Тепер всю ніч буде марити.
* * *
Самотужки,
Без помічників і асистентів,
Приймаю пологи
У світанку.
* * *
«Поправте мені постіль», –
Майже нечутним,
Тихим і слабким голосом
Попросив, вмираючи, Гете.
«Що він сказав?» – перезираючись,
Питали один в одного присутні.
«Мій пан промовив: – Відкрийте ширше вікна.
Впустіть світло. Нехай буде більше світла», –
Багатозначно відповів камердинер.
Він просто не міг допустити,
Щоб останні слова
Великого Гете
Були банальними й прозаїчними.
Історію, звичайно, пишуть генії.
Але ретушують її
Їхні камердинери.
* * *
Великі чиновники,
Мов на підбір, –
Чванькуваті,
Зарозумілі й непривабливі.
Одного я ніяк не зрозумію:
Вони такими народжуються
Чи посада зобов’язує?
* * *
У своїй звітній промові
Глава держави
Напрочуд професійно
Пов’язав дірку в бюджеті
З озонною дірою.
* * *
Політики
На диво хвацько
Сідлають вітер.
Українською переклав Сергій Дзюба
