У сучасному літературознавстві налічується всього кілька спроб інтерпретувати модерну творчість самобутньої української письменниці білоруського походження Лілії Бондаревич-Черненко. Її спадщина – це поетичні книги й різножанрова проза: оповідання, нариси, повісті.
Феномен творчої постаті Л. Бондаревич-Черненко демонструє поєднання двох начал: журналістської спостережливості й поетичного світосприйняття. Мисткиня не просто фіксує події у своїх творах, а й насичує їх тонким психологізмом, емоційністю, чуттєвою образністю.
За всіма жанровими ознаками це повість, яка складається з трьох розділів: «Посеред бузку й безсоння», «На краєчку всесвіту» і «Любити. Жити і літати». Кожен розділ, крім викладених історій, доповнений своєрідними авторськими роздумами — «нотатками», які відповідно до задуму «неочікувані», «очікувані», «покаянні», «ретроспективні», «булгаківські», «нічні», «філософські», «рішучі», «гіркі», «замріяні» та ін. Композиційна майстерність письменниці полягає в тому, що ці нотатки органічно вплетені в загальну канву твору, вони відіграють важливу роль у реалізації авторської концепції. Отже, незважаючи на те, що кожен нарис із 25 представляє окрему сюжетно завершену життєву історію, твір характеризується ідейно-художньою цілісністю.
Від самого початку твору – «Неочікувані нотатки. Про скатертину з незабудками», що ведеться від першої особи, постає образ пересічної мешканки провінційного містечка, яка з перших рядків захоплює відвертістю й щирістю. Це сама письменниця. Вона з гумором повідомляє про свій «запланований подвиг» – прибрати «міщанських слоників» із власного помешкання, називаючи його «крамницею лахмітника»… Поступово героїня приходить до висновку, що всі ці звичайні предмети – «безцінні реліквії», «обереги», «артефакти нашої долі»: «Ми і речі – єдине ціле, вони підтримують зв’язок між минулим, теперішнім і майбутнім» (тут і далі цитати з повісті). Подібні філософські роздуми-підсумки присутні в усіх «нотатках»
Наступні частини першого розділу – «Нотатки очікувані» та «Нотатки покаянні» – це своєрідний художній екскурс в особисте життя головної героїні: від побуту до внутрішнього світу. Отже, героїня – «жінка в окулярах, якій 50+», мешкає у двокімнатній квартирі, щодня записує «вузлики на пам’ять» в апельсиновий блокнот, працює в редакції місцевої газети «У двох словах» в оточенні «гарної команди». Відверто зізнається, що колись «зробила страшенну дурість»: поїхала працювати в столичну газету і два роки мешкала в Києві. Потім вона усвідомила, що «не створена для мегаполісу». Після «невдалого завоювання столиці» вона повернулася в своє містечко, оскільки в провінції панує «спокій, дивовижна патріархальна безпосередність, тиша на вулицях», «є можливість роздивитися, хто поруч», «зрозуміти його». І знову вражають цікаві міркування письменниці: «Провінція для мене як голландський живопис – тихий, без яскравих фарб і складної композиції».
Наступні за змістом «Нотатки ретроспективні» — це правдиві історії про життя рідних письменниці, які відіграли важливу роль у формуванні її характеру та становленні як особистості: мудра бабуся Марфа, справедливий батько – Василь Григорович та добра й терпляча мати — Тамара Максимівна. Події у цих «Нотатках» нанизуються одна на одну, немов кадри з кінофільму, тим самим складаючи нерозривний послідовний ланцюжок і занурюючи читача у внутрішні переживання головної героїні. Кінематографічні прийоми, використані Л. Черненко у викладенні цих та наступних 22 життєвих історій, заслуговують, на наш погляд, окремого ґрунтовного наукового дослідження.
У «Нотатках філософських» постає образ високоінтелектуальної людини з багатою творчою уявою та неординарним світосприйняттям. Зокрема: «Найбільша наша помилка в тому, що ми вважаємо, нібито в нас багато часу попереду», «життя – задача, яку ще ніхто не розв’язав без помилок», «там, де людина ставить крапку, Бог ставить кому», «старість – таємниця, яку не можливо розгадати до кінця своїх днів».
Розмірковуючи про життя й старість, Л. Черненко поступово підводить нас до знайомства з наступними персонажами — це старенькі бабусі й дідусі, які «перейшли сімдесятирічну межу». Мисткиню цікавить, як вони сприймають цю «межу», оскільки кожен відчуває себе по-різному: один насолоджується життям, відкриває для себе щось нове і цікаве, а інший не сприймає себе таким і від того стає сварливим і нестерпним.
Завдяки майстерній побудові оповідей перед читачем постає психологічний портрет кожного персонажа, зокрема особливості його душевної організації, емоційно-вольової сфери. Крім цього, особливу увагу заслуговують
неординарні погляди цих героїв. Розповідаючи про себе, вони діляться своїм життєвим досвідом і світоглядними позиціями, порушуючи морально-етичні питання та проблеми буття, завдяки чому кожна історія в якійсь мірі набуває ознак притчі. Ось як цікаво розмірковує про старість перша героїня: «Ніхто з нас себе в такому віці не впізнає. У старості знімаються маски…Як людина жила, така її й старість. У нас у всіх важка торба гріхів за плечима».
Переповівши ще кілька життєвих історій часом від самого персонажа, а іноді від когось із рідних чи знайомих, Л. Черненко приходить до висновку: «Старість як досвід? Як покарання? Як втіха і нагорода? Іспит на смиренність? Людина відходить від зовнішнього світу і входить у внутрішній світ власної душі?.. Бог дає гарним людям красу в старості. А ось людина, яка багато грішила, кажуть, виглядає у старості доволі непривабливою. Бог дає їй таке обличчя, яке вона заслужила». Цікаво, що зовнішність жодного персонажа письменниця не описує, лише в деяких розповідях бабусь є іронічне зауваження щодо власних зморшок: «Моє обличчя стало наче печене яблуко. Та я спокійна. Вік у мене такий, що зморшки – це нормально. Дивно було б, якби їх не було». Зрозуміло, що мисткиню більше цікавить відчуття героїнь у новому образі, сприйняття себе: «Що вдієш, тіло змінюється, а особистість – ні. Важко було спочатку полюбити власні зморшки і сивину. Але в мене це вийшло». У «Нотатках «І Бог створив жінку» письменниця зазначає, що «лише хоробрі, упевнені в собі, сильні жінки не бояться зізнатися у своїх вікових проблемах» та ще й «посміятися над ними».
Їй імпонують неординарні особистості, «з рідкісним почуттям співпричетності до світу», які займаються улюбленою справою, що приносить користь іншим, мудро ставляться до життя, знають, що для них є суттєвим, а що тлінним і марним. Ось, як влучно каже про себе одна з героїнь: «У мене завжди так у житті – заплутано і незрозуміло. Усе не як у людей. У мене не виходить жити, як усі, йти у загальній шерензі, співати у великому хорі. Може, я – трембіта, яка не належить до жодного оркестру?».
Виокремити суттєве із потоку інформації, збудувати оповідь так, щоб, на перший погляд, звичайна життєва історія стала захопливою й небанальною, а головне не залишила байдужим читача – ось мета письменниці, і вона її майстерно досягає.
На окрему увагу заслуговує розділ «На краєчку всесвіту», який складається з історій життя стареньких, що мешкають у селі, це «колоритні й талановиті в усьому» бабусі та дідусі – «місцеві Сократи», що «дивують своєю дотепністю, розумом та особливим світосприйняттям». У «нотатках» до цього
розділу письменниця з особливим трепетом і теплом говорить про них: «Їхній світ – простий і щирий, буденний і величний. Несуєтний, розмірений, далекий від галасу політиків, від культу грошей. У селі інший культ: тут поклоняються землі і сонцю, траві й бузку, чесним мозолям і шляхетній сивині. Працелюбству та майстерності. Він чистий, пахучий цей світ молока й меду, пісень і квітів…Дякувати Господу, я буваю там, я відчуваю силу, красу землі та людей, які живуть там. Чи літає моя душа? Так, літає. Буцімто знову запрацював старовинний ткацький верстат часу – і знову моє життя стає частиною вікового рушника».
У повісті «За годину до раю» наскрізною є ідея любові. Це почуття розглядається письменницею в широкому сенсі. У своїх роздумах мисткиня наголошує на цінності людського існування: «Посивів світ. Посивіла моя мама. Життя таке суєтне та швидкоплинне, таке несправедливе! Люди, яких ми любимо, даровані нам Господом Богом лише на якийсь час. У будь-яку мить Він може забрати їх від нас. Тому не варто відкладати любов на потім, бо ми просто можемо не встигнути». Або ще: «Кожне «тут» і «зараз» благословенне Богом. Життя занадто коротке, тому немає часу на заздрість і злість, на помсту і образи. Є лише час для того, щоб любити».
У «Нічних нотатках» Л. Черненко, ніби підсумовуючи думки своїх героїв щодо теми кохання, розміщує власні погляди з цього приводу: «Душа коханої людини має особливий аромат. І саме він притягує – аромат душі, а не зовнішність, характер, звички. Ми кохаємо не тільки за чесноти, а ще й за слабкості. І часто навіть пояснити не можемо, чому ця людина до божевілля рідна… Кохання не має логіки, воно завжди безглузде. Завжди всупереч цілому світу, усьому…». На нашу думку, Л. Черненко недаремно обрала саме таку композиційну манеру для свого твору, таким чином увиразнюються, поглиблюються її світоглядні засади.
Деякі висловлювання письменниці настільки чуттєві й емоційні, що нагадують поезію в прозі: «Оця остання земна любов – вона така крихка, така печальна! Вона пахне осіннім листям, бузком, що відцвів, снігом, що тане в долонях. Вона така чиста, терпляча, соромлива! Щоб не здаватися смішною, ти не скажеш про неї нікому. Той, у кому ти знайшла щастя, — твій. Навіть, якщо ти – не його. Усі інші – чужі».
Назву до повісті Л. Черненко дублює з назви життєвої історії про семі десятирічну Талю, яка щаслива від того, що має онуку Алісу і присвячує їй все своє нинішнє життя: «Мами важливі. Та не менш важливі й бабусі. Під мамину колискову і бабусину казку діти швидше засинають і просинаються зранку
мудрішими. І щасливішими на два цілунки відразу. Я – мати, сестра, донька. А ще я – бабуся! І я так цим пишаюся! Моя нова іпостась прекрасна! Вона – головна. Аліса – це моє нове «я»… Якби у мене не було Аліси, я б жила у порожнечі й безнадії. Бо вона – мій земний рай… Через годину я зустріну її біля музичної школи і розцілую яблучка-щічки. За годину до раю…».
Отже, ця історія служить для письменниці кульмінаційною віхою, навіть в архітектоніці повісті частина займає місце золотого перетину, і це невипадково, адже головний заклик твору – любити. Кожна людина повинна знайти власний «рай» на землі: хто в улюбленій справі, а хто в любові до дітей чи онуків. На думку героїні Талі, потрібно бути оптимістом за будь-яких життєвих обставин та отримувати «задоволення від життя». Вона зауважує: «Хіба пенсія – це кінець? Життя не закінчується, ще рано шукати собі місце на кладовищі. Дехто помирає у двадцять років, тільки до вісімдесяти їх не ховають. Я відмовилася від зайвих людей, відреклася від них. Дехто скиглив і жалівся на долю. Хтось пліткував про інших, а мені це нецікаво. Моя головна людина – моя Аліса. Я маю все і всіх, хто мені потрібен».
Слід зазначити, що герої Л. Черненко говорять про старість як про «певний етап у житті», «не гірший за інші», який є своєрідною підготовкою до наступного – «останньої мандрівки в інші, кращі світи». Про смерть говорять майже всі герої повісті і ніхто з них її не боїться, деякі навіть іронізують, зокрема Бабуся Марія: «А на смерть у мене вже все готове: і хусточки, і плаття темно-вишневе, з білим комірцем, і «балетки» є. У селі легко ставляться і до життя, і до смерті. Господь за нас уже все вирішив: коли, кому й куди». Герої письменниці – це духовно багаті особистості, які живуть за законами Добра й Любові, і кожен знайшов власний шлях у житті: створив свій «рай», не схожий на інші, відповідно до власного внутрішнього світу. Своїми вчинками вони підтверджують істину, про яку наголошував у свій час Г. Сковорода, що не боїться смерті лише той, у кого совість «як чистий кришталь».
Кінець твору вітаїстичний, пройнятий філософськими закликами Л. Черненко про швидкоплинність і цінність життя та про невичерпні можливості людини. «Щоденна чарівність земного життя, яку ми ніколи не помічаємо. Дивуватися і радіти Всесвіту – велике щастя, невловима духовна радість над печаллю… Рахуй свої щасливі зірки: ти – живеш! Що залишається? Любити. Жити. Літати… Ти – людина, але ти можеш відчути себе вітром і морем, музикою і дощем…».
Таким чином, повість «За годину до раю» репрезентує сучасного самобутнього письменника-філософа, майстра модернової психологічної прози.
Оскільки Л. Бондаревич-Черненко торкається універсальних тем і вічних загальнолюдських проблем, утверджує естетичні й морально-етичні орієнтири для людства, її творчість завжди буде актуальною і корисною для будь-якої вікової групи.
Олена Сидоріна,
кандидат мистецтвознавства, викладач-методист Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу імені І. Я. Франка
Комментирование закрыто