Літературні читання наприкінці тижня. Михайло Блехман. Парасолька
Хтось народжується в сорочці, хтось — зі срібною ложкою в роті. А я? Я — народився під парасолькою.
Автор
Літак приземлився, але ніхто не зааплодував, хіба що подумки. «У нас зазвичай аплодують», — подумав я і — теж подумки — посміхнувся займенникові, що давно став особовим – чи особистим?
Я не був у себе більше, ніж вічність. Послухайте, ви ж не думаєте, що вічність — вічна і нескінченна. Куди вже їй, згодні?
А з іншого боку, як можна, вибачте за риторичне запитання, не бувати там, де тебе не може не бути? Звичайно ж мене — ви мене зрозуміли.
Дощу не було — вже і ще. Про дощ кажуть, що він іде, — дивна, доповім я вам, хода. Я похитав головою — так хиталося тільки після повернення — і пішов до тролейбуса. Зупинка була все там же, ось вам і вічність.
Я приїхав до себе, мені це було зрозуміло, а чи зрозуміло всім навколо — хто знає... Хоча знати хотілося, інакше зрозуміле ставало незрозумілим. З ним, зрозумілим, завжди так: внутрішнє відчуття вимагає зовнішньої підтримки, інакше тверде «так» розм'якшується і перетворюється на «ні» — чомусь зовсім не м'яке, а ще більш тверде, ніж те первісне «так».
Навколо — на зупинці та на протилежному боці — всі були з парасольками, і я розкрив свою. Розкрив, щоб їм з-під парасольок було ясно, що я — свій, а вони для мене, в свою чергу — мої. Власне, і не розкривав навіть, адже моя парасолька завжди була розкритою. Ну, не завжди, але напевно вже давним-давно, і це «вже» виглядало — принаймні для мене — як самісіньке нескінченне «ще». Моє скептичне ставлення до вічності і її атрибутів вам тепер уже відоме.
На мене не дивилися. Саме так, ви не помилилися в частці «не». Одні — пасивно, інші — судячи з усього, через ручку моєї парасольки — активно: вона, ручка, була не такою, як у явного більшості оточуючих, звідси й активність. Я — тепер подумки — похитав головою: дивно, адже ручка залишається ручкою незалежно від форми. За великим рахунком, форма у всіх парасольок – спільна. Головне — функція, вона і диктує форму. Не навпаки ж, згодні?
Втім, кому його виписати, цей великий рахунок?..
Перепрошую, забув сказати відразу після назви: я приїхав відсвяткувати один з найважливіших моїх ювілеїв — круглу дату з тих пір, як я твердо вирішив взяти в руки і розкрити парасольку. «От так мова! — подумав я. — Дата, на відміну від суми, ніколи не буває «кругленькою». А ось сума буває круглою, це з пам'яті не витиралася.
Я сів у вічний тролейбус, тримаючи парасольку так, щоб ручка, яка мене видавала, була зовсім непомітною.
Але вона була помітна, і тому видавала. Далася їм ця ручка... Я — свій, у нас принципово загальне — наявність парасольки, до того ж я не звертаю увагу на їхні ручки, тож чому вони звертають увагу на мою, вголос або подумки називаючи неправильною? Для одних — за формою, для інших — взагалі за суттю.
Змінити парасольку я, звичайно, міг, але який сенс, якщо ручка все одно буде такою ж. А в них, у тих, для кого я колись — сьогодні ось ювілей — вирішив бути своїм, форма ручок була однаково правильною, хоча для багатьох парасолька давно перестала бути причиною свята, залишившись не більше ніж засобом сховатися від дощу.
Найближчий ресторан — здається, невічний — був, тобто, звичайно, виявився недалеко від тролейбусної зупинки, але небо встигло презирливо розреготатися з-під своїх сіро-чорних патлів і вилити на всіх нас — я підкреслив особистий займенник — вилити на нас усю свою вічно холодну гидливість.
Майже всі столики були зайняті, поруч з ними сушилося пара-трійка мокрих парасольок. В основному ж відвідувачі кидали їх хто куди — біля входу, під стіл, взагалі де й куди завгодно.
Я притулив свій до єдиного вільного столика біля вікна. Обожнюю сидіти біля вікна — ви знаєте, якщо читали. Ні, навряд чи, у мене читачів небагато, тому ймовірність невелика.
Втім, можливо, ви — з небагатьох?
— У вас не зайнято? — почув я.
Пиво ще не принесли, залишався час записати в блокнот нову метафору, досить несподівану.
Метафори завжди несподівані, скільки їх ні чекай. Хоча, кажуть, чим більше їх очікуєш, тим кожна виявляється несподіванішою. А з іншого боку, якщо їх не чекати, то звідки ж їм узятися? Точніше, не кажуть, а — кажу.
У мене було зайнято, але як тут відмовиш. Я за звичкою сховав блокнот і ручку, і він сів, попередньо витерши носовою хусткою зовсім промокле волосся.
— Ви, як я бачу, з парасолькою, — зауважив мій співрозмовник.
Я посміхнувся, і було чого: згадка про парасольку мені завжди приємна, адже справа, як ви вже зрозуміли, зовсім не в дощу.
Він теж замовив пиво, і нам принесли по кухлю — обом світлого.
— Ви — без, — зауважив я, — але це не заважає нам сидіти за одним столиком і пити одне й те ж пиво, нехай і з різних кухлів. Тим більше — абсолютно схожих.
Він відпив, не поспішаючи, і завів розмову:
— Тут пиво водою не розбавляють. Я пив розбавлене, але це було в іншому просторі і часі. Пам'ятаєте?
Вам відомо, що я думаю про вічність.
Я кивнув:
— Причому незалежно від того, наливали нам його в кухоль вручну або воно само лилося в стакан з автомату. Цікаво, на якому етапі в пиво потрапляла вода?
Ми відкусили кожен від своєї рибки, і він продовжив:
— Вам це все ще цікаво? У мене від того, що було так давно, післясмаку не залишається... На жаль чи на щастя. Все ж таки на щастя, хоча в чомусь і на жаль. А ось краще скажіть: чи знаєте ви, від якого слова походить «парасолька»? — змінив він вічну тему, на щастя, без найменшого напруження не звертаючи увагу на форму моєї ручки — ручки моєї парасольки.
Та ні, чому на щастя? Просто не звертав — з деяких пір така неувага перестало бути для мене щастям, і це дійсно було на щастя.
Я сьорбнув і припустив:
— Мабуть, від якоїсь великої парасолі?
Якщо вдуматися — не перестало. Замислюватися не хотілося, але доводилося. Таке щастя не може не бути тимчасовим. «Можна подумати, що інше — може», — подумки махнув я рукою.
Тепер посміхнувся він:
— От бачите, ви носите те, чийого походження не знаєте. Добре, я вам розповім. Парасолька походить зовсім не від якоїсь там парасолі. Втім, ви не самотні, мало хто знає, що парасолька означає захист від сонця. Ви, і багато хто ще, закриваєтеся не від сонця, а від дощу.
Пиво практично не било в голову.
«Дивно, — подумав я. — Розбавлене било, я точно пам'ятаю. Напевно, тому, що через велику кількість води його доводилося випивати багато».
— До речі, навіщо вам парасолька? — запитав він. — Чи тільки і стільки від дощу?
— Розумієте, — відповів я, розуміючи, що він навряд чи зрозуміє, і будучи впевненим, що не зрозуміти неможливо, — розумієте, для мене це — справа принципу. А ось для всіх інших, як я розумію — ні, тому парасольки валяються де попало, і символами бути давно перестали. Мабуть, люди вважають, що неможливо носити над собою символ, коли ллє такий дощ.
— Але ж дощі були вічно, а символом парасолька стала не відразу. Хіба що майже відразу перестала ним бути...
Я ще раз відпив нерозбавленого пива і подивився у вікно. Там всі було з парасольками, от тільки ручки були не такими, як моя. Ручка неминуче видає власника, так повелося майже вічність тому. Про це багато написано, я знаю напевно.
— Якщо форму ручки змінити не вдається або не хочеться — а це ж одне й те саме — то чи не піддати сумнів головне — власне парасольку? — посміхнувся співрозмовник.
Ні, не посміхався, просто запитав.
Йому легко питати, — подумки відповів я на нериторичне запитання.
Цікаво, подумав я, чи бувають риторичними відповіді?
Ми попрощалися. Кажуть, англійці йдуть, не попрощавшись. Цікаве спостереження. Цікаве тим, що я не читав про жодного англійця, який би не прощався. А ви?
— На мою думку, — сказав я співрозмовникові, який замовив собі, здається, кави, — вам парасолька потрібніша. Принаймні у функціональному плані. Беріть, не пошкодуєте.
Він кивнув і відповів:
— Дякую! Адже для всіх оточуючих я не свій просто тому, що я — один з них, з тих, що оточують вас.
Я ходив по вулицях мого не вічного, але вічно мого міста, і навколо майже всі були з парасольками. Я вимокнув до нитки, але звідки взятися функції там, де немає символу? Уточнюю: що користі від такої функції?
Символ дивився на мене з кожної калюжі і калюжки — вічних, як тролейбус, який курсує між аеропортом і рестораном, між ще і вже.
Як самі ці безмовні, але цілком багатозначні прислівники. Я маю на увазі справжню, а не удавану багатозначність. Удаваного – напрочуд багато, навіть забагато, а мені того, чого багато, на жаль, недостатньо. Чи на щастя?
Капелюшний магазин був ще відкритий, хоча в такий час від «ще» залишаються самі спогади і його місце займає те саме «вже», яке багатьом здається вічним. Втім, вам відоме моє ставлення до вічності.
— Доведеться закриватися, — зітхнув господар, все ж таки трохи підбадьорений моїм інтересом: мені дійсно було цікаво: капелюхи були чудові, а головне — у капелюха немає ручки.
— Навіщо ви так?, — заспокійливо зауважив я.
Хоча знав майже напевно: чим більше заспокоюєш, тим неспокійніше відчуває себе той, кого заспокоюєш. Адже будь-яке заспокоєння є функціональним, у ньому відсутній символ. У капелюсі, до речі, теж, але ж це — його плюс?
— Капелюхи не користуються попитом, — знову зітхнув мій новий співрозмовник. – Вийшли з моди, коли в моду війшли парасольки.
Я купив шкіряний капелюх — він добре захищає від дощу. Правда, іноді його зриває вітер, але я вирішив, що звикну. Звик же колись до дощу, який невгамовно стукотів по парасольці. Ось і ювілей сьогодні відзначив.
Ми вийшли з магазину разом. Він клацнув парасолькою і пішов до тролейбусної зупинки. Звідти, абсолютно не по-англійськи, помахав мені рукою на прощання. Я перейшов на протилежний бік вулиці і пішов до своєї.
Рукою не махалося. Напевно, за звичкою: зовсім нещодавно я не випускав з неї парасольку.
Літак приземлився, і все заплескали, причому не тільки подумки. «У нас зазвичай не плескають», — подумав я і — теж подумки — посміхнувся займенникові, який давно став особистим.
Вдома мене чекала запасна парасолька. Дощ у наших краях трапляється і часто, і густо, але справа ж не в дощу.
Михайло Блехман. Монреаль. Червень 2018 р.
