Дружина Симона Петлюри Ольга Більська — родом з Прилуччини

У 1908 році дівчина познайомилася з Симоном Петлюрою в домі далеких київських родичів. У 1910 році їх роман перетворився на цивільний шлюб, який лише у 1915 році офіційно було зареєстровано і відбулося вінчання молодят у церкві.

Восени 1911 року Петлюра переїхав до Москви. Спочатку тривалий час листувалися, а потім Ольга приїхала до нього. Навчалася в Московському університеті, підпрацьовувала репетиторством і вишиванням, відвідувала різні збори українських товариств. Симон працював бухгалтером страхової компанії. Одночасно на кошти українських громад видавав журнал «Украинская жизнь» (1912 – 1914).

25 жовтня 1911 року Ольга народила дівчинку, яку назвали Ларисою, яку згодом водила до українського садочка, читала їй українські книжки, плекала українські традиції.

Зоя Плітас, родичка Ольги Петлюри, писала про перебування родини Петлюри в Москві: «Пам’ятаю Ольгу Опанасівну, як вона гарно виглядала: висока, струнка жінка з посивілим пишним волоссям і чудовими чорними очима, які так тепло, привітно дивилися на нас через золоті окуляри. Вона завжди була життєрадісна, усміхнена та прихильна до нас, дітей. Її маленька донечка Леся була нашою улюбленицею, і тітка Оля довіряла нам її...».

Восени 1917 року Симон Петлюра разом із родиною переїхав до Києва. Скромно жили у готелі «Прага». Ольга Опанасівна допомагала доглядати за пораненими у шпиталях, організовувати культурні жіночі гуртки, щиро включилася в українській громадський рух. Леся писала вірші, захоплювалася малюванням і писанкарством.

Коли 27 липня 1918 року Симона Петлюру заарештували, довелося матері з дочкою переховуватися під різними паспортами, за різними адресами. У Полтаві більшовики арештували матір Симона, утримували стареньку у в’язниці. На третій день після звільнення вона померла.

Дружина глави Директорії, Ольга Петлюра, жінка скромна, ніколи не була на офіційних імпрезах, не з’являлося її ім’я і в пресі.

Наприкінці листопада 1919 року Ольга та Леся виїхали до Праги, де перебувала дипломатична місія УНР на чолі з Максом Славінським. А у 1922 році у Варшаві родина об’єдналася. Симон Петлюра під прізвищем Володимира Редліха разом із родиною та своїм молодшим братом Олександром, племінником Степаном Скрипником, майбутнім митрополитом і патріархом Мстиславом, та охоронцем Віктором Цимбалом жили у великій скруті, в невеликій кімнатці. Ольга заробляла вишиванням. Давала Лесі уроки польської мови, щоб дівчинка не пропускала школи, багато читала. А Віктор Цимбал, випускник художньої школи в Києві, який пізніше набув світової слави маляра, графіка, давав Лесі уроки живопису.

На початку 1923 року Ольга Опанасівна перенесла дві важкі операції, що стало великим стресом для Лесі.

30 грудня 1923 року Симон Петлюра з паспортом на прізвище Степана Могили покинув Варшаву. Перебрався до Угорщини, потім – до Відня, Женеви і Парижу, де родина з міркувань безпеки жила окремо, під час у злиднях.

25 травня 1926 року агент ГПУ Самуїл Шварцбард застрелив Симона Петлюру на паризькій вулиці. Шістнадцять місяців тривав судовий процес. Петлюру безпідставно звинувачували у різних злочинах. Лесю цькували гімназистки. У дівчинки лікарі виявили туберкульоз і заборонили відвідувати навчання. Ці події підірвали і здоров’я Ольги Опанасівни. Вбивцю Шварцбарда виправдали. Таке рішення суду ще погіршило стан здоров’я дружини Петлюри. Вона почала втрачати слух.

16 листопада 1941 року в санаторії містечка Камбо на півдні Франції від сухот померла Леся – відома на той час українська поетеса. Ольга Опанасівна усі дні проводила на цвинтарі Монпарнас біля рідних могил. Жила вона в Парижі у родині генерала Удовиченка. Нею опікувалася Єлизавета Прокопович, дружина колишнього Голови Ради Міністрів Уряду УНР. Останні роки вдова важко хворіла, майже нічого не чула, ледь говорила. Ольга Петлюра померла в Парижі 23 листопада 1959 року. Похована в родинній могилі на кладовищі Монпарнас.

А тепер моя публікація в продовження цієї статті бібліотеки. Перші чотири фото до статті бібліотеки. Наступні — до цієї моєї статті. Які саме- з тексту буде видно.

Дата і місце народження Ольги Більської – 23 грудня 1885 року, селище Мала Дівиця на Прилуччині – це все чисто умовне, те, що найчастіше фігурує в інформаційному просторі. Насправді ж це все досі не встановлене дослідниками. Фігурують і інші дати і місце народження.

Незручно зізнатися, але я почув про Ольгу Більську, про те, що вона – наша землячка з Чернігівщини, з Прилуччини, – в Польщі. Мені про це сказав у Перемишлі мій давній товариш (нашій дружбі вже років 20) Станіслав Стемпєнь. Відомий польський історик, доктор наук, професор Університету Перемишля, де, до речі, навчається чимало українців. Прекрасно володіє українською мовою і викладає і в наших університетах. Понад 30 років тому створив у Перемишлі і незмінно очолює як директор Південно-Східний науковий інститут. Ця громадська установа покликана досліджувати спільну українсько-польську історію, сприяти контактам двох сусідніх народів. Зокрема, видають чимало книг обома мовами, мають найбільшу в Польщі бібліотеку українських книг.

Я постійно буваю в Перемишлі, співпрацюю з Інститутом. Знайшов для нього в наших архівах і скопіював багато кримінальних справ репресованих поляків Чернігівщини, для підготовки інститутом багатотомного видання про поляків в Україні.

Станіслав, чи не найбільший в Польщі петлюрознавець, готував чергові публікації, книги про Симона Петлюру, його родину. І попросив мене пошукати в архівах точну дату і місце народження Ольги Більської.

Дружина видатного українця, глави Української Народної Республіки Симона Петлюри, можливо, в силу життєвих обставин чи й за характером, була людиною не публічною, уникала пишних торжеств з нагоди річниць, ювілеїв.

Давно відоме дослідникам, загалу Свідоцтво про одруження Петлюри і Більської, яке зберігається в Парижі, в Музеї Симона Петлюри

Але і в ньому не вказували дату народження людей, що одружуються, лише їх повний вік.

Ось так кілька років тому почався мій непростий, але цікавий пошук в архівах, в основному в нашому Державному архіві Чернігівської області.

Поки що не вдалося знайти головний документ – метричне свідоцтво про народження Ольги, запис в церковній метричній книзі. Як відомо, в ті часи держава поклала саме на церкву справу реєстрації актів цивільного стану, тобто церкви вели офіційно реєстрацію народження, шлюбу, смерті громадян по своїх приходах.

В нашому обласному архіві одразу з початком цих пошуків я взяв на дослідження метричну книгу Троїцької церкви Малої Дівиці за 1885 рік. Інша церква в селищі не фігурувала. Так от, в цій книзі НЕМА запису про народження Ольги Більської 23 грудня 1885 року. Нема такого запису і за весь 1885 рік – я все ретельно переглянув. Нема запису про народження Ольги і в книгах церкви за попередній і наступний роки.

Зоставалося шукати запис в церковних книгах інших населених пунктів, бо бувало, що реєстрували дитину не за місцем народження. Наприклад, у Прилуках, де тоді було понад пів десятка церков. Але я шукав і там. Запису нема. Вивчав і церковні книги села Погреби, де в родині священика народилася мама Ольги – Олександра Іванівна. Запису теж нема. Хоч священик, дідусь Ольги, міг зареєструвати внучку і значно пізніше. Треба шукати далі, в тому числі по якихось інших населених пунктах Прилуцького повіту, тоді ще Полтавської губернії.

Знаючи, що Ольга навчалася в Прилуцькій жіночій гімназії, я став шукати матеріали цього закладу. І несподівана удача: в обласному архіві виявився цілий фонд Прилуцької жіночої гімназії, за десятки років, у тому числі за період навчання там Ольги. Фонд 1436. Понад 100 справ. Причому, ці справи, загалом цей фонд, досі ніхто не вивчав. Таке буває часто. Загалом в архівах переважну більшість справ, а їх можуть бути сотні тисяч чи й мільйони, ніхто не досліджував.

Я перечитав усі справи. Але спершу про цю гімназію.

Роблю виписку з архіву гімназії. Дослівно, літера в літеру, мовою оригіналу, тодішньою державною.

«Ведомость о числе учащихся Прилукской женской гимназии Киевского учебного округа за 1 января 1896 г.

Всего – 211. По вероисповеданию: православного – 150, римо-католического – 2, лютеранского – 4, иудейского – 53, раскольников – 2. По сословиям: дворян потомственных і личных) – 111, духовного – 10, купеческого – 36, мещанского – 35, крестьянского – 19. Не помнящих родства –, инородцев –».

Значна кількість євреїв, про що свідчать і прізвища та імена учениць, має пояснення. В таких невеликих містах Чернігівщини, загалом України, мешкало чимало євреїв. У так званій (російською) «черте оседлости». Бо у великих містах їм селитися було заборонено, принаймні проблемно. Крім того, єврейські родини намагалися дати гарну освіту своїм дітям.

А щодо програми гімназії, то ось вона, доволі насичена. Теж мовою оригіналу. «Закон Божий. Русский язык. Арифметика и геометрия. Естественная история и физика. Историческая география. Рукоделие. Французский язык. Немецкий язык. Чистописание. Рисование. Пение и музыка». Гарну освіту отримували панянки!

А ось цікаве фото. Воно з виданої торік книжки «Етноекзистенція», Артбук, тобто, за суттю, фотоальбом. Етнокультура Прилуччини. Автори цього унікального видання – прилучани, відомий історик, дослідник Віктор Моренець і краєзнавець Ігор Павлюченко.

Вони зібрали унікальні архівні фото Прилуччини: за другу половину ХІХ і першу половину ХХ століття. На цьому фото – Прилуцька жіноча гімназія, викладачі і учні. Красиве фото, красиві люди. На жаль, як повідомив мені мій давній знайомий Віктор Моренець, це все, що вдалося встановити про це фото, скупий напис на звороті. А в Прилуках було дві жіночі гімназії. Цілком можливо, що це і та сама гімназія, де навчалася Ольга Більська.

Більш певно можна сказати ось що. Буваючи в Прилуках, я, звісно, теж продовжив цей цікавий пошук. Всі знайдені мною в архівах матеріали я скопіював і передав у Прилуцький краєзнавчий музей. Його директорка Тетяна Зоць – палка ентузіастка дослідження місцевої історії. Вона розповіла мені, що в самому центрі міста зберіглося приміщення жіночої гімназії, де навчалася Ольга Більська. Ми відвідали його. Це одразу за Соборною площею. Будинок значно перебудований за понад століття, в ньому тепер різні заклади. Але одне крило старої гімназії зберіглося. Ось воно, на фото, ліве крило будівлі.

З хвилюванням ми зайшли всередину. Вгорі збереглися навіть старі, понад столітні балки тої будівлі. А одне з приміщень (на фото), цілком імовірно, було одним з класів, де сиділа за партою Ольга. Історія дихає в сьогодення.

Але повернімося до досліджень архіву. Вони спростовують чимало міфів про Більську і її родину, що бродять у медіапросторі. Звісно ж, я давно вже побував у Малій Дівиці. Місцевий краєзнавець розповів мені, що багато років тому він розмовляв зі старожилом, котрий розповів, що дійсно в селі вчителював Опанас Більський. І що, мовляв, він і дружина померли і поховані тут, хоч поховання вже втрачено.

Перший міф. Як і те, що Ольга рано зосталася круглою сиротою. Можливо, Опанас Більський і помер та похований у Малій Дівиці. А от мама Ольги, Олександра Іванівна, переїхала в Прилуки і була жива-здорова, коли Ольга навіть закінчувала гімназію. Та й себе у своїх заявах називає «вдовою Почесного громадянина» лише від вересня 1896 року, коли Ольга була вже далеко не маленькою.

Я прочитав у фонді гімназії в архіві десятки цікавих документів. Звісно, і скопіював.

Так от, щороку мама Ольги писала дирекції гімназії заяви, прохання, «Прошения», – для отримання довідки, що її донька є ученицею гімназії. Ці довідки були потрібні для подання в Земство, для отримання «пособия», допомоги на Ольгу. Подаю повністю цей цікавий документ.

Справа 29: Документи Прилуцької жіночої гімназії гімназії за 1895 рік.

Лист справи 219: прохання матері Більської від 1. 12. 1895.

№ 28 1 дек. 95 г.

Его Высокородію Господину Председателю Педагогического Совета Прилукской Женской Гимназіи

Дворянки Александры Бельской

Прошение

Имею честь просить Ваше Высокородіе выдать мне удостовереніе в томъ, что дочь моя, Ольга Бельская состоитъ ныне ученицей II-го класса Прилукской Женской Гимназіи. Удостовереніе это мне необходимо для представленія в Прилукскую Уездную Земскую Управу на предмет полученія пособія из суммъ означеннаго Земства.

1-го декабря 1895 года.

Александра Бельская.

Выдать просимое удостоверение.

Директ. (подпись)

Лист справи 220: посвідчення, видане на прохання матері:

Удостовереніе

Дано сие дворянке Александре Бельской в том что дочь ея Ольга Бельская состоитъ ныне ученицей II класса Прилукской Женской Гимназии. Настоящее удостовереніе выдано на предметъ полученія пособія из Прилукскаго Уезднаго Земства на воспитание означенной ученицы. 2-го декабря 1895 года.

Подлинное подписано Председатель Педагогическаго Совета М. Фирсовь.

Такі документи фігурують в архіві гімназії щорічно. Як бачимо, тут Ользі мало б бути вже 10 років. Останній з таких документів датований аж 1902 роком, коли Ользі мало б бути вже 17 років, чи йшов 17-й рік. Якщо вірити даті народження в 1885 році. Хоч насправді гімназію закінчували у 15 – 16 років.

В архіві гімназії є і атестати про закінчення Ольгою того чи іншого класу, з додатками, де вказано її оцінки. Вони високі, майже всі відмінні. Ну, а навчальну програму гімназії ви вище бачили. Атестати – в оригіналі. Вони виготовлялися у двох примірниках, один видавався на руки учениці, інший залишався в архіві гімназії. Є додатки до атестатів (на фото).

А що ж з документом про народження? Він обов`язково надавався в гімназію при вступі. Але по закінченню гімназії повертався випускниці. І, на превеликий жаль, в архіві гімназії відсутні копії цього документу. Є запис, що метричне свідоцтво, чи, може, копія його, було в архіві гімназії під таким-то номером. Але тоді-то воно було повернуте випускниці, в чому вона і підписувалася. Слід зник.

Ольга Більська вступила в гімназію у вересні 1894 року. Якщо вірити даті народження «в грудні 1885 року», їй мав завершуватися 9-й рік. Хоч в гімназію вступали у 8 років.

Виявляється, у Ольги була рідна сестра Людмила, на два роки молодша. Про яку ніде у медіапросторі жодного слова. Вона вступила в гімназію через два роки після Ольги. На неї мама писала подібні «прошенія», як і на старшу доньку. Інколи одну заяву на обох. Є атестат про закінчення Людмилою гімназії.

Є щорічні документи про навчання. А найцікавіше – що у фонді гімназії виявилася окрема справа Людмили Більської. Уже як викладачки гімназії.

Державний архів Чернігівської області, Фонд 1436, опис 1 (документи Прилуцької жіночої гімназії ), Справа 139. Справа невелика, трохи більше 30-ти сторінок. Я скопіював її повністю.

Людмила Більська, закінчивши з відзнакою гімназію і отримавши фах вчительки, якийсь час шукала роботу. Згодом вона дізнається, що в її рідній гімназії з`явилася нова вакансія «классной надзирательницы», тобто вчительки. Людмила пише керівництву гімназії заяву – «прошеніє» прийняти її на цю роботу. Людмилу приймають на цю посаду. Вона працює там кілька років. Далі звільняється за власним бажанням, як пояснює – за сімейними обставинами. Очевидно, у зв’язку з наміром вийти заміж і виїхати.

Далі вона опиняється вже у Катеринославській губернії, у Катеринославі (пізніше – Дніпропетровськ, нині Дніпро). Роботу вона підшукала в містечку Юзівка цієї ж губернії, яке пізніше стало містом Донецьк. Звідси Людмила пише прохання, як і її нові працедавці, до Прилуцької гімназії – надіслати звідти її документи, потрібні для нової роботи. Отримує ці документи. Наприкінці архівної справи є її розписка в отриманні документів, які вона, очевидно, подала на нове місце праці. Це Атестат про закінчення Прилуцької гімназії, це додаток до Атестату і нарешті головне – Метрична виписка, тобто документ, Свідоцтво про народження. На жаль, і в цій справі в нашому архіві, як і в документах про Ольгу, теж нема копії цього свідоцтва. Людмила отримала оригінал на Катеринославщині, але де він – хто знає. А це важливий документ. Вказання в ньому місця народження Людмили звузило б коло пошуків, враховуючи, що Ольга всього на два роки старша сестри, і цілком можливо, народилася там же. Хоч певності і тут нема: батько був народним вчителем. А їх часто перекидали з одного місця роботи в інше.

Я побував і в одному столичному архіві, щоб пошукати якісь сліди вчителювання Опанаса Більського. Але й архів Київського учбового округу– це океан справ. Ще одна ниточка – Опанас Більський у заявах його дружини, потім удови, значиться як «Почесний громадянин». Але насправді цей титул мав значно скромніший зміст, ніж нині.

Але завершу про Людмилу Більську. В перший період, про який ідеться у її особовій справі як викладачки, Людмила фігурує як «дівиця», тобто незаміжня. А потім вона вже заміжня, на прізвище Шкуратова. Але це був її перший шлюб. Потім вона була заміжня за Сірополком, судячи з її прізвища. За ким саме?

Була спокуса зробити висновок, що це відомий діяч Української Народної Республіки Степан Онисимович Сірополко. Чому спокуса? Уявімо такий момент, що Симон Петлюра і Степан Сірополко – свояки, тобто одружені на рідних сестрах. Та ж Полтавська губернія, де в губернському місті народився Петлюра. Той же Прилуцький повіт, звідки Більські. Навіть те ж чимале козацьке селище Мала Дівиця, поблизу якого в селі Обичів народився Сірополко, 15 серпня 1872 року. Помер у Празі, в еміграції, 25 лютого 1959 року. Енциклопедія говорить про нього так: громадський діяч, книгознавець, бібліотекознавець, бібліограф. У 1917 році працює в Києві, керівник міської освіти, дорадник у справах освіти Генерального Секретаріату, тобто уряду УНР. З 1919 року працює заступником Міністра народної освіти УНР і керує українським шкільництвом та бібліотечною справою. На еміграції спершу в Польщі. Потім у Празі – професор Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. (1925 – 1932) і Українського технічно-господарського інституту в Падєбрадах, організатор і голова Українського товариства прихильників книги та редактор його органу «Книголюб», голова Українського педагогічного товариства в Празі, довголітній голова Союзу українських письменників і журналістів еміграції.

Втім, згаданий вище Віктор Моренець розповів, що він був у Празі, на Ольшанському цвинтарі, на родинному похованні Сірополків. Поруч з главою родини похована його дружина, з якою він доживав віку, і це не Людмила Більська.

Зостається малювати версії, що у нього то був перший шлюб з Людмилою Більською, а у неї – другий шлюб з ним. Але це все версії, версії.

Є листування Ольги Більської з ще одним видатним уродженцем Прилуччини. Це Андрій Лівицький, котрий після вбивства Петлюри очолив Уряд УНР. До речі, на Прилуцькій гімназії № 1, в самому центрі міста, є меморіальна дошка про те, що свого часу тут навчався Лівицький. Ще одна дошка на честь теж видатного колишнього гімназиста з Прилуччини. Це Микола Міхновський, поляк за національністю й ідеолог українського націоналізму. Історія дихає на кожному кроці.

Так от у листуванні (воно є у мене в комп`ютері) Андрій Лівицький вітає Ольгу Більську, але з Днем янгола, а це не день народження.

В історії цього пошуку назву і ще одне видатне ім`я. Річ у тім, що всі матеріали про Більських, знайдені мною в архіві, копійовані, скановані, я передав у Перемишль, Станіславу Стемпню, також у Прилуки, в згаданий музей і районну та міську бібліотеки, і ще одній людині. Це Дмитро Власович Степовик (07. 10. 1938, Слободище, Житомирщина – 28. 01. 2024, Київ). Ось що говорить про нього енциклопедія. Мистецтвознавець, богослов, доктор філософії, мистецтвознавства, богословських наук (три докторські дисертації!) член-кореспондент Національної академії наук України (2021). Творча спадщина вченого величезна: десятки книг, наукових публікацій. І в тому числі книги про Симона Петлюру і його родину.

Кілька років тому я передав і Дмитрові Власовичу всі знайдені мною архівні матеріали. Він зрадів цьому, сказав, що теж цього не знав. А дані про дату і місце народження Ольги Більської, сказав, можливо, знайдуться в Парижі, в Музеї Симона Петлюри. Він там свого часу працював. Але це йому не трапилося, в морі інших матеріалів.

Ось така історія з історією пошуку про життя Ольги Опанасівни Більської, дружини і соратниці глави УНР Симона Васильовича Петлюри. Продовжуймо пошук…