Понад півстолітня існувала практика нищення українського села і селянства. В останні роки — така нищівна практика не припиняється, а то й навіть поглиблюється. Під прикриттям «оптимізації освіти», «медичної реформи» (коли позакривали ФАПи), як і через багато чого іншого, знищується село. На прикладі звичайного поліського села чернігівський журналіст цього разу розмірковує про те, як нищиться соціальна сфера українського села... Безумовно, поєднав журналіст і тему сільських дітей сучасної війни...
Моє рідне село Авдіївка. 1 червня — свято з нагоди Міжнародного дня захисту дітей. Місце проведення – сільський будинок культури. Але тут ціла історія.
У 2015 році в нашому селі закрили 8-річну школу, яку і я колись закінчив. «Оптимізація освіти», як і багато чого іншого. А прямо кажучи, понад півстолітня практика нищення українського села і селянства. Дітей у школі було немало – 35. Їх перевели в сусіднє село, у Ковчинську середню школу, яку я, після 8-річки, теж закінчив. До речі, над цією знаменитою школою нині теж нависає «оптимізація» – загрожує закриття. Знамениту, бо школі понад півтора століття, носить ім`я видатного українського педагога, авторки легендарних «Букварів» Лідії Платонівни Деполович, уродженки Ковчина.
А в Авдіївці у добротне приміщення закритої школи перевели сільський будинок культури. Він уже кілька років був без приміщення. Десятки років розміщувався у будівлі колишньої, старовинної церкви. Але воно стало аварійним. Позаторік будівлю знесли. Будинок культури, попри «бездомність», діяв, проводили свята села, інше святкування, концерти. Діяла, і діє зараз, художня самодіяльність, виступали на фестивалях, оглядах. Отож, по нинішній рік БК перебував у будівлі школи. Вона теж потребувала ремонту. Кілька років тому його не змогли зробити через брак коштів із-за епідемії ковіду. А тепер, у війну, і поготів.
Але позаторік у селі закрили ще й дитсадок. Хоч там бувало по 15 і більше дітей. Цього року багатостраждальний будинок культури перевели в гарну, облаштовану будівлю дитсадка. «Нема лиха без добра»? Але добра мало, коли отак нищиться соціальна сфера українського села.
А воно, попри все, живе. Всі ці роки в Ковчинській школі третина учнів, десь під 30, – з Авдіївки. Є й дошкільнята. У красиве придеснянське село селяться і приїжджі.
Ось для авдіївських дітей і пройшло 1 червня це свято. Його організував будинок культури, де директоркою є Ніна Борисова, ентузіастка своєї справи. Вона ще й завідувачка бібліотеки, яку прихистили в колишній сільській раді. Там гарні книги, люди читають, попри телевізори та інтернет. Користуються книгами дорослі, десятки школярів.
Підтримати б їх державі, як і загалом українське село. Якщо в моєму не такому великому селі десятки дітей, значить і десятки й десятки молодих людей – їх батьків. Адже скільки там років навіть мамі 11-класниці? 45 –46? Село все-таки живе! І потребує уваги й підтримки.
...Українські діти. А це ж ДІТИ ВІЙНИ — сьогоднішньої війни! Їм випало в житті, з самого дитинства, те трагічне, що не випало нікому з дорослих у їх дитинстві, хіба що окрім тих, кому під 90. Але чи багато таких.
Діти війни...
Петро Антоненко, спеціально для видання Біла хата
