За синами день і ніч плакала, світу за слізьми не бачила, ще і чоловік якимось чудним став. То за те, то за інше докоряє їй. Вона, мовляв, сім'ю розігнала. Та вона ж тільки добра усім і хотіла! А він, старий телепень, що втіяв! Хто б міг подумати! Тихоня!
З невигаданого. Лихі діти
– Якби ви тільки знали, які у мене діти! Не дай Боже нікому таких! Геть матір забули. Пройдисвіти, анцихристи, а не діти. І в кого вони такі вдалися? Я ж для них тільки жила, я ж усе їм віддавала, а вони ніколи і не згадають тепер про матір. Я ж їх на світ породила, я їх ростила, а вони тепер жінкам за спідниці почіплялися і нічого за ними не бачать. На матір їм начхати! А знаєте, якими золотими дітьми були, доки не оженилися? Слова проти матері не скажуть! Хоч до рани прикладай... Тепер чужі стали, зовсім чужі, є діти – і ніби немає їх...
Тітка Маруся ніби начитує довгий монолог, не даючи мені вставити ні слова. Її ще не назвеш літньою, хоч паморозь сивини уже рясненько укрила скроні. Як і в молодості, віночком викладена коса, і стан, як у молодої, і одежина на ній сидить, як улита. Нічого не скажеш – доладна Маруся. Ланку не сапувала і худобу колгоспну не порала. У начальстві сільському ходила. Вона ж і зготує, було, і подасть, і сказати знає що і кому. Чоловіка не по собі мала. Слова зайвого він не мовить, крутить день мовчки кермо самоскиду, і все. Бувало, Маруся ділами «общественними» зайнята допізна, примчить із контори – а вже і корова видоєна, і вечеря готова. Ні тобі обурень, ні докорів жінці за пізнє повернення! Тюхтій не чоловік! Грюкне Маруся дверима і зачинить спальню, Микола зітхне і тихенько полізе на піч…
Отак і жили. Маруся керувала, чоловік із синами все виконували. Щоосені із господарського двору продавалися бички та поросятка спочатку собі на «Жигулі», потім синам. Хлопці училися, мати тим часом і наречених їм нагледіла, гарних дівчат хазяйського роду. Навіть не гадала, що хлопці проти її волі підуть. Олексій, старший, привів із сусіднього села дівчину: худеньке, рябеньке, немає на що і подивитися, у матері їх п’ятеро без батька росло. Таку невістку і у двір соромно вести. А тут ще і чоловік як сказився, гупнув кулаком об стіл: «Як син скаже, так і буде, йому із нею жить!».
Від весілля відмовилася, та невістку все ж впустила у двір, бо доки сина «виховувала», ледь внук не народився.
Молодший Андрій теж не забарився із «сюрпризами» для матері. Цей уже повідомив, що зі Світланою розписалися і все! А хто та Світлана!? Ну, вчилися разом, ну, вчителі якісь там її батьки! Теж дочку виховали – женила на собі хлопця! А він матері: «Не хочу, щоб життя мені псувала, як брату...» Подумати! Отаке рідній матері сказать! Самостійний враз такий став! Не захотіла вона таку невістку і бачити. Не поїхала, як і внучка народилася, не поїхала, як новосілля у сина було. Він іноді приїжджає з малою, гарна така дівчинка, вся у сина. Каже Андрій, що все у нього в житті особистому ладиться, та, де там! Худий, як шкапина, а краля його, як булочка, випещена – яке там гарно! А якби матір слухався!
Із старшими ладу не було. Внучок як пішов ходити, вся шкода пішла. То «калюжка» на її улюбленому килимку «побіжить», то тарілка поб’ється. Як не сваритимешся, як мовчатимеш?! Ще й Микола як здурів, ощетинився! Мовляв, не чіпай дітей. Невістка два роки тільки сльози пускала, а згодом і сама кігті випустила, як та кішка. Забрала її сина і пішли доглядати за хату якусь стару чужу жінку. Отак осоромили її на все село!
Одне горе за інше чіплялося. За синами день і ніч плакала, світу за слізьми не бачила, ще і чоловік якимось чудним став. То за те, то за інше докоряє їй. Вона, мовляв, сім'ю розігнала. Та вона ж тільки добра усім і хотіла! А він, старий телепень, що втіяв! Хто б міг подумати! Тихоня! Залишив її на старість одну доживати. Все залишив і пішов. Лежав у лікарні і зустрів там свою ще шкільну подругу. Чоловік у неї п'яницею безпробудним був, помер рано. Та і в неї здоров'я нікудишнє стало. Лікувалися разом, на долю скаржилися, молодість згадали, і пішов до неї Микола доживати... У такі роки!
Кинулася до синів за допомогою, щоб батька на своє місце поставили, а вони в один голос: «Нам тебе, мамо, шкода, але проти батька не підемо. – Це його діло, не наше, із ким йому жити...»
Отоді і побіліла Марусина коса, і стан зігнувся трохи, хоча гарна собою і досі. І така одинока.
– У мене не хата, а музей. Люблю порядок, у всьому люблю. Матір свою доживати забрала. Негодяща зовсім, та ще любить швендяти. Ото по хаті туди-сюди. Сиділо б уже і не рипалося, і без неї жить не хочеться. І чому я така нещасна вродилася, тільки дітьми і жила, а вони такі лихі виросли, чоловіка шанувала, а він... Чого я нещасна така? Ось погляньте, які в мене ліжечка, як застелені, як вікна аж миготять! Та ви на все село таку хазяйку не знайдете!
Доки Маруся розказувала, яка вона господиня, в хату зайшов хлопчик-підліток, внучок, як я зрозуміла.
– Я вам, бабусю, налисників приніс, мама передала», – поставив мисочку на столі.
– Мій ти розумничок, – погладила улесливо по голові, – моя ти радість. Дам тобі хоч двадцяточку.
Хлопчик поцілував бабусю у щічку і побіг. Вона понюхала принесений внуком гостинець і скривилася:
– Теж мені хазяйка, і досі не навчилася готувати як слід, а жила б біля мене, я б усього навчила!
– Марусько, з ким ти там гомониш? – висунула голову із своєї кімнати старенька мати.
– Сядь і не гавкай! Не твоє діло з ким я тут балакаю! Як мені ці старі осточортіли! Та Ви пробачте, – обернулася до мене. – Ото нерви у мене такі, все через мого чорта лисого старого та через діточок, біда мені з ними, все життя отруїли, і в кого ж вони вдалися отакі?!
Олександра Гостра, смт Талалаївка, Чернігівська область
