Фермер з Борзнянщини власноруч зібрав олійницю і навчився виготовляти олію з різних культур. Гарбузова, рижієва, гірчична, соєва – це далеко не весь асортимент олії, яку може видавити апарат працьовитого фермера. Господар каже, якісний продукт можна отримати з будь-якої культури, де є олійні масла. Та все ж найпопулярнішою олією серед населення залишається соняшникова. Її замовляє більшість селян. Саму ж культуру фермер називає живою валютою.
Секрет популярності – у технології
Науково доведено: слово «олія» до української мови потрапило від греків. Можливо, за Київської Русі, а може, й давніше: античні амфори для зберігання оливкової олії археологи знайшли у грецьких колоніях на півдні України – в Ольвії та Херсонесі Таврійському. На наших землях олію добували передусім із льону, конопель, рижію та ріпаку. А там, де були букові ліси, били «жир» із насіння буку.
Соняшник, батьківщиною якого є американський континент, з’явився у нас наприкінці ХVІІІ століття. Попервах його вирощували у селянських городах як декоративну рослину та заради насіння для лузання. Олію з нього почали виготовляти на початку ХХ століття. Її виготовляли здебільшого на великих промислових підприємствах. Заводська соняшникова олія вийшла на перше місце за споживанням лише у другій половині минулого століття. З того моменту соняшникова олія витіснила інші, стала традиційною для України. Відтоді й вийшли з ужитку старосвітські «маслобійки» – зі ступою, жорнами, одним або кількома пресами й маленькою піччю для підсмажування насіння. Колись такі були чи не в кожному українському селі.
Важко сказати, скільки маленьких «маслобійок» тепер є на Борзнящині, одначе з упевненістю можна констатувати, що олійниця Григорія Фокіна з Сиволожа користується попитом. Секрет популярності – у технології виготовлення олії. Фермер Григорій Фокін – один із небагатьох на Борзнянщині, хто робить якісну олію дідівським способом – без консервантів і рафінування.
«Процес виготовлення олії складається з різних стадій підготовки зерна, – каже Григорій Олексійович. – Спочатку зерно сушать, потім частину його підсмажують – для запаху. Надалі зерно вичавлюють, а отриману олію відстоюють».
Апарат для давки олії Григорій Фокін зробив три місяці тому. Олійницю він купив у напіврозібраному стані, тож довелося повністю все переробляти та збирати агрегат фактично власноруч.
«Коли я його купив, то тут стояв двигун потужністю 11 кіловат, а мав стояти вдвічі меншої потужності, – пояснює фермер. – Зрозуміло, що при таких шалених оборотах половину деталей просто потрощило».
Після кількох місяців пошуку потрібних деталей і праці «маслобійку» вдалося поставити на конвеєр. Для олійного апарату господар навіть спеціальне приміщення побудував.
Григорій Фокін розповідає про технологію виготовлення домашньої олії: «У спеціальний бункер засипають висушене зерно, вологість якого має відповідати державним стандартам і не перевищувати 8-10 відсотків. Аби олія на виході була запашною, я засипаю частину просмаженого зерна. Засипане збіжжя потрапляє під спеціальний прес. Там воно нагрівається і через певний проміжок часу на виході ми отримуємо окремо олію та макуху».
За словами Григорія Олексійовича, завдяки просмаженню зерна олія виходить запашною – без рафінацій і консервацій. Фермерська олія не піниться й не пригорає, бо в ній немає води.
Рафіновану олію в їжу вживати не можна?
Григорій Фокін досить скептично, можна навіть сказати, негативно ставиться до рафінації олійного продукту.
«Торгові мережі пропонують нам звичний відомий продукт – соняшникову олію у досить широкому асортименті. Продукція різниться своїми сортами, виглядом, якістю, ціною, способами виробництва й обробки. Однак, не всі споживачі впевнені в якості пропонованого товару промислового виробництва, оскільки виробники в процесі виготовлення олії часто використовують шкідливі речовини, залишки яких можуть потрапити в кінцевий продукт, – говорить фермер. – На мою думку, рафіновану олію взагалі не можна використовувати у харчовій промисловості, оскільки рафінація відбувається за рахунок хімії, після використання якої її не можна вживати людям».
Дивують фермера і терміни зберігання так званої «заводської» олії.
«Якщо, наприклад, хочете вживати лляну олію, то незайвим буде знати, що вона «живе» максимум три місяці, – каже він. – Звична всім, запашна і смачна, яскраво-помаранчева соняшникова олія зроблена зі смаженого насіння соняшнику. Всі інші – екстраговані, дезодоровані, виморожені та очищені різними способами олії – повне безглуздя, бо не несуть жодної цінності для харчування, крім зайвих калорій. Під час такої обробки жиророзчинні вітаміни та мікроелементи втрачаються, – продовжує Григорій Олексійович. – Я не кажу вже про те, що продукт за термінами не може зберігатися цілий рік: я не технолог, але розумію, що для цього потрібно або щось додати, або вбити все «живе» ще на старті. Саме тому будь-яку олію з магазину важко назвати якісною».
Соняшник – це жива валюта
Потужність агрегату, зібраного Григорієм Фокіним, складає в середньому 130 кілограмів зерна на годину. Олійний прес витискає олію з будь-якої культури, що має масла. Льон, рижій, гарбузове насіння, соняшник, гірчиця, кукурудза – це далеко не повний перелік культур, які встиг видавити на зібраному агрегаті сиволозький фермер.
«Вихід олії залежить від багатьох факторів: вологості, засміченості, олійності зерна. Наприклад, із вирощеного мною соняшника в розрахунку на сто кілограмів збіжжя я отримую приблизно 35 літрів олії. Гарбузове насіння дає 20-25 літрів зі 100 кілограмів. Багато олії забирає сміття. Якщо соняшник чистий із вологістю 8 відсотків, то вихід із одного центнера складе 35-40 літрів олії. Мені привозять на виготовлення соняшник із сусідніх сіл з олійністю 25 відсотків. Це, звісно, дуже мало».
Для фермерів насіння соняшнику − це свого роду валюта. Якщо раніше вони продавали сировину в момент збору врожаю, то сьогодні у багатьох аграріїв вже є свої потужності зі зберігання. Після позаминулорічної невдачі зі збутом соняшнику Григорій Фокін обзавівся коморою та змайстрував олійницю. Тепер він може не тільки не поспішати із продажем збіжжя, але й виготовляти олію та макуху, які місцеве населення охоче купує. До того ж фермерський соняшник сохне природно, без десикації, а отже, є екологічно чистим.
Цьогоріч врожайність цієї культури у господарстві Григорія Фокіна склала 32 центнери з гектару.
«Це хороший результат, бо позаминулого року на землі я також садив соняшник, а після нього сою, – відмічає фермер. – Взагалі соняшник як культуру вигідно сіяти, бо на нього завжди є попит, але потрібно не забувати проводити сівозміни та вносити добрива».
Номер один
Щороку Україна вирощує близько 11 мільйонів тонн соняшнику, який майже весь переробляють на території держави. Структура продажів соняшникової олії є доволі стійкою − близько 85 відсотків виробленої олії відвантажують на експорт, і тільки до 15 відсотків споживають в Україні. Наша країна є постачальником соняшникової олії №1 у світі з обсягом продажів у кілька мільярдів доларів на рік. На вітчизняні підприємства припадає понад 60 відсотків світового експорту. Додайте до цього десятки тисяч українців, зайнятих в олійно-жировій галузі, і стане зрозумілим, чому вона справедливо вважається однією з ключових в українському АПК.
Одначе, говорити про якість та користь промислової олії не доводиться. Інша річ – маленькі приватні «маслобійні», які зазвичай давлять «живу» олію. На відміну від великих олійно-екстракційних заводів, приватні олійниці могли б дати поштовх вирощуванню традиційних для України олійних культур і відродженню ще низки галузей АПК. Приміром, того ж таки льонарства. До речі, в Європі лляна олія коштує набагато дорожче, ніж оливкова. І хоча ця ідея з розряду нереальних (бо дрібному виробникові неможливо вийти на європейський ринок), але хотілося б сподіватися, що принаймні українські споживачі купуватимуть продукт, в якості та корисності якого немає сумнівів.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора, «Чернігівщина»
