Городнянщина у мереживі історичних сплетень. Як це було

Ось, скажімо, конфлікт донського козака по службі із начальством, призвів його до буцегарні. Очікувалось ще й гірше покарання, тому він вдався до втечі. Але, щоб не переховуватись весь час у лісі, тямущі люди підказали спосіб повернутися до легального життя. Для цього треба було пробратися в Польщу, а потім, скориставшись указом Сенату від 1762 року про дозвіл розкольникам-старообрядцям, що вийшли із-за кордону, селитися за їх бажанням в дальніх місцях імперії, заявити про направлення на таке місце поселення. Так і зробив, перейшовши зі Стародубщини в районі прикордонного Добрянського форпосту серед багатьох старовірців. Відсидівши шість тижнів у карантині, 12 серпня 1772 р. він з рук майора Мельникова отримав паспорт на нове ім’я – Пугачова Омеляна Івановича та направлення до поселення на Волзі. Так що наша земля відіграла фатальну роль у його подальшій долі та загибелі. Адже саме тут він отримав документ, з яким безперешкодно пройшов усю центральну частину росії, діставшись до місця зародження бунту. Бо без паспорта його було б зупинено раніше, відсидів би трошки за «порушення паспортного режиму» і …був би живим. А сусідня держава не мала б таких подій у своїй історії.

Ще одна сторінка історії, пов'язаної з нашим краєм, сплила майже сторіччя тому. Чи то авантюрист, трохи білогвардієць, потім чекіст, навіть член союзу московських письменників (ще й перекладач творів Панаса Мирного) Іван Дорба у період свого антирадянського життя отримав завдання скомпрометувати колишнього голову Тимчасового уряду Олександра Керенського. Результатом такої «розвідки» став висновок, що дійсне ім’я політика Аарон Кірбіс, який був народжений терористкою Гесею Гельфман, учасницею замаху на царя Олександра II. Вона була засуджена до страти, але заявила про вагітність, а згодом народила дитину.

Батьком дитини був інший революціонер – Микола Колодкевич, уродженець Седнева, батько якого нібито був управителем маєтком Лизогубів. Вироки батькам були пом’якшені, замінені на позбавлення волі, але вони так і померли в ув’язненні. А ту дитину усиновила родина Керенських. Красива історія? Але, насправді та дитина не прожила й року, до того ж була дівчинкою. Як бачимо, політична боротьба спроможна на будь-який бруд, особливо, коли є запит. Хоча на цьому історія не завершується, є й інше «але», все ж Керенський спромігся відвідати свою уявну батьківщину.

Про це розповідав голова Городнянського повітового військового комітету В.Г.Биструков, згадуючи революційні події. Так, у селище Сновськ, що було тоді у складі повіту, у перших числах квітня 1917 року завітав міністр юстиції Тимчасового уряду О.Ф.Керенський. Візит збігся із засіданням виконкому Сновської ради робітничих та солдатських депутатів, чим пристрасний оратор не міг не скористуватись. Основним лейтмотивом урядовця був заклик до продовження війни, що не сприймалось присутніми. Опонентом виступив один із членів виконкому Горловський – пильщик лісозаготівельного заводу. Його підтримали інші присутні, мова йшла про недовіру уряду та вимогу миру.

Втім, це був його не останній приїзд на Україну, де вже визріла ідея самостійності, обговорення якою він намагався уникнути. Так, на вимогу про це Михайла Грушевського, в одній із промов, як переказували журналісти, Керенський дещо драматично заявив, що "якщо Росія зжила себе, то процес її розпаду повинен піти звідси [з Києва]". Можливо, сучасні хазяїни кремля це забули чи не хочуть згадувати, але видається, що той політик мав рацію, видно, що процес дійсно пішов. Разом з тим прем’єр Тимчасового уряду погоджувався на ймовірну автономію України. До речі, з часів Богдана Хмельницького і до 1991 це був чи не єдиний випадок, коли московія спромоглась на якесь суверенне визнання України, навіть у такому, доволі куцому вигляді.

А от навпаки – до зміцнення імперії СРСР приклав руку Петро Івашутіч (1909—2002 рр.), родина якого свого часу опинилась у Городні. Тут він у 1926 здобув технічну освіту, сам зазначав, що то було професійно-технічне училище. Було б цікаво знайти сліди такого, про яке саме йде мова? Після працював робітником з ремонту колій на залізничній станції Городня, мріяв вступити до інституту. Але на той час в Україні викладання в інституті велося українською мовою (!), яку він не знав чи не хотів знати, тому батьки переїхали до м. Іваново-Вознесенська. Там теж щось не склалось, тому закінчив військове училище, став здібним льотчиком, де на нього у своїх інтересах звернув увагу НКВС. Тож він пройшов всі кар'єрні щаблі того відомства, дослужився до генерала армії, майже чверть віку керував головним розвідувальним управлінням вже в часи розвалу срср, розробляв сценарії збереження імперії зла військовим шляхом, а на випадок відокремлення «братніх республік» – й боротьби з тими. Можливо, лютневий шлях армад агресора у 2022 році через добре пам'ятну йому Городню був запропонований саме під час його служби?

Зараз уже мало хто пам'ятає, а більшості воно й зовсім не потрібно, але у 1989 році радянський функціонер Борис Єльцін, котрий набрав популярності як опозиційний комуністичній владі політик, мало не втратив весь свій політичний капітал, оскільки зазнав поразки на виборах і не потрапив до парламенту. Його врятував малознайомий загалу вчений-правник із російської глибинки, такий собі Олексій Іванович Казанник, який відмовився від депутатського мандату на користь Єльціна.

Ось так ми й дізнались про нашого земляка із с. Перепис, де Олексій народився 26.07.1941 р. у релігійній сім’ї. Батько та двоє братів загинули на фронті. Трьох синів, що залишилися, мати ростила сама. Старші брати поїхали працювали шахтарями, не залишився дома й Олексій – по закінченню місцевої школи за комсомольською путівкою рушив до Казахстану будувати знамениту тоді Магнітку. Там він став свідком страйків робітників щодо несправедливих зарплат та жорсткого придушення владою тих, що утвердило хлопця у бажанні стати юристом. Надалі він завжди шукав справедливості.

З дипломом іркутського університету він викладав у ряді навчальних закладів, успішно займався наукою, мав громадянську позицію. Він отримав слушні пропозиції щодо запровадження значних екологічних програм, організації політичної системи з акцентом на демократичний парламентаризм тощо, що дозволило вибороти мандат депутата, котрим він пожертвував, як вважав, на добру справу. До речі, надалі він знову пройшов до парламенту, працював там за своїми поглядами.

Ще у 1991 році він отримав пропозицію Єльціна, котрий не забув про рятівника, обійняти посаду генерального прокурора росії, але відмовився. Єльцин продовжував наполягати, тому у жовтні 1993 року наш земляк все ж очолив прокурорську структуру. Він намагався запровадити якісь демократичні зміни, стикнувшись з протидією всієї системи, що було закономірно. Фактично, єльцинський період дав підґрунтя для зародження путінізму. Його найбільш реакційну стадію – рашизм ми спостерігаємо зараз, протистоїмо тому ціною життів наших громадян. Тоді силовики руками Казанника намагались провести політичні рішення, спрямовані на утвердження автократії, він відмовився їх підтримати, а заодно і від високої посади, побувши там лише десь з пів року. Час підтвердив його правоту – тій державі абсолютно не потрібні генеральні прокурори, там є запит лише на генерального опричника. А наш земляк повернувся до своєї наукової діяльності, так розумію, за нею він не побачив чи не хотів бачити й початок російсько-української війни у 2014 році, залишивши цей світ у 2019-му.

А от ще раз згадати його батьківщину я б все ж хотів, адже саме там, і ще у селах Мощенці, Макишині, Хоробичах, Кузничах та інших у 1980-му році працювала московська наукова етнолінгвістична експедиція, яка вивчала мову у її зв’язках з культурою, розглядаючи ту як елемент культури. Вчені заходили майже у кожен двір, намагались поспілкуватись, розпитати, а головне – послухати кожного із селян.

Ті багатогодинні розмови дали величезний матеріал, оформлений у чисельних солідних працях, причому, зазначу, не в ключі «мишебраття». Мабуть, хтось зі старожилів пригадає невелику групу дослідників, половину якої складала сім’я – енергійний академік у віці під шістдесят років, значно молодша на 15 років, теж завзята вчена, його дружина, та дві їхні маленькі доньки, котрі залюбки спілкувались та грались з місцевими подружками-ровесницями.

І коли 24.02.2022 р. з’явився відкритий лист російських науковців та наукових журналістів із засудженням вторгнення росії в Україну та закликом вивести російські війська з української території, однією з перших того ж дня його підписали та колишня молода вчена, тепер вже вісімдесятитрьохлітня академік Світлана Михайлівна Толстая, а також колишня малесенька дівчинка, її дочка, відома вчена-лінгвіст Марфа Микитівна Толстая. Думаю, що те давнішнє спілкування на Городнянщині залишило у них почуття поваги та людяності до нашого краю, наших людей, котре не змінилось і після утисків сучасної влади агресора за таку відкриту демонстрацію громадянської позиції.

На жаль, наша земля тримає пам’ять і про перебування на ній свого часу головного рашиста сучасності. Це відбулось у червні 2004 року на тодішніх заходах «дружби братніх народів». Є абсолютна впевненість, що вчорашній посередній кадебешник внаслідок інтриг пристроєний на пост президента московії, прийнятий як гість у селі Сеньківка, вже тоді тримав ніж за спиною, аби встромити в українські землі. Він у думках бачив відновлення імперії як раз тут, саме на нашу землю прийшовся один із головних напрямків удару в перші хвилини широкомасштабного наступу. Дванадцятий рік дочки та сини Городнянської й Тупичівської громад захищають нашу незалежність від московітської потвори, десятки з них поклали за це своє життя, всіх їх пам’ятаємо. От де, хотілось би того чуда, впливу на траєкторію польоту тих проклятих кулі чи снаряду. На жаль... Залишається пам’ять і вдячність, віра в ЗСУ, розбудова повоєнної країни. І тоді метелики будуть просто ознакою щасливого мирного життя.

м.Городня, Чернігівщина