Дитинства далекі роки
Березневих днів розсип весняна. У їх яскравому сяйві 200-річчя генія людства — Тараса Григоровича Шевченка.
Із вуст в уста передається це ім'я. Воно хвилює, підносить, викликає почуття великої гордості.
Так уже склалося, що з іменем Шевченка, його творчістю я пройшов усе життя. Дізнався я про нього, вірніше, вперше почув від батька в те дуже далеке передвоєнне дитинство. Звідти, з дитинства, закладалися мої перші кроки в Шевченкіану.
Від діда до батька, від батька до мене перейшла всеохоплююча любов до видатного поета нашої планети. Можливо, тому, а може, ще чомусь, але саме безцінна, невелика книга ще довоєнного видання, ім'я якої «Кобзар», у бойовій обстановці врятувала життя моєму батькові, а потім, через роки, — і мені теж.
Можна думати що завгодно, але, напевно, до містики це не має ніякого відношення. Однак...
Страшні війни сторінки
1941 рік. Над країною ще мирне небо. Я активно готуюся до школи.
Навчився і читати, і рахувати, і знав алфавіт. Найчастіше і найбільше зі мною займався батько. Він приходив з роботи, брав мене за руку і ми виходили у двір, сідали там за стіл і починалися мої заняття. Спочатку розбиралися зі шкільними «справами», а потім, помаленьку я «вростав» у Шевченкіану.
Батько вмів розповідати в подробицях так дохідливо й так цікаво, що питань не виникало, і мені завжди все було зрозуміло. Але одного разу, це я добре пам'ятаю, коли ми почали вивчати вірш «Реве та стогне Дніпр широкий...», я запитав батька: «А хто цього дядька так побив, що він і ревів, і стогнав?» Тато дуже тепло, необразливо посміявся з мене і все пояснив. Першу строфу я швидко запам'ятав і вільно її декламував. За ним пішли інші.
Це я потім, значно пізніше, дізнався, що батько мій був просто фанатом Т.Г. Шевченка. Він усе життя збирав про нього матеріали. І все це до нього перейшло від діда, тобто від його батька, який також «хворів» на цю прекрасну «хворобу». Він передав батькові старезний портрет Т.Г. Шевченка і такий же старий «Кобзар».
Можна було придбати і портрет, і « Кобзар» нові. Але дід йому сказав, що це сімейна реліквія і що їх потрібно берегти та за жодних обставин їх не можна втратити.
Щороку, на день народження діда Тараса, так я називав Т.Г. Шевченка, до батька приходили 5 або 6 чоловік, таких же любителів і шанувальників Великого Кобзаря. Ці зустрічі-збори проходили дуже бурхливо — читали вірші, багато говорили, сперечалися про те нове, що вдалося за рік знайти, відкрити, вивчити у всій Шевченкіані.
Засиджувалися допізна. На завершення вечора завжди просили, щоб батько заспівав «Реве та стогне Дніпр широкий...». Батько співати не вмів і голосу в нього не було, але ця пісня в його виконанні звучала цілком прийнятно, всім подобався його спів.
По Шевченкіані він зібрав дуже великий матеріал, і в нього з цього питання були далекосяжні плани.
Але фатальне 22 червня 1941 року все поставило з ??ніг на голову. Цього ж дня батька призвали на фронт. Прощання було дуже коротким, а сліз і голосінь — нескінченно багато.
Батько зайшов до кімнати, попрощався з Тарасом на портреті, взяв дідівський «Кобзар», попросив мене і маму потримати його на грудях біля самого серця, поцілувати і віддати йому.
— Ну, тепер не переймайтеся, не хвилюйтеся, зі мною завжди і всюди буде мій найкращий друг « Кобзар». Він мене і зігрівати буде, і захищати в боях та походах.
«Кобзар» він поклав у мішок за спиною, взяв мене на руки, притиснув до грудей маму, міцно нас поцілував і сказав :
— Синочку! Ти тепер у будинку один чоловік. Бережи і захищай маму. Я вас дуже люблю, і ця моя і ваша любов захистить мене від ворожої кулі.
Попрощався і кинувся наздоганяти свій загін, який відійшов за цей час досить-таки далеко.
Фашистів звіряче обличчя
Німці зайняли наше місто Зіньків на Полтавщині 9 жовтня 1941 року. І почалися розстріли, знущання, насильства. Ніколи не була порожньою шибениця.
Відразу ж був створений табір для наших військовополонених. Я з матір'ю часто туди ходив із надією дізнатися від місцевих поліцейських, чи немає там нашого батька.
Як я вже потім, після війни, дізнався, батько в цей час наближався в числі розбитих, розтерзаних і практично беззбройних дивізій до Кавказу. Наступ німців був просто страшний. Вони ні з чим не рахувалися, щоб за короткий час заволодіти Кавказом.
Як розповідав потім батько, німець гнав практично беззбройних солдат цілий тиждень без сну й відпочинку, стріляючи їм у спину. З роти в 100 осіб залишилося з батьком 8 солдатів із двома гвинтівками, у яких були тільки два патрони.
— Три доби нічого не їли. Із 8 чоловік чверть було поранено. Німецькі автомати безперервно поливали нас свинцем. Нас вісьмох врятувала чиста випадковість: попереду виявився глибокий, на зразок протитанкового рів, що спускався до річечки, яка протікала неподалік. По цьому нахиленому до річки рову ми все-таки відірвалися від німців. Та плюс до всього якось швидко настав вечір. Знесилені солдати впали без пам'яті на дно рову.
Щасливий випадок
— Я теж був абсолютно знесилений, — говорив батько. Але потрібно було охороняти товаришів, які спали міцним сном. Скрізь цілковита тиша. Щоб не заснути, я, ніби п'яний, пішов потихеньку до річки.
Поруч із невеличкою, але швидкою, річечкою я побачив у темряві нагромадження колод. І тільки потім я зрозумів, що це був зруйнований пліт. Я його обійшов, усе помацав, оглянув і вирішив, що нам допомагає саме небо. Напився води, набрав її повний казанок і ледве живий поплентався до своїх сплячих солдат. Тут вода послужила добру службу. Я намагався розбудити солдатів, щедро поливаючи водою кожному обличчя. І тільки так мені вдалося їх хоча б привести до свідомості. А потім крикнув: «Німці! Німці нас оточують! Зараз підійдуть і всіх перестріляють. Всі за мною! Хто відстане, той залишиться тут назавжди. Нас вісім осіб, і всі ми повинні допомогти один одному звідси терміново піти».
«Вперед! Вперед!» — я здалеку віддавав ці команди, а сам не знав, де в мене бралися сили, щоб триматися на ногах.
Ледве ми дісталися до тих колод. У всьому розібралися. Так! То був колись пліт. Частина колод залишилася скіплена мотузками, а на все інше пішли наші ремені.
Зіштовхнули пліт на воду, уже поповзом туди забралися і лежачи застигли на плоту. Я ледве відштовхнув його від берега і сам знесилений упав серед бійців. Річка своєю течією далеко нас забрала від німців.
Значно нижче наш пліт зачепився за корчі. І чоловік, який на річці рибалив, побачивши нас, підтягнув пліт до берега та розбудив червоноармійців.
Це була околиця села. Зібралися люди. Коли я їм сказав, що ми четверту добу нічого не їли, принесли нам багато їжі. Ми їли й дякували людям за допомогу, за те, що вони такі добрі.
Вигляд наш був страшний. Перемазані брудом, у розірваному мокрому одязі, зарослі, ми виглядали, як дикуни.
Прибув голова колгоспу. Відразу розпорядився пригнати автомашину, розтопити баню, приготувати обід, знайшов і перукаря. Трьом жінкам доручив відремонтувати та випрати одяг. Нам здалося, що ми потрапили в рай.
Після страшних смертей, крові, бруду, криків умираючих і покалічених людей, після стількох голодних днів завдяки голові ми віднайшли справжній рай.
Помилися, випралися, нам перев'язали рани, поголили, і ми знову на сіннику завалилися спати. Мокрий одяг сох на вітрі й сонці.
Близько артилерійська канонада. Ця зона була вже прифронтовою. Німці тут могли з'явитися в будь-який час. Через 5 годин голова всіх підняв, запросив за стіл, забезпечив куривом і попросив швидко поїсти та збиратися, він обіцяв усіх нас відвезти в місто до військкомату.
Поїли швидко, за все подякували голові. А він нам і в дорогу дав п'ять буханок хліба, два великі шматки сала й варені шматки м'яса.
Сліди від автоматної черги
Усе це запхали в речові мішки. І раптом солдат Сергій Свинарьов вигукнув:
— Федоре Івановичу! Ви подивіться, у вашому мішку дві дірки. Ану, ану, де кулі? Давайте пошукаємо. Адже вони чомусь до тіла не дійшли. Витрушуйте все з речового мішка на стіл, — наполіг він.
Пуль ніде не було, не було й наскрізних дірок та внизу мішка. Всі перезирнулися, переклали все кілька разів, у тому числі й «Кобзар». І раптом, схопивши книжку, Свинарьов закричав:
— Так ось! Ось же вони — зі зворотного боку.
Він перевернув «Кобзар», і всі побачили дві односторонні кульові дірки.
— А ось і кулі.
Він розкрив книгу — і на стіл впали дві автоматні кулі. Від несподіванки на хвилину всі притихли, а потім разом заговорили :
— Ну, Федоре Івановичу! Ви в сорочці народилися. Оце так!
Кулі, мабуть, були вже на вильоті, великої сили не мали, але, якби не книжка, в тіло батька вони увійшли б неодмінно.
— Федоре Івановичу! Від смерті вас врятував Тарас Шевченко. Його «Кобзар» затулив вас собою...
— Так! Таке не часто побачиш, — вимовив і голова.
Усі кинулися вітати батька. Бажали йому ось так, під таким захистом пройти всю війну. Батько дуже сильно розхвилювався. Як він розповідав, «очі застилали сльози».
— Я відразу згадав наше прощання у Зінькові, — розповідав він. — Згадав про те, що в « Кобзар» і ти, синку, і мама вклали свою любов до мене і свій захист.
Я сховав ті дві кулі, цілував «Кобзар» і плакав. Всі стояли в хвилинному мовчанні, разом зі мною переживаючи цю щасливу подію.
Володимир ШИЛО, історик, ветеран військово-морського флоту, капітан 1 рангу, м.Чернігів
Щоб дізнатися ще про найцікавіше в цій життєвій історії, Ви можете зв'язатися з нами електронною поштою або через форму зворотного зв'язку та замовити газетний номер у форматі ПДФ.
