Безцінним скарбом будь-якого села є працьовиті люди, їх добрі справи, відкрите гостинне серце.
У родині Сакир із села Новий Шлях, що на Козелеччині, здається, ще з діда-прадіда закладена любов до праці і рідної землі. 47-річна господиня Людмила Іванівна 28 років трудиться на фермі. Доярка-передовичка, що працює не покладаючи рук, і вдома тримає корів. Дізнавшись, що про неї хочуть написати у газеті, зашарілася, мовляв, ну що ви, я ж звичайна жінка: живу, працюю, дітей, онуків виховую… Та якщо подумати, найчастіше саме на плечі таких звичайних жінок лягає найтяжча ноша. Адже звикли вони всього досягати своїм трудом, бо відчувають відповідальність за долю дітей, онуків, за все те, що іменується родинним вогнищем.
Хочеш жити, а не виживати – не лінуйся, вчись працювати
У професії доярки мало романтики. Це хіба у радянських газетах про цю важку працю писали пафосно і патетично… Фермерське господарство – це самобутній острівець зі своїми правилами гри, де робота починається з першими промінчиками сонця і завершується тоді, коли село вже спить.
«О 5-ій ранку я вже на фермі. Моя група – півсотні корів. Раніше було наполовину менше, а коли стало все автоматизоване – збільшили, – розповідає моя героїня. – Годуємо, доїмо, чистимо… Все, як завжди. Більше молока – вища заробітна плата. Я особисто надоюю тонну двісті за день. Це гарний показник. На заробітну плату скаржитися нічого. Вона у нас достойна».
Про наполегливу і самовіддану роботу Людмили Іванівни свідчать грамоти – за високі надої, доблесний труд… Вона в числі найкращих працівників ДП «Чайка». Її фотографія не покидає Дошку Пошани у центрі села. Та нелегка праця на фермі – це лише частина її трудового дня.
«З ферми повертаюся о пів на десяту вечора і йду доїти своїх ласунок. Їх у мене троє. Є ще телятко Сніжинка. Назвали так, бо народилося 1 січня. Сніжинку обожнюють онуки, – посміхається господиня. – Отож, близько дванадцятої ночі закінчую поратися. Ну і чотири години на сон».
У цій родині більше сплять хіба що онуки Людмили Іванівни – 4-річний Ваня та півторарічна Домініка. Для решти – робота завжди знайдеться.
«Маємо гектар городу. І пшеничка там, і ячмінь, кукурудза, овес, картопля, буряк, гарбузи… Господарство чимале, а їсти хочуть всі».
Родина Сакир – це приклад сільських трударів, які не звикли скаржитися на життя. Вони працюють з ранку й до ночі, тому й не бідують.
– Корови, шестеро свиней, три десятки качок, кури, кролі, собаки, коти – все у нас є, – приєднується до розмови донька Людмили Іванівни Марія. – Я тільки чую від матері, що на наступний рік трішки убавимо, а натомість все прибавляє і прибавляє (сміється, – Авт.).
Домініка теж не зволікає — цуценят доглядає
– Ну така я людина. Не можу без роботи, – неначе виправдовується пані Людмила. – Але ж у нас все своє: і молочне, і м’ясне, і городина, і фрукти-ягоди…
Господар Сергій Миколайович має трактор. Тож ніякими послугами з обробітку землі не користуються. Тільки на власні сили звикли розраховувати. Більше того, вже п'ятнадцять років возять молочну продукцію й овочі на базар у столицю.
«Коли чую, що люди у селі виживають – мене це обурює. Земля – наше найбільше багатство. А ще, щоб нормально жити, треба багато працювати, – наголошує наша героїня. – Тож воля кожного – обирати: лінуватися чи трудитися, як наслідок – на сухарях сидіти чи гарно харчуватися, дітям-онукам допомагати».
Золотий зять
Стосунки між тещею і зятем вже давно стали приводом для жартів. Про цих двох вигадують комічні історії, складають анекдоти… Не дивно, бо це люди, які мають різну стать, велику різницю у віці, смаках, звичках, судженнях... Але є тещі, що зуміли не стати карикатурним персонажем і живуть зі своїми зятями в мирі, злагоді і взаємній повазі. Ще на початку розмови моя співбесідниця натякала, мовляв, краще про мого зятя напишіть… Я спочатку подумала, що це так, жартома, але ж ні…
– А ось і Олексій, знайомтеся, це мій зять, – підводить мене господиня до молодого чоловіка, який саме під’їхав до двору. – Він у мене золотий. Таких нема ні в кого. Стільки роботи виконує, і ніколи не скаржиться, що втомився. Ще літо в розпалі, а він вже встиг тонн десять сіна заготовити коровам. Це при тому, що день у будівельній бригаді працює. Не витрачає жодної вільної хвилини: то на полі працює, то щось у хліві грюкає. Чудовий хлопчина. Моїй доньці дуже пощастило.
– Пощастило-пощастило, – сміється парубок, по-синівськи обіймаючи за плече тещу.
«Золотий» зять Олексій
Молода родина дуже любить рідне село. Кажуть, мовляв, тут хоч і роботи багато, але ж і дихається зовсім інакше.
– Ніколи не хотіли до міста. Шум-гам, а тут повітря свіже, пташки співають, люди всі знайомі, відкриті душею, – посміхається подружжя.
У родині Сакир є ще одна господиня, свекруха пані Людмили – Катерина Іванівна. Про неї тут говорять з особливою повагою. Жінка все життя пропрацювала на фермі свинаркою. Велике господарство вдома – це традиція цієї невтомної родини. Нині бабусю від тяжкої праці, можна сказати, звільнили, нагородивши, так би мовити, легшою – няньчити правнучку Домініку.
Син-тракторист… за кермом у діда виріс
У Людмили Іванівни та Сергія Миколайовича, окрім доньки Марії, є ще син. Проживає у Бобровиці, працює трактористом у господарстві «Земля і воля». Має дружину, двох дітей і… батьківський хист до праці.
«Ой, Сашко наш трактори з дитинства обожнює. Пам’ятаю, як свекор забирав його з собою на роботу, а привозив сплячого у себе на руках за кермом у тракторі. Він завжди кричав: «Дідусю, я з тобою…». Коли у свекра не виходило, ображався, плакав… Тоді бабуня викопувала на городі яму, ставила палку, вішала на неї руля і він кермував. От і виріс трактористом. Роботу свою нині дуже любить», – посміхається пані Людмила.
Під час усієї розмови з обличчя нашої героїні не сходить посмішка, особливо коли розповідає про свою рідню. Видно, що у великому серці цієї жінки для кожного відведене особливе місце. Вона живе і працює заради кожного з них. Ненароком згадує про операцію, яку перенесла не так давно.
«Довгенько в онкології лежала. Потім держава дала путівку у закарпатський санаторій. Відпочивати добре, але без роботи я не можу. То буду не я. Праця – це моя звичка, спосіб життя… Єдине, про що мрію, – виспатися, все решта у мене є!», – наголосила Людмила Іванівна.
Людмила Іванівна поїть свою Ласунку
… Дорогою додому ще довго перед моїми очима стояли натруджені руки і щира посмішка цієї непосидючої жіночки. Для мене вона назавжди лишиться прикладом працелюба, для якої труд є мірилом гідного життя. Прикро, що про олігархів, артистів, політиків пишуть цілі шпальти у газетах, знімають програми на телебаченні, записують ефіри на радіо – і жодного слова про тих, хто вирощує хліб чи доїть корів…
Сніжана Божок, фото автора
