На війні. Самовіддана оборона Чернігова – це вже сучасна історія України та, власне, світова історія! Наші відважні військові разом із мешканцями міста продемонстрували, як потрібно по-справжньому, не на словах, а на ділі любити рідну землю та боронити її від лютих ворогів. Російська орда щезла з Придесення, мов примара. Наш Чернігів цілком справедливо став-містом-героєм. Тож ми маємо завжди пам’ятати та шанувати всіх його захисників. Серед них – Герої України Віктор Ніколюк, Леонід Хода та Олександр Слєсаренко.
«Вітер», який наводить жах на ворогів!
Саме так Президент України – Верховний Головнокомандувач ЗСУ Володимир Зеленський охарактеризував у своєму виступі справді героїчні бойові заслуги генерал-майора Віктора Дмитровича Ніколюка (позивний «Вітер»).
Майбутній видатний воєначальник народився 19 жовтня 1975 року в селі Шишкине, на Кіровоградщині. Тут він закінчив школу. До речі, у цьому навчальному закладі, заснованому ще в 1920-му як сільська хата-читальня, прекрасно пам’ятають свого випускника-генерала і пишаються ним, як і ще двома десятками земляків, котрі з 2014-го зі зброєю в руках боронили і зараз відважно захищають рідну Вітчизну.
Віктор Дмитрович закінчив Харківське гвардійське вище командне танкове училище та Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Під час служби у лавах ЗСУ командував розвідувальною ротою, танковим батальйоном, навчальним механізованим полком…
«Навчальний полк був за чисельністю найбільшим не тільки в Україні, а й загалом у Європі. Але – впорався», – пригадує Віктор Дмитрович.
Віктор Ніколюк був начальником штабу 92-ї окремої механізованої бригади, а згодом – її командиром. Саме у цей період тривало скорочення Збройних Сил України…
З початку війни в 2014-му підрозділи бригади вийшли на підсилення та оборону кордону на Харківщині та Луганщині, а згодом – посилену ротну тактичну групу було висунуто на допомогу бойовим побратимам, оточеним в Іловайську. Тоді бригада зазнала перших втрат…
На початку вересня 2014 року 92-га бригада вийшла в район Щастя і з маршу вдарила по окупантах, стримувала ворога у Щасті, Трьохізбенці та Станиці Луганській, а після ротації – тримала оборону на Донецькому напрямку.
Взагалі, там, де стояли воїни 92-ї, ворог ані на крок не просунувся, – наголошують кореспонденти Інтернет-видання «АрміяInform» Олександр Шульман та Сергій Коваленко. Комбриг із позивним «Вітер» постійно був у військах. Його можна було побачити на найгарячіших ділянках.
Зокрема, 16 травня 2015 року поблизу міста Щастя на Луганщині він особисто брав участь у захопленні в полон воїнами своєї бригади двох «заблукалих» громадян Росії – військовослужбовців 3-ї окремої бригади спецпризначення, підпорядкованої путінській військовій розвідці. Це були відомі, завдяки прес— конференціям, Олександр Александров і Євген Єрофєєв. На жаль, під час того бою загинув український вояк, молодший сержант Вадим Пугачов.
Комбриг Ніколюк тоді особисто презентував представникам ЗМІ трофеї, вилучені у захоплених на українській землі рашистів без знаків розрізнення, від яких відмовилися і їхні начальники, й навіть родичі. А самі «ввічливі люди» розповіли багато цікавого – як журналістам, так і представникам українських спецслужб…
Під час бою в районі населеного пункту Трьохізбенка 3 листопада 2015 року Віктор Дмитрович дістав поранення, але невдовзі повернувся в стрій.
Його відзначено багатьма державними та відомчими нагородами, серед яких – ордени Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та Данила Галицького.
У березні 2017-го полковник Віктор Ніколюк був призначений начальником 169-го навчального центру «Десна», а в грудні 2018-го йому вручили генеральські погони.
За час командування навчальним центром Віктор Дмитрович докорінно змінив усю систему підготовки: оновилися тренажерні класи, що дозволило суттєво заощадити пальне, моторесурс, боєприпаси при підготовці танкістів, артилеристів та зенітників. Було відкрито відділення підготовки бойових медиків й інструкторів. Значно покращилися побутові умови життя курсантів. І, як завжди, він чи не кожен день проводив на полігонах, у навчальних класах, з підлеглими.
У жовтні 2021 року генерал-майор Віктор Ніколюк був призначений командувачем військ оперативного командування «Північ». Під час церемонії відрекомендування, Віктор Дмитрович звернувся до підлеглих, зауваживши, що найбільше цінує в роботі людяність, професіоналізм та відданість військовому обов’язку. Саме ці якості повною мірою виявилися після початку російської агресії…
Як кажуть офіцери і солдати, він суворий, і водночас дуже людяний. Його шанують усі без винятку воїни 92-ї, які б’ють ворога на іншій ділянці фронту, пишаючись тим, що їхній побратим «Вітер» пішов на підвищення.
У розмові з журналістами радіо «Армія FM» Валентином Столярчуком і Михайлом Чубаєм під гуркіт ворожої артилерії та в товаристві мужніх українських захисників командувач військ Оперативного командування «Північ» Герой України генерал-майор Віктор Ніколюк розповів про оборону Чернігівщини, протидію ворогу на Донеччині та героїзм українських воїнів.
– 23 лютого чи могли Ви повірити в те, що будуть убивати мирних людей, бомбардувати наші міста і буде можлива така брудна війна?
– Як військовий, я розглядав усі варіанти агресії, розумів, що таке може бути. Але як у людини, мій мозок відмовлявся сприймати те, що у 21 столітті може бути така війна: завдаватимуться ракетні та авіаційні удари по мирних містах та селах, вбиватимуть українців.
– Коли почули інформацію, що ворог перетнув кордон, як відреагували на цю новину?
– Було ухвалене рішення про виведення підрозділів 58-ї окремої мотопіхотної бригади, а після удару по прикордонних нарядах – про висунення 1-ї танкової бригади на зустрічні рубежі для недопущення вторгнення противника на територію нашої держави.
– Що Ви сказали своїм людям, які вже знали про наступ орків, які переважали в озброєнні та кількісному складі?
– Завдавати максимального ураження ворогу, щоб надалі в нього навіть думок не виникало зі зброєю вдертися в Україну.
– Яку тактику обрали на початку вторгнення? Вона спрацювала?
– Противник застосовував класичні методи боротьби. Це було масове застосування техніки та артилерії. Тому спершу ми залучили всі засоби недопущення просування територією України, а далі, з огляду на характер бойових дій, змінювали й тактику. Застосовували змішані підрозділи: механізовані зі стрілецькими, підрозділи територіальної оборони, прикордонників, Нацгвардії. Вдалися до знищення логістичного забезпечення противника. Працювали розвідувальні групи й артилерія завдавала ураження. Ліквідували склади з боєприпасами та колони, які рухалися. Завдяки місцевому населенню двічі знищили ешелон, на якому було близько двадцяти цистерн із паливом.
– Тож тактику змінювали залежно від дій окупантів, а як на це реагував ворог?
– Ворог скаженів, і це спонукало його стирати з лиця землі наші міста та села. Наприклад, якщо ми обороняємо населений пункт і вони не можуть узяти, то відразу застосовується тактика тотального знищення. Спершу ракетний удар, потім авіація, далі артилерія, танки… І під їх вогнем починає заходити піхота на броньованій техніці. Так було реалізовано декілька штурмів Чернігова. Вони були невдалими, ми завдали ворогу максимальних втрат. Але значна частина міста, куди діставали їхня артилерія й танки, була знищена, багато українців загинуло. Цю тактику вони застосовують і нині.
– Розкажіть про найважчі моменти в обороні Чернігівщини?
– Ворожі танки прорвалися на Новоселівку і практично знищили позицію, на якій перебували наші військовослужбовці. На жаль, там були загиблі. Попри тиск, нам вдалося зупинити загарбників, вороги відступили. Вдруге подібна ситуація сталася в районі «Епіцентру». Колона танків та «Тигрів» після ракетно-бомбового удару по наших позиціях намагалася зайти. Від «Епіцентру» просунулися десь на 700 метрів, але підрозділу 1-ї танкової бригади вдалося їх зупинити.
– Як Ви вже розповіли, втрат противник зазнав у результаті ударів нашої артилерії. Чи працювала авіація в небі над Чернігівщиною?
– Усе було комплексно. Працювала авіація, завдавали ми й ракетних ударів по масовому скупченню ворога та центрах логістичного забезпечення, працювали артилерія, танки та бойові машини.
– Коли Ви зрозуміли, що окупанти не зможуть закріпитися на Чернігівщині?
– Коли вони почали нищити наші села і вбивати людей.
– А в тактиці ворога щось змінилося?
– Ні, нічого… Просто противник, який намагався оточити Чернігів, сам потрапив в оточення, й поступово 58-ма окрема мотопіхотна бригада разом із підрозділами 1-ї танкової бригади почали відвойовувати свою землю.
– Як вороги втікали?
– Так, вороги справді втікали, а не здійснювали організований відхід. Їхні поодинокі машини намагалися проскочити через Іванівку, за якою вони збиралися в колони, а ми завдавали по цих позиціях ураження артилерією. Вони тікали так, що інколи доводилося наздоганяти, – сміється.
– Ви зараз керуєте силами та засобами на іншому напрямку, чи відрізняється характер дій противника?
– Ми вели бій із підрозділами, котрі були на Чернігівському напрямку. Тут нам вдалося знищити орієнтовно 70 відсотків сил та засобів противника впродовж чотирьох днів. Наразі тактика ворога, яка була там, не змінилася: знищують усе підряд…
– Що б Ви могли сказати про особовий склад?
– Мені за честь воювати з бійцями, які захищають нашу державу.
– А щодо західного озброєння?
– Це – дуже суттєва допомога для нашої артилерії, яка підтримує наші механізовані підрозділи та піхоту. Я вдячний партнерам за цю допомогу.
– Видно результати такої допомоги?
– Вона покриває некомплект або те, що вже вийшло з ладу. Це точніше завдавання ударів нашими артилерійськими підрозділами. Після закінчення війни оприлюднимо більше інформації, яка це підтверджує.
– Що особисто Вам дає мотивацію та сили стояти й тримати оборону на, напевно, найважчій ділянці фронту?
– Що б Ви побажали особовому складу?
– Насамперед я дякую військовослужбовцям за службу. Усім, хто в моєму підпорядкуванні, усім військовим ЗСУ. Бажаю командирам ухвалення мудрих рішень, які забезпечать збереження життя їх підлеглих, і виконання поставленого завдання. А підлеглим – віри у своїх командирів! Не втрачати побратимів і всім разом побажати нашої Перемоги над російським агресором.
Як втримали Чернігів
Командир 1-ї окремої танкової Сіверської бригади, Герой України Леонід Олексійович Хода у своєму включенні в марафоні «Єдині новини» Суспільного телебачення (журналістка Тетяна Крижева) розповів, скільки знищеної російської техніки на рахунку у бригади, скільки трофеїв захопили військові та яку тактику використовують росіяни на старих Т-62.
– Загалом все буде сказано вже після Перемоги, коли вже можна буде говорити всю правду, – наголосив полковник Леонід Хода. – Все завдяки нашим хлопцям, завдяки мешканцям Чернігівщини. Це було тотальне об’єднання всіх: поліції, СБУ, прикордонників, пенсіонерів, школярів… Всі разом. Ми відслідковували переміщення супротивника. Куди вони переміщувалися – там ми їх зустрічали, і там же була їх демілітаризація на місці. Якою ціною – це вже інше питання… Вдалося зупинити їх – я думаю, задачу виконали.
Про розбиту техніку рашистів Леонід Хода сказав так:
– В цілому, мої ПВО-шники, красені, збили десять літаків. Це вже підтверджено, це факт. Танків, БМП, артилерії – пару сотень, трохи більше. У нас не було задачі тотального їх знищення, треба було дещо й забирати – поновлювати й свій парк. Скільки техніки захопили та в якому вона стані? Трофейної техніки – багацько. Оновили ми свій парк. Їхня техніка, та, що ми брали, – багато, більше половини, вона практично була знята зі зберігання, абсолютно новенька. Гріх її шкодити. Якщо ми можемо її використовувати – чому ні?!
Про те, як росіяни використовують застарілі танки Т-62:
– Т-62 – 115-міліметрова нарізна гармата, плюс броня, якщо в умілих руках – це доволі потужна зброя. Проблема – не стільки в самих Т-62, як в їхній кількості. Вони не рахуються з КПД, вони масою беруть. Я думаю, Т-62 могли просто як живе м’ясо пустити, пустити їх уперед, – ЛНР, ДНР на Т-62. Позаду них підуть, скоріш за все, підуть уже Т-72, Т-80, Т-90. У всякому разі, у них ця тактика практикується: як м’ясо відправляють ЛНР, ДНР, а потім уже заходять росіяни.
Про нагороду «Золота зірка» та звання «Герой України»:
– «Зірку Героя» треба давати солдатам. Офіцерам – я так думаю, вже після Перемоги. А в цілому, це – не моя заслуга, а заслуга всієї бригади.
Командиру першої окремої танкової Сіверської бригади Леоніду Ході звання «Герой України» присвоєне 10 березня. Указ про нагородження підписав Президент України Володимир Зеленський.
Чому медики не носять на війні білих халатів?
На війні медики не носять білих халатів – вони працюють у бронежилетах і в касках, сплять зі зброєю, оперують під обстрілами, носять поранених на своїх плечах та ночують разом із бійцями в окопах.
Як це – працювати, коли здається, що навколо – суцільне пекло, не на словах знає начальник Чернігівського військового госпіталю полковник медичної служби Олександр Петрович Слєсаренко.
Свій перший бойовий досвід він здобув під час війни в Афганістані, де служив у складі 80-ї окремої розвідувальної роти 103-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. Медсанбати, військові шпиталі, пісок і кров, невідворотність втрат, безперервний конвеєр поранених, – усе це на межі життя та смерті довелося пройти тоді ще зовсім молодому лікарю.
Кожен день у «Афгані» дорівнював року. На його рахунку – сотні врятованих життів офіцерів і солдатів у країні «пекучого сонця», а також – безліч історій, які військовий лікар проніс крізь життя. Хоча він не любить розповідати про ті події і відбувається коротким: «На війні – як на війні», проте за нього говорять його нагороди. Олександр Слєсаренко – кавалер двох орденів Червоної Зірки та ордена «За службу Батьківщині» ІІІ ступеня.
Чи уявляв Олександр Петрович тоді, що серед мирних днів йому доведеться пірнути в криваву м’ясорубку, під кулі, кожна з яких могла забрати життя? Ні, але так само він не уявляв, що досвід тієї страшної війни знову стане в пригоді, уже в його рідній країні.
У 2014 році Чернігівський військовий госпіталь відкрив нову сторінку своєї історії. З початком бойових дій на сході нашої країни роботу медичного закладу перелаштували під воєнні потреби: працювати доводилося цілодобово. Загалом у шпиталі, розрахованому на 200 пацієнтів, розгорнули 330 ліжок. Спочатку палати наповнювалися мобілізованими бійцями з полігонів, а згодом до Чернігова почали доставляти перших поранених героїв-захисників.
– Ці дні пам’ятаю дуже добре. Початок агресії «братської держави»… Перша та друга хвилі часткової мобілізації в Україні… Мобілізованих із навчальних центрів приймали з різними захворюваннями, нерідко з цілим «букетом» болячок, –згадує події початку антитерористичної операції начальник військового госпіталю полковник Слєсаренко.– Потім приймали партіями бійців зі сходу з вогнепальними та множинними осколковими пораненнями. Хлопці пройшли найзапекліші бої під Металістом, Щастям, Станицею Луганською. Також рятували життя пораненим героям, що воювали під Вуглегірськом та виходили з Дебальцевого. Деяким хлопцям надавали психологічну допомогу, зокрема втомленим та пригніченим, чиї серця краялися сумом за полеглими побратимами.
Військовий медик неодноразово особисто виїздив у район бойових дій для безпосередньої участі в наданні медичної допомоги пораненим.
До речі, двоє синів Олександра Слєсаренка теж обрали для себе нелегкий шлях батька і стали військовими лікарями, продовживши династію.
З початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну Олександр Петрович знову змінив свій білий халат на бронежилет і надавав допомогу безпосередньо в місцях бойових дій, – розповідає кореспондент Інтернет-видання «АрміяInform» Наталія Задверняк.
І його неоціненний досвід, здобутий у далекій гірській країні, а також на сході України в суворих умовах війни, допомагає військовому медику рятувати життя сьогодні, у час, коли українське небо розривають ракети ворога, що жорстоко нищать українські міста. Навіть у таких умовах він звик працювати на повну силу і спокійно, без прикрас говорить про свою роботу.
– Допоки в Україні триватиме війна, ми, військові медики, ні на мить не покладатимемо своєї зброї – медичних інструментів, за допомогою яких разом із нашим народом наближатимемо Перемогу. Це важке випробування для кожного українця, котре ми мусимо пройти заради майбутнього наших дітей, – наголошує полковник медичної служби Олександр Слєсаренко.
Завдяки його професійним діям, у Чернігові було забезпечено надання медичної допомоги понад 450 військовослужбовцям та більш як шестистам цивільним.
Сьогодні військовий медик продовжує рятувати життя та відважно боротися за захист населення. Він впевнений: якщо пройшов та витримав криваву війну під чужим небом, то ніколи не здасться й у боротьбі за рідну державу!
11 квітня 2022 р. Указом Президента України Олександру Слєсаренку присвоєно звання Героя України з врученням ордену «Золота Зірка».
Слава Героям!
Підготував Сергій Дзюба
