Просто ніч, просто дощ, просто вона знову не спить. Зірки давно вже не падають з неба – нічого осені збирати у свій великий солом’яний кошик... А розкішні жовті жоржини під вікном з насолодою ковтають цей дощ, вони його зовсім не бояться, бо – живі... Дощ плюскотить щоночі другий тиждень поспіль. І саме стільки вона не спить. І саме стільки його немає...
Коли повернулася додому, уже не застала його. Не відшукала навіть банальної записки: «Я покохав іншу» чи «Від’їжджаю назавжди». Нічого: ні його, ні записки. Він як справжній мужчина прихопив із собою лише зубну щітку та дві-три сорочки. Як можна так піти, проживши вкупі не один рік?! Як у воду канув. Вона залишилася одна у своєму кутку, у своїй самотності, у своєму великому, різноголосому багатоповерховому будинку. Будинок, у якому вона мешкає, стоїть на перехресті всіх доріг, і воно – розлуки, а не зустрічі... Потяги летять, летять... Вона давно вже звикла до них, як і всі в їхньому домі, і не помічала їх гуркоту, і так спокійно собі спала... Бо він був поруч...
Напередодні його раптового зникнення їй наснилося: стоїть на високому зеленому пагорбі дівчинка у прозорому білому платтячку з вишеньками, у чорних лакованих черевичках (таку сукню з вишеньками і лаковані черевички носила вона колись у далекому дитинстві). Стоїть вона, та дівчинка, на пригірку і запускає у високе небо паперового змія. А змій не злітає... Дивний сон...
Цей дощ падає другий тиждень – сто років... Дім, у якому вона живе, перетворився на багатопалубний, оточений ліловими хвилями води корабель, який нікуди не пливе.
А міг би й попливти, адже перед ним безмежність, бо він на околиці, на невеликому узвишші. Місто розкинулося десь там, унизу, далеко-далеко, зі своїми натомленими людьми, нічийними псами-волоцюгами, чужими дітьми у пісочницях, гамором, скреготом гальм, запахом нагрітого асфальту... Тут – лише гуркіт від пролітаючих поїздів, запах залізниці й полину...
І чого вона не народила тоді, чого? А могла ж... І він хотів... А вона злякалася: як будемо ростити, годувати, ти не працюєш, моя робота висить на нитці, дивись, не сьогодні-завтра скоротять... А чого ж було не народити? Мала б зараз дитятко – кирпатеньке, білявеньке, як він... У квартирі б пахнуло пелюшками... Вона співала б йому колисаночку: «Люлі, люлі, люлі... Усі давно поснули. Сплять давно всі діти... Котик спить на плоті...» Якось би виростили. Підняли б на ноги... Навколо ж одні поховання... Це вона винна. Коли б народила – зостався б... А тепер – лише безсоння. Годинник... Його голос... Усі її годинники йдуть занадто повільно, не так, як слід. Так повільно, що аж страшно...
Уже давно всі позасинали на цьому кораблі. Сусіди праворуч – Алла та Олександр, над яким усі кепкують. Він носить кумедні окуляри з товстими скельцями, розповідає оточуючим, що йому надходять сигнали з космосу, і будує маленьку швидкохідну бригантину прямо у повітці біля гаражів... Якось він виявив у власній квартирі джерело чорної енергії – на стінах і стелі щось нечисте. Відразу ж перефарбував, побілив усе, щоб легше було входити в астрал. Людям сміх, а його Алла каже: «Нехай! Вони не втаємничені у головне – він дуже світлий, димчастий... Він уміє любити... Нам із сином надзвичайно поталанило: він – небуденна, чиста, добра людина. Ми за ним, як за кам’яною стіною... Він обов’язково збудує бригантину. Хай сміються... Він просто не схожий на інших».
А ліворуч, напевно, спить міцним сном Котяча Королева – так її називають усі у дворі. У неї семеро кішок, і вона виносить, виводить їх на прогулянку кілька разів на день. Котяча Королева – красива бліда пані у вичовганому норковому манто, з яким не розлучається ні взимку, ні влітку. Колись вона працювала у місцевому театрі костюмером, була імпозантною жінкою, роздобувала знайомим контрамарки на спектаклі й завжди доречно цитувала Шекспіра чи Мольєра. Вона втратила чоловіка: його збила машина на розі, перед піщаним кар’єром. Він помер раптово. А вона захворіла. Тепер усе сприймає неадекватно, плутає дні, імена і цитує драматургів зовсім не до речі. Дітей їм Бог не дав. Зараз вона мешкає з паралізованою сестрою, яка з ліжка віддає їй команди і без кінця лається. А лаятися ні до чого: більше половини з того, що коїться на світі, Королева не розуміє... За півкроку до безодні...
Спить і дівчинка Іра з великими червоними бантами... Дощ змив її «класики» коло під’їзду, і завтра вона знову їх намалює. Усі сплять. Тільки вона не склепила очей і слухає свій неправильний дзиґар.
Десь мокра шипшина плаче у сільському квітнику, вода студениться у колодязях від ранніх вересневих холодів... Чому ж так сталося? Хіба вона зробила комусь зло у цьому світі?.. Вона ж завжди благословляла всіх, навіть тих, хто зачиняв перед нею двері, відштовхував руку. Вона уміла віднаходити потрібні слова для риб і птахів, злодіїв та ангелів... Вона могла б жити з прокаженими, годувати їх хлібом, обмивати рани... Її не віджахнули б чужі хвороби і бідність... Тільки б він повернувся! Вона не свята – так... Святий – це той, крізь кого світить сонце... Хай лишень він повернеться!..
А він не повертається, тому що вона вчинила щось не так... Чому було не народити?.. Біда, коли ти вмираєш від чекання і годинник забиває у твою голову свої хвилини-цвяхи... І всім до цього байдуже, навіть тому, кого ти чекаєш...
Ніхто не підходить до тебе випадково – це закон усіх світів. Вельми важливо, хто ж наблизиться першим. І вельми важливо його впізнати. Він підійшов до неї першим на тій залитій сонцем площі з голубами – і залишився на цілих три роки...
А вранці треба кудись іти, треба щось робити. А їй не хочеться навіть з квартири виходити. А раптом він повернеться, а її немає?
Чого ж вона не народила?.. Зранку все буде, як завжди: Котяча Королева виведе на прогулянку своє біло-сизе вусате сімейство; Олександр, відвівши сина до школи, помчить до повітки будувати бригантину; Алла розвішуватиме білизну під вербами і співатиме; Іринка з червоними бантами поскаче по заново намальованих клітинках...
Однак це трапиться завтра. А зараз ніч, дощ, і вона не спить. І нехай падає далі цей дощ, іде і не стихає... А вона буде лежати і слухати його. Хай він висить темною вологою завісою над цілим світом, над осінню, над її вікном... Бо вже все пощезло: і земля, і вогонь, і він, і вона... Нехай падає дощ і пахне тим, чому ніколи, мабуть, не збутися. Повітряний змій не злетить – хіба можна запускати паперового птаха в небо за такої негоди?
Лілія Черненко, м.Прилуки
