Добровольців «Правого Сектору» досі не визнали захисниками Чернігова

Вони одними з перших взяли до рук зброю і кинулись стримувати ворога на рубежах наступу. Добровольці «Правого Сектору», які у лютому-березні 2022 року захищали Чернігів від переважаючих чисельно та в озброєнні регулярних російських військ, досі не мають статусу захисників міста. Командир чернігівської резервної сотні Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор» Володимир Число вважає несправедливим те, що медалі за захист Чернігова отримують навіть ті, хто не брав участі в його обороні, а добровольців не визнають захисниками, бо ті не мають необхідних паперів. Командир добровольців, який пізніше отримав важкі поранення під Авдіївкою, чітко пам’ятає початок великої війни і віддає належне кожному, хто не побоявся стати на прю.

Характер гартувала вулиця

Його життєвий шлях почався з організованого підпілля – з тринадцятирічного віку Володимир Число торував стезю боротьби за українську Україну в лавах чернігівської організації правого спрямування «Третя Позиція». Вже у такому юному віці він брав участь в акціях прямої дії, вуличних бійках проти проросійських та сепаратистських організацій. У той час ліві та проросійські структури, які фінансувались з одного ФСБ-шного котла, були недоторканними і перебували під захистом органів безпеки України. Натомість організації правого спрямування, які були в чисельній меншості, вели напівпідпільну боротьбу, часто не нехтуючи грубою силою. Тож бійцівський характер Володимир загартував саме на вулиці. На війну потрапив у 2015-му році. Пішов добровольцем в ДУК-ПС, де набув бойового досвіду. Воював в підрозділі без зарплат і армійської уставщини з командирами, яким довіряли бійці. До початку повномасштабної війни друг «Число» (побратими обрали для Володимира позивний, який співпав із прізвищем) вже й сам був командиром, очолював та формував 22-гу Чернігівську резервну сотню ДУК-ПС.

24-го лютого 2022-го року Володимир Число вже командував 36-ма добровольцями, які зіграли не другорядну роль в обороні Чернігова. 

Добровольцям допоміг генерал Ніколюк

«Першу ніч ми охороняли з разом з «азовцями» Чернігівську міську раду, – пригадує командир підрозділу ДУК. – На ранок поїхали подавляти наступ на «ЗАЗ» (північно-західні околиці Чернігова). Там ми прийняли перші бої. Перший день всі хлопці прийшли зі своїм – були такі, що навіть з гвинтівками Мосіна приходили, частина прийшла з трофейною зброєю з часів АТО, а решту відправили у військкомат отримувати зброю».

Щасливий квиток добровольцям «Правого Сектору» пощастило витягнути за особистим розпорядженням командувача ОК «Північ» генерала Віктора Ніколюка (позивний «Вітер»), який розпорядився «зарядити» добровольців по повній.

«Нас підвів до Ніколюка отець Євген (Орда), і генерал сказав видати «правосєкам» все, що попросять, як добровольцям, – каже друг «Число». – Ми отримали важке озброєння: були стандартні кулемети, ПТУРи, укомплектували нас досить непогано. Військкомат крупнішим «підігрів», волонтер Олександр Ясенчук дав бронежилети, тепловізори, оптику, нормальні хлопці підігнали «Максима», так що скаржитись не доводилось. У майбутнє ми дивились з оптимізмом».

Перший свій бій, як зазначалося, праві добровольці прийняли на ЗАЗі. Ворог пер на північно-західну околицю міста броньованою механізованою колоною.

«Тоді ж ми вивозили звідти перших поранених, – згадує командир добровольців. – Ми з «Сєвєром», який пізніше потрапив у полон до росіян в Киїнці, витягували поранених і він своїм люксовим «Porsche Cayenne» відвозив поранених в лікарню. Спочатку везли поранених, а потім повертались за трупами. Пригадую одну смішну історію: ми евакуйовували пораненого бійця з позивним «Карл» із Першої танкової бригади.

Отже, запихаємо з «Сєвєром» в його ««Porsche Cayenne», де покійний «Шкода» (родом з Олишівки) був за кермом. Ну, цей Карл нам і видає, що мовляв в «Cayenne» не сяду. Я питаю: «чого?» Машину, каже, кров’ю вимажу».

– Довго на ЗАЗі воювали?

– Недовго. Ми побули кілька днів на ЗАЗі, а потім перемістились на Киїнку. У нас було 36 чоловік з «Правого Сектору», плюс підтягнулись старші дядьки, яких через їхній вік в ТРО не взяли. Це були старі браконьєри, які поприходили зі своєю зброєю. Заїжджали на чергування і «азовці». Киїнку переважно утюжили артилерією. Прямих бойових зіткнень з піхотою там не було. Я вважаю, що наш підрозділ зіграв не другорядну роль в обороні Чернігова. Оскільки коли ми потрапили в Киїнку, то там стояли наші танки без оборонних споруд. Ми копали окопи, бліндажі, обладнували бойові позиції. Піхоти там практично не було, все, що було на той час у Киїнці, – це три не окопані танки. Якщо не помиляюсь, то приїхали ми туди аж 27 лютого.

Оборона Киїнки

З обладнаних позицій у Киїнці, де розмістився штаб ДУК-ПС, відчайдухи робили вилазки по всьому Чернігову, часто виїжджали на позиції «Клєвєр» та готель «Турецький», крайні рубежі, де наші тримали оборону.

«Наш підрозділ здебільшого наводив артилерію, проводив розвідку і будував укріплення, щоб зустріти ворога, який міг прорватись, – каже Володимир Число. – Відверто зізнатись, у нас були певні непорозуміння з місцевим штабом, але після дзвінка Валерія Залужного все налагодилось. Погано тільки, що не дозволяли вішати на стовпах ворожих розвідників і коригувальників».

Були і відверто вбивчі завдання.

«Пригадую, як нас намагались відправити на штурм Шестовиці. Москалів там, по-перше, було як лайна, а ще купа танків, артилерія, а в нас всього три крупнокаліберних трофейних кулемети. Це все, що в нас було проти танків. Я відмовився вести туди своїх бійців, – зізнається командир. – У мене більшість людей без бойового досвіду, вони не мали навіть базової військової підготовки, тому на тих позиціях, де обладнували укріпрайон, ми одночасно і навчались – у нас був свій полігон, були ротації. Мені треба було з людини, яка прийшла з вулиці, за чотири дні зробити бойового медика, кулеметника чи навіть звичайного піхотинця».

Багато чого командир резервної сотні ДУК-ПС воліє зараз не згадувати, як-от втечу більшості силовиків з міста. Коли від Чернігова відступили ворожі війська, Володимир не став чекати наказів, а зібрав групу відчайдухів і вирушив на Схід, де тривали запеклі бої.

Дванадцять годин бою…

«Я запропонував своїм хлопцям продовжити боротьбу вже в лавах бригади, яка формувалась із бійців-добровольців «Правого сектору». Залужний дав повне сприяння. На той час це був Сьомий центр Сил спеціальних операцій. Зі мною поїхало 17 чоловік. Частина з тих, хто отримали зброю в ТРО, залишилась в Чернігові, – розповідає друг «Число». – Ми приїхали туди вже як підготовлені, у нас тут був час навчатись і готуватись. І там було перше бойове розпорядження на підрозділ, яке я виклянчив на характері».

– Володимире, повернімося до того, що ті хлопці, які з тобою воювали, за захист Чернігова нічого не отримали? – перебиваю розмову.

«Оці 17 людей, які зі мною поїхали, офіційно участі в обороні Чернігова не приймали і, дивлячись на те, як активно нагороджують навіть тих, кого тут і близько не було, мене проймає образа за таку несправедливість до моїх хлопців».

Отже, після того, як Володимир Число випросив у керівництва бойове розпорядження для свого підрозділу, чернігівських добровольців, які вже отримали оформлення в Силах спеціальних операцій, відправили на Авдіївський напрямок – на той час найгарячіший. Там вже йшли жорсткі бої, Авдіївка все ще була наша.

«Ми мали зайти на зачистку Новоселівки Другої. Морпіхи з 36-тої бригади попросили їх підтримати в штурмі. Нас сприймали як досвідчених «рексів», причому вважали нас крутішими за себе. Хоча морські піхотинці – це дуже круті бійці, одні з найкращих. «Відморожені» в хорошому значенні слова на всю голову, – посміхається «Число». – Новоселівку нам треба було просто зачистити, розвідка доповіла, що там практично нікого немає. З вигляду населений пункт був наш, а через місток – їхній. Нам треба було штурмонути лише дамбу. Ми подивились на ту дамбу, а там така річка, що і вбрід можна перейти, вирішили, що завдання просте, накрутили собі героїв і пішли на штурм».

Число командував підрозділом із 10-ти правосекторівців, морпіхів було 30 чоловік. Заходили з різних сторін. Але як тільки наші підійшли до дамби, їх почали щільно накривати артилерією.

«Схоже на те, що нас там чекали, – каже Число. – Я такої війни, скільки воював, ще не бачив. І такої прочуханки я не отримував ні разу».

У перші 15 хвилин бою Володимир отримав важкі поранення: осколками снаряда йому навпіл перебило автомат, розірвало каску, рука лежала на плечі і трималась на чесному слові. На спині снарядом вирвало шматок м’яса і лопатку. Бій тривав близько 12 годин.

«Ми відкотились назад, зайнявши кругову оборону, а нас почали оточувати, як кажуть морпіхи, «чорні чоловічки». Я не знаю, хто був по той бік, але противник дуже серйозний. Мене тягнули побратими, я вже був небоєздатний. Тоді у нас було багато поранених, багатьох хлопців ми втратили. Я вижив завдяки моїм хлопцям».

Від того поранення Володимир досі не може відійти. На його голові помітні широкі шрами, одна рука коротша за іншу й немає лопатки. Доброволець пройшов не один курс лікування і чекає оперативного втручання – йому мають вставити штучну лопатку. Наразі ж «Число» проходить військово-лікарську комісію для отримання групи інвалідності. Втім, інвалідом цей веселий здоровило себе явно не почуває. Планує ще прислужитись Батьківщині. Хоче вірити, що всі втрати друзів були недаремними й українська Україна, за яку Володимир Число бореться з підліткового віку, таки настане. Бо якщо Україна не для українців, то для кого?

Віталій Назаренко, фото з особистого архіву Володимира Числа

Основне фото% Війна залишила на згадку шрами