«Ох, якби не він — авторитетний вищестоящий директор, — іноді думала Сима — молода білявка. — Мільйонно-забезпечений олігарх — залицяльник капітальний до мене, ще й сексуальний бугай! Хтозна, чи вдалося б нам, тобто подружжю Витрикушів, заселитися поза чергою до нової державної квартири. Та ще й зі всіма побутовими витребеньками-вигодами!»
А перед цим зваблива Сима у приватному ресторані помічницею шеф-кухаря працювала. Подруги в неї — Вірка та Галька — добросовісні, сердечні, не язикаті... Та останнім часом Симиних подруг по гарячій кухні ніби хто гіркою редькою нагодував: то «пересолила ти, Симко», то «в український борщ мало червоного буряку додала», то «зайву норму картоплі вперіщила»! Отак і «підкусують» Симу подруги, кепкують: «Не бути тобі, Симко, головним черпалієм на кухні... На підхваті й заколієш!» Або: «Раніше в тебе, Симко, була красива дівоча фігура. А зараз? Сідниці виросли, мов оті білопишні печериці лугові після дощу. Фігура твоя стала вже ніби не дівоча, абстрактна чи, мо’, бабська. Чому?»
«А тому, — швидко пролепетала Сима спересердя, — що я вже п’ять солодких років коханка Вадима Калістратовича Калібарди, директора заготівельної контори «За розумні реформи».
А через шість років Сима відкопала собі значно молодшого коханця — Веніаміна Мироновича Витрикушу, заготівельника. Згодом за нього й заміж полюбовно, «капітально» вискочила.
В очах Веніаміна Мироновича і Сими Самсонівни радість аж плюскоче.
— Треба ж якось, Симочко, наше весільне новосілля якось відзначити! — весело сказав чоловік.
— І я так думаю.
— А не краще б у ресторані столики замовити? — замислено продовжував Веніамін Миронович. — Закуски шикарні, випивки по саму зав’язку. Та ще й плюс — струнний оркестр! Хіба мало, щоб душу відвести?!
— Ні, краще вдома відбудемо, — категорично заперечила Сима. — Весь час танцювати?.. Хай йому грець! Може, і прилягти трішки від гаму раптом закортить на дивані або ще щось... Нехай уже молодші «дебіли» новосілля-весілля справляють у ресторанах. А ми — квит!..
— Свіжого м’яса прикуплю, — солодко закректав Веніамін Миронович.
— Тепер державною «напівпухлою» свіжиною мало кого здивуєш. Не ті часи! Нехай оті заядлі бандити-регіонали... свіжину з душком дегустують-лопають! — важко зітхнула Сима. — Не завадило б нам якихось лісових делікатесів припасти на закуску — білих грибів у маринаді, наприклад.
— Ой, — схопився за голову господар, — мало не забув! Їх же Вадим Калістратович як любить! А квартирка ж бо — його рук діло... Хоч я і страшенно ревнував, було, колись до його «адміністративних» стосунків із моєю білявкою-кралею Симочкою...
Виробнича нарада в офісі закінчилася рано. Веніамін Миронович запросив для годиться на весільне новосілля колег. До Вадима Калістратовича ж, директора заготконтори, зайшов у кабінет. Розшаркувався, до серця руку прикладав — просив до себе... Ще й білі грибочки обіцяв. Та в першому-стрічному продмазі його ніби мокрим рядном накрили.
— Нема грибів... Не ростуть...
— Як не ростуть?
— Не ростуть і все, — розсердилася молода симпатична продавчиня. — Що вам? — повернулася до наступного покупця.
У найближчому ресторані Веніаміну Мироновичу відповіли те ж саме:
— Білих грибів нема... Не ростуть! А якщо ваша ласка, продамо умовно їстівні гриби — мариновані рядовки. Тільки в цих губ своя тверда умова — вживати до порції не більше ста грамів горілки, — пожартувала повна жінка за прилавком.
— Та ви що? Ще й жартуєте? Змовилися чи що? — спересердя затрясся відвідувач.
«А невже колишній мій приятель Грицько Нетеса не виручить? — подумав заготівник. — Грибовар він. Та от біда: грибоварний пункт його далеченько — за 20 верст від Корюківки! Торік Грицька звільнили з посади грибовара, бо, кажуть, був не чистий на руку. Правда чи ні?»
Це питання бурхливо обговорювалося в офісі. Веніамін Миронович істину знає, але в розмові зі своїми хорошими друзями обходить цю тему стороною. Вдома Веніамін Миронович зателефонував:
— Згруддя? Згруддя?.. Це ти, Григорію Марковичу? Привіт! Як поживаєте? Димить твоя приватна домашня грибоварня?.. А ми вселилися в нову чудову квартиру. Приїжджайте на завтра, будь ласка, зі своєю Явдохою! Будемо святкувати із шиком та музикою новосілля. Та ще, Гриню, прошу: привези із собою бочечку біляків-грибів, бо в нас на асфальті не ростуть, а до лісу поїхати, хоч умри, нам ніколи... В боргу не залишимось.
...Новосілля щасливе і справді гуляли з шиком. Грала радіола, співали, танцювали, аж паркетна підлога ходором ходила, вгиналася під підборами. А ось і запізнілий гість Грицько Нетеса з Явдохою переступив поріг:
— Краще пізніше прийти-допхатися, аніж ніколи! Ми підводою доскрипіли. Дорога нікудишня — самі ямки та калюжі...
— Штрафну йому! Штрафну! — наполегливо просили гості.
Грицько видудлив чарку, шмигнув червоним носом, закусив оселедцем із цибулею:
— Замовлення виконав... Усе в ажурі, — пошепки сказав Грицько Веніаміну Мироновичу. — У парадній бочка стоїть. Пішли відкупоримо. Ось молоток, стамеска.
Відкупорили й остовпіли: у бочці були лисички...
— Анахтема! Переплутав з гарячки я у себе в домашній коморі. Оце номер!..
У Веніаміна Мироновича затряслося плоске підборіддя
— Хіба ж це губи?.. Сморчки, вужачки якісь... Пригарки... Вези свій мотлох, Гришо, туди, звідки привіз!..
Олександр ДУДКО, с. Сядрине Корюківського району
