Нинішню каденцію Чернігівської обласної ради важко назвати однорідною – швидше строкатою, адже всі пам’ятають, із яким разючим протистоянням формувалася більшість та голосували за керівників. Разом із тим не можна не відзначити певні успіхи, зокрема у поверненні в комунальну власність майна, котре намагались розтягнути по приватних кишенях, зокрема ліси та аптеки.
Як працює Чернігівська обласна рада в умовах воєнного стану, як налагоджена і чи налагоджена взагалі співпраця з виконавчою гілкою влади, якою буде доля комунальних лісів і що очікувати області по закінченню війни – про це та про багато іншого наше інтерв’ю з головою Чернігівської обласної ради Оленою Дмитренко.
– Олено Борисівно, перш за все хотілося б поцікавитись цьогорічними фінансовими показниками, бо економіка – це серце регіону.
– На мою думку, це – найважчий рік для Чернігівщини, однак він виявився не таким гірким у фінансовому плані, ніж могло бути з об’єктивних обставин – через війну. Ми маємо чітко розуміти, за рахунок чого витягуємо фінансові показники – за рахунок ПДФО від військовослужбовців. Звісно, бюджетний план до кінця ми не виконали, однак все-таки вийшли на нормальні показники. Зауважу, що, окрім війни, котра негативно впливає на економіку, в рази збільшилися й витрати – перш за все через зростання цін на енергоносії. Все одно, зважаючи на складну ситуацію, ми ще й непогано спрацювали.
Що стосується наступного року, то наразі прогнозувати щось важко: у нас дуже великий бюджетний відсоток займають якраз енергоносії, тому все буде залежати від ціни на них. Зокрема від цього дуже залежні наші некомерційні підприємства. Не хочу бути песимісткою, але повторю, що цей період був найскладнішим для області, але ми все одно витримали бюджет. Наступний рік, дасть Бог, ми спрацюємо краще.
– Як складається взаємодія з нинішнім головою ОВА В’ячеславом Чаусом, адже у попередніх голів ОДА з обласною радою не складалося?
– Я вважаю, що ми працюємо злагоджено. Воно так і має бути – самоврядування та виконавча влада мають працювати спільно. Не буду приховувати, що протистояння завжди було, і я починала свою роботу саме із протистояння. До чого це призвело? Ми були останньою областю України, яка приймала бюджет. Я вважаю, що політика – це мистецтво компромісів, тому потрібно завжди йти на компроміси й шукати спільну мову, бо від того, як буде налагоджена взаємодія між гілками влади залежить стабільність регіону та добробут громадян. Користі для людей протистояння не приносить. Так, є питання, але це робота. Завжди можна зустрітись і обговорити не на публіку.
– Ви працюєте вже третій рік. Ми всі пригадуємо, з яким скрипом і мінімальним розривом відбувалося формування керівного складу й депутатської більшості. Чесно кажучи, всі думали, що ця каденція буде непростою особисто для Вас. Чим вже можете похвалитись?
– Я твердо переконана, що наша каденція має бути не каденцією роздавання, а навпаки. І сьогодні у нас в активі є досить непогані речі. Це, можна сказати, привід для моєї окремої гордості. Ми відстояли і відновили роботу КП «Ліки Чернігівщини», у нас вже працює п’ять аптек. Обласна рада виграла вже два суди і повернула майно у власність громад. У Прилуках ми навіть почали виготовляти ліки, маємо для цього ліцензію. Зараз у нас така сама процедура відбувається по БТІ – перший суд з повернення в Чернігівську обласну раду цілісного майнового комплексу ми вже виграли. Ще одне досягнення в комунальній сфері, яким можна похвалитися – у нас запрацював готель «Придеснянський» і запрацював з прибутком, хоча стояв на межі банкрутства. Я вважаю, що це плюс якраз для цієї каденції.
– Але ж ситуація з колись одним із найприбутковіших комунальних підприємств «Ліки України», наскільки відомо, залишається складною?
– Дійсно, зараз говорити про те, що «Ліки України» показують значний плюс, зарано. Чому? Впродовж крайнього року, ще до війни, ми почали певні процеси з відновлення підприємства: спочатку призначили одного директора, який не спрацював, зараз виконує обов’язки жінка, яка спрацювала. Спрацювала, тому що вона давно в цій системі. Ми запустили аптеки, але з попереднього періоду залишились борги, які ми маємо віддавати. Крім того, обласна рада почала більш ефективно використовувати власне майно – те, що не експлуатуємо, те здаємо в оренду. Зауважу, що вже у 2023 році ми матимемо додаткові надходження від такої оренди. Ще один важливий момент: ті приміщення, які ми не використовуємо і на яких немає орендарів, але є бажання в громад забрати їх собі на баланс, то ми розглядаємо відповідні звернення в обласній раді й зазвичай передаємо це майно громадам. Це – ефективне використання майна.
На жаль, треба сказати, що під час активних бойових дій в Чернігові комунальне майно обласної ради дуже постраждало. Наприклад, кардіологічний диспансер вже не придатний для обслуговування й потребує великого ремонту. Зруйнована бібліотека біля стадіону Гагаріна, постраждало ще одне комунальне приміщення біля швидкої допомоги, дуже постраждав колишній тубдиспансер. Тому майна нашого чимало зачепило, але нічого будемо якось вирулювати.
– Олено Борисівно, для Чернігівщини дуже болючим залишається питання комунальних лісів, а особливо для лісових громад: чи є бачення виходу з тієї ситуації, що склалася?
– Ще на посаді Козелецького селищного голови я абсолютно категорично виступала за передачу лісів громадам. Тобто точка зору визначається тим, де ти сидиш. Це правда! Але навіть на тому етапі, коли чотири громади колишнього району зустрічалися і обговорювали майбутнє, як поділити ресурс, то не знаходили порозуміння. Вже навіть на тому етапі були розбіжності. Кожен хотів виділення власної частки у власну громаду. Але ж це нераціонально. Чому? Тому що, якщо тобі припадає 3 гектари лісу, то це непродуктивно. А от Семенівці… я б спокійно створила такий прецедент і передала ліси – там голова на своєму місці і розуміє, що буде далі робити з тим лісом. Я знаю, що в Семенівській громаді ліс буде використано на користь громади. Втім, як не прикро, але у нас є різні громад і різні підходи. Зараз я не готова сказати кінцевий варіант долі комунальних лісів, але контрольний пакет має бути однозначно в обласній раді. Можливо, цим шляхом ми і підемо після війни – треба продумати юридично прозорий механізм. Чому я так думаю? У нас є громади, які не мають на своїй території лісів, але вони – також члени нашої великої громади, і коли прибуток від лісу буде розподілятись тільки там, де є ліс, то це не зовсім правильно. Коли ж контрольний пакет матиме обласна рада, то ті ж самі громади, що не мають лісу, зможуть отримати від нас якусь субвенцію. Все інше буде розділене між громадами, які мають ці ліси. На сьогодні цей варіант, на мою думку, є найбільш правильним і чесним. Те, що ми це питання не розглядали, означає, що я до цього ще не готова, а те, що ліси ми передамо, – питання часу. Знаєте, зрештою, може, воно й на краще, що ми не передали ліси до війни. Ви самі знаєте, яка нині потреба війська у лісі. Крім того, що це доступні дрова для населення, а ціни на комерційний ліс немає – він переважно йде на військові потреби. За рахунок обласної ради ми це витягуємо, але я не знаю, якою була б ситуація, якби ліси були в громадах. Сьогодні на лісі обласна рада практично не заробляє, переважно закриваємо власні витрати. Але ліси – це – дійсно одне із найбільш болючих питань на сьогодні.
– Ми всі бачили Вас під час активної фази наступу московитів на Чернігівщину, Ви були на місці. Відверто зізнаюсь, що після цього змінив на краще думку про Вас. А от у Вас особисто з війною думка про людей змінилася?
– Мені нещодавно задавали питання: чому я не вивезла внуків під час війни, бо ж я – посадова особа керівного складу, яка може притягувати увагу ворога. Можливо, це було й нерозумно, але це було рішення моєї доньки, яка вважає, що сім’я завжди має бути разом. Сім’я – це головне! З війною у моєму оточенні якісь люди стало набагато ближчі до мене за цей період, а з кимось я звела спілкування до мінімуму – не тому, що вони погані, а тому що в нас різні погляди на певні питання. Ця війна змінила всіх нас – ми стали дружними і об’єднаними, отримали шанс стати нацією. Але згодом я побачила й інший бік медалі – війна витягнула на поверхню стільки бруду, що від того стає гидко. Я не очікувала, що в нас є стільки й таких людей є. Але нічого: все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Ми живемо не просто у важкий час, ми переживаємо народження нації. Я переконана, що на наших очах народжується нове покоління, нова нація, і ми отримаємо нову країну.
– А чи є бачення відновлення Чернігівщини, зокрема з допомогою міжнародних партнерів?
– Поки що все на рівні розмов. Ніхто не буде вкладати кошти в інфраструктуру регіону, де йде війна, постійні обстріли й загрози. Нині Європа дуже обережна, вони дивляться, куди ми йдемо. Та війна, яка зараз відбувається, – це насправді геополітична подія. Ми ж розуміємо, що саме зараз визначається курс і Європи, і НАТО. А від партнерів хотілося б бачити не рибу, а вудочку. Бо ми привчили людей до «гуманітарки», але зараз з «гуманітарки» потрібно все, що стосується тепла: генератори, трансформатори тощо, потрібні будівельні матеріали. Це ті речі, за які ми були б дуже вдячні.
– Чернігівщина і до війни страждала від низьких економічних показників, а найбільше – від негативної демографії. З війною демографія стала ще більшою проблемою, особливо для прикордонних громад, звідки виїхало багато мешканців. На Вашу думку, варто взагалі розраховувати на повоєнну нормалізацію стосунків між сусідами – росією та Білоруссю?
– У мене нещодавно була зустріч із білоруськими добровольцями з полку імені Кастуся Каліновського – цей підрозділ нині воює в лавах ЗСУ – і вони сказали таку річ: «Не всі білоруси – негідники». Я це знаю і без них, бо в нас стільки прикладів було, коли під час окупації з білоруських сіл нашим людям передавали необхідні речі. Не будемо також забувати і про внесок білоруських партизанів, які розв’язали так звану рейкову війну. До речі, недавно один із цих молодих хлопців отримав 15 років. Ці хлопці розуміють, що війна закінчиться і вони дуже сподіваються, що ми допоможемо їм побудувати демократію там. Люди там залякані, вони бояться, тому засуджувати їх не варто. На білорусах я б клеймо не ставила. Думаю, що відносини з ними у нас нормалізуються. А от щодо росіян, то тут не знаю. Дуже багато часу для цього має пройти.
– І наостанок: Олено Борисівно, щоб ви хотіли побажати мешканцям Чернігівщини у новому році?
– Ви знаєте? Колись доволі банальним виглядало побажання миру, а нині ми розуміємо всю цінність цього слова. Тому всім нашим землякам я бажаю якнайшвидшого настання миру і перемоги над ворогом. Життя прекрасне, якщо не дивитись на нього через приціл автомата.
Спілкувався Віталій Назаренко
