День сільської жінки визначили святкувати осінньої пори

Валентина Василівна все своє життя провела у рідному селі. Тут, у сім’ї трударів, у 1966 році народилася дівчинка Валя. ЇЇ батько Василь Трохимович Сенчура, теж родом з Бутівки, він трудився залізничником і, скільки пам’ятає донька, пропрацював у Гомелі на залізниці , їздив велосипедом до переїзду у Городню опів на четверту ранку, щоб встигнути на сновський потяг. А опів на дванадцяту вечором повертався назад. Мама Валентини Діна Іванівна, у дівоцтві Зарецька, родом була з Миколаївській області. Її родина страшного 1933-го року переїхала в Хрипівку на Городнянщині, втікаючи від голоду. Потім сім’я переїхала в Бутівку. Тут вже, як Діна виросла, вона працювала в рільничій бригаді у місцевому колгоспі. Тут знайшла і свою долю – Василя, який жив по сусідству – на одній вулиці, через три хати. У подружжя народилось четверо дітей – три сини і найменша донечка – Валентина.

– Відколи почала себе пам’ятати, моє життя пов’язане з рідним селом, – каже Валентина Василівна. – Тут же, у Бутівці, закінчила восьмирічну школу, а в старші класи їздила в Городню, в школу номер один. У нинішньому році, до речі, у нас був ювілей – 40 років після її закінчення. Оце ж так роки летять, не встигаєш озиратися. Навчатись після десятирічки пішла теж недалеко – у Чуровичі, на бухгалтера. Рік провчилася й прийшла працювати в рідний бутівський колгосп імені Димитрова. Мені було 18 років. Тоді головував тут Анатолій Васльович Шевель. Він дуже ратував за те, щоб молоді спеціалісти залишались працювати в селі. За його керівництва були збудовані картоплесховище, майстерня на таборі, житлові будинки для колгоспників. Але особливу увагу він приділяв залученню й навчанню молодих фахівців. Так і мого майбутнього чоловіка Віталія Холея він фактично «переманив» з його рідної Івашківки, де Віталій працював агрономом і призначив його головним агрономом у Бутівці.

Віталій Іванович, перебравшись у Бутівку, поселився квартирувати в самотньої бабусі. Йому запала в душу метка, вродлива дівчина Валентина, яка працювала в бухгалтерії колгоспної контори обліковцем. Наречена була на п’ять років молодшою, тож пара побралася, як Валентині виповнилось 19. Це був 1986 рік. Колгосп виділив подружжю квартиру в будинку на дві сім’ї.

Вже народивши донечку Тетяну, молода жінка вступила до Сосницького сільськогосподарського технікуму і, закінчивши його, перейшла на посаду бухгалтера. У 1992 році у подружжя народився син Сергійко.

– Чоловік мій, прийшовши у колгосп головним агрономом у 1984 році, незабаром став і депутатом сільської ради. Він, маючи активну громадську позицію, весь час у депутатстві – чотири скликання був депутатом районної ради, нині є депутатом Городнянської міської ради. Але то потім. А тоді, у 1987 році, односельці обрали його сільським головою Бутівки. Так він і очолював сільську владу до 1994 року. А потім головою сільради став Іван Володимирович Криволап. Сергійку на той час виповнилось два роки, і Іван Володимирович запропонував мені перейти в працювати в сільську раду на посаду головного бухгалтера. Я погодилась, хоча ще й моя декретна відпустка не закінчилась.

– А як у селі без господарства?– дивується Валентина. –До того ж ми обоє – і я, і Віталій, дуже любимо нехитру селянську працю. І зараз тримаємо корову і телушку, двоє свиней. Землі обробляємо сім гектарів. Є свій трактор МТЗ і маленький, китаєць. Є все спорядження – саджалка копалка, причеп, культиватор, для збору картоплі й зерна. Сергій змалечку поруч з батьком, а зараз вже й батька не допускає до роботи, все більше намагається сам зробити. Хоч і працює лісником, а для нас, батьків, щодня час знаходить. І невістка Аня наша щодня мені підсоблює – вона тут, у старостаті, діловодом працює. Влітку донька Таня з онучкою Ярославою приїжджають, теж помічниці затяті. Вони в Яготині мешкають. Так, гуртом, будь-яку роботу можна робити. Незабаром і Єгор підросте, онучку вже скоро чотири роки виповниться. Тож помічників додасться.

Біля оселі – море квітів. Троянди, лілії, хризантеми – яких тут тільки немає! То все– жіноче царство. На клумбах задоволення від роботи отримують і Валентина Василівна, і метка Аня, і Тетяна під час приїздів до батьків, і дванадцятирічна Ярослава. А от по частині овочевих грядок, каже господиня, керівництво – за Віталієм Івановичем. Жіноча справа посадити та прополоти. А вже чим обробити, інші городні хитрощі – тут з досвідом агронома йому нема рівних. Тому й врожаї щороку і радують, і приємно дивують.

– Ми з чоловіком все життя удвох, як нитка з голкою, – з теплом у голосі каже Валентина. – Ми ж всю роботу домашню удвох, тільки корову не доїть – якось одразу заявив: «І навіть вчитися це робити не буду!». І в професійній діяльності він мій перший помічник і радник був. Це сільським головою на роботі я була. А вдома – я просто жінка, дружина. Я за ним усе життя – як за кам’яною стіною. Він моя найперша підтримка і опора.

Коли ця вродлива жінка говорить про свою родину, очі її світяться незвичайним теплом. І вся вона випромінює якусь особливу, м’яку енергію. Мабуть, саме так виглядають щасливі люди.

– Художня самодіяльність – то моє улюблене заняття, – посміхається при згадці про сцену. – Співаю і солісткою, і в жіночому ансамблі. Віталій теж гарно співає, і до аматорів місцевих долучався. А тоді, як залишився єдиним чоловіком в ансамблі, сказав: «Досить». Мене ж ніколи не стримував – і як діти маленькі були, на репетиції відпускав залюбки, залишаючись на хазяйках з малечею. Тільки, бува, спитає: «Ти сьогодні до клубу йдеш?». А я: «А як же!». Раніше інший репертуар у нас був – всілякі пісні співали. А від початку війни – тільки українські. Як згадаю, як ті танки ворожі селом перли – ніби у фільмах жахів… Так болить душа за країну, за людей, за землю нашу, що кожне патріотичне слово торкається серця. Як почую якусь нову гарну українську пісню – не заспокоюсь, поки не вивчу. Тільки співаємо зараз мало – не до концертів та розваг.

– Навіть думки ніколи не мала кудись виїхати в місто, шукати кращої долі,– каже Валентина. – Хоч село, звісно, вже не те – колись, як Віталій був головою, тут проживало близько 400 людей. Нині десь мо’ 150 набереться. Але земля все та ж, наша, рідна. Чоловіку неодноразово пропонували роботу в Чернігові й навіть Києві, але ми нікуди ніколи не хотіли. Не було для нас поганих часів у селі. Робота була і є, є житло, є діти й онучата, є ми одне в одного. Що ще людині треба? Одне лиш – щоб війна скінчилась проклята, яка несе горе. А в іншому я свою долю ні на яку іншу не проміняю. Бо вона мені дала право бути щасливою жінкою.