– Мій батько, Юхим Кулага, був родом із Смичина, – починає розповідь жінка. – Він був знаним столяром. Тато був із 1907 року, а мама Олена Андріївна – з 1902 року. Коли вони побралися, тато почав будувати хату для своєї родини в Городні, по вулиці Кірова. Але не встиг завершити будівництво – його у 1941-ому забрали на фронт. Мама залишилась сама з нами трьома на руках. Моєму старшому брату Олексію було десять років, середульшому Миколі п’ять, а мені – тільки рік виповнився.
– Він навіть військовий квиток не встиг отримати, – розповідає Віра Юхимівна. – Їх одразу погнали на Гомельську трасу. Йшли пішки, бо тато потрапив у піхотні війська. Саме там, на гомельській трасі, він і загинув. Це я вже знаю із маминих розповідей і небагатьох листів, які батько встиг написати мамі із фронту.
Віра серед колег з харчокомбінату
Так Олена Андріївна залишилась солдатською вдовою з трьома дітьми. Заміж вона більше не ходила, щастя не шукала – не до того було молодій жінці. Щодня й щохвилини треба було мудрувати чим нагодувати, як ростити малих. Тримала курей, порося, корівчину, яку купили з чоловіком ще до початку війни.
– Біля кладовища в Городні була скотобаза, – розповідає Віра Юхимівна те, що збереглось в її пам’яті з маминих розповідей. – Там вибраковували корів. І от одну з тих, що потрапила під вибраковку, мама з батьком й купили. Мама казала – за «дитячі» гроші. Тож, мабуть, щось і тоді виплачувалось при народженні дітей. Як батько загинув, вона не могла вийти на роботу – ми ще були малі, і лишати нас було ні на кого. Але вона ходила у найми. У Городні на той час жило багато досить заможних єврейських сімей. Вони за гроші наймали собі помічників по домашньому господарству. От мама й ходила до них – білила хати, прала, полола городи, робила все, що загадають.
Віра Кулага з мамою і братами
Це дозволяло матері з дітьми мати кусок хліба на столі. Гірше стало у повоєнний час. Вірі було років п’ять-шість, як мати їх брала з собою на Хрипівське поле, що знаходилось якраз за їхньою вулицею. Там вони збирали колоски, щоб зарадити голодному існуванню
– Як об’їжджчик, було, натрапить, то обов’язково відбере ту нещасну сирітську торбину з колосками, – згадує тремтячим голосом Галина Юхимівна. – А як дуже злий попадеться, то й нагайкою по спині уперіщить. Щоб їх, нелюдів, подавило було. Досі забути не можу ті образи в непростому дитинстві. Та й яке дитинство? Рано залишившись без батька, мусили допомагати мамі й у важкій роботі. Без діла не сидів ніхто. Ходили на те Хрипівське колгоспне поле, рвали траву корові – після того, як скосять зернові, там відростала трава. Тож ми її рвали і носили ряднинами додому, а потім сушили на зиму. Так заготовляли корові корм. Це була нам із братами щоденна робота. У сім’ях, де були батьки, чоловіки траву косили косами. А нам доводилось справлятись як могли – тільки дитячими руками. Я любила рвати саме біля електричних стовпів – там росла свиріпа, вона легко рвалась.
Старший брат Віри Олексій вже був підлітком, тож пас людську череду з корів. Пас за плату. Але грошей тоді ні в кого не було, розраховувались хто чим міг – хто зерном, хто борошном. По черзі власники корів з того стада носили Олексію обід. Віра пам’ятає – братик ніколи сам того частування не з’їдав, щось завжди приносив додому мамі й малечі. Важкий був час, голодний. Але. Зазначає віра Юхимівна, люди були дружні між собою, не злі – біда усіх єднала. Мабуть, тому її й вистачило сил пережити.
– А згодом і я підросла, – згадує жінка. – Тоді на Вокзалі був так званий «перевалочний пункт», де заготовляли овочі. То всі літні канікули я і майже всі мої подружки – здебільшого ті, що росли без батька, наймались туди працювати. Перебирали капусту, огірки – що давали. Ото вже й гордість брала. Що я теж родині допомагаю, не даремно хліб їм.
Віра Кулага
На той час у Городні після закінчення школи можна було йти навчатись або в школу медсестер, або в школу садоводів, – каже Віра Юхимівна. Вона обрала медсестринську справу. Мріяла піти вчитись далі, але не було коштів, щоб продовжити навчання в іншому професійному закладі. Тож Віра пішла працювати на харчокомбінат. Згодом метку дівчину перевели в кондитерський цех, де робили цукерки. «Солодка» була робота. Вже працюючи, поступила на заочне відділення педагогічного інституту, на фізико-математичний факультет. Дівчина добре навчалась у школі, особливо любила математику й фізику. Подобалась їй і практика у дитячому садку, куди її направили від міської ради. Але фінансове становище було вкрай скрутним, тож четвертий курс Віра так і не довчилась. Тому залишила мрії про навчання й пішла знову працювати – цього разу на механічний завод, який тоді називали обозним. Двадцять три роки вона віддала праці на цьому підприємстві.
– Тут і чоловіка свого, Анатолія Демиденка зустріла, – згадує вона. – Він там працював ковалем. Коли зустрілись, мені було 27 років, а йому – 22. Але ми ніколи не відчували тієї різниці у віці. Ми навіть розписані не були – просто любили все життя одне одного. Про весілля й не мріяли – грошей не було ні в мене, ні в нього. Але все життя ми все навпіл ділили – і радощі, й труднощі. Довіряли одне одному, берегли – одним цілим просто були. До чого тут вік чи штамп у паспорті?
