Декомунізацію в Україні, розпочату 2015 року, завершено. Про її перебіг, проблеми, з якими довелося зіткнутись під час цього процесу, розповідає голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович.
— Декомунізаційні закони, які ухвалила Верховна Рада, почали діяти з 21 травня 2015 року, — говорить Володимир Михайлович. — За час, що минув відтоді, ми зробили набагато більше в подоланні спадщини тоталітарного минулого, аніж за весь час незалежності!
— Деякі політики, пересічні громадяни кажуть, що спочатку треба було братися за інші, нагальніші, проблеми. Наприклад, соціальні…
— Одне іншому не заважає. Донедавна ми ходили вулицями, відпочивали у скверах, названих на честь катів українського народу, руки яких по лікті в крові. Наприклад, у Смілі, Житомирі, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах були вулиці імені Петра Вуйкова. Чим же він прославився? А тим, що брав безпосередню участь у вбивстві останнього російського царя, особисто добиваючи багнетом його неповнолітніх доньок і розчленовуючи їхні тіла. У 30-ті роки, особливо в розпал сталінських репресій, він теж «прославився» пошуком «ворогів народу».
Пам’ять таких вуйкових було увічнено в назвах багатьох вулиць, сіл і міст! А скільки об’єктів названо на честь злочинців, винних у смерті десятків, а то й сотень тисяч людей? Ленін, Дзержинський, Чубар, Петровський звели з цього світу мільйони українців. Чого вартий лише один Голодомор 1932–1933 років! Ви особисто хотіли б жити, скажімо, на вулиці, Косіора?
— Ні.
— Отож-бо. Не хочуть ходити такими вулицями тисячі наших співвітчизників, батьки, діди яких згинули на Колимі чи в катівнях КДБ. Ми маємо почути насамперед їхній голос.
— Назвіть, будь ласка, конкретні цифри, які відображають процес декомунізації.
— Станом на кінець грудня минулого року 51 493 вулиці, сквери, площі та інші об’єкти топоніміки змінили свої назви. Демонтовано 2389 пам’ятників і пам’ятних знаків, які символізували тоталітарне минуле. Не стовбичитимуть і 1320 пам’ятників «вождю світового пролетаріату», не «прикрашатимуть» наші міста й села більше як тисяча пам’ятних знаків іншим «видатним» діячам радянської епохи.
Змінювали назви міст і сіл згідно з визначеною процедурою, відбувалися громадські слухання. Організувати їх мала місцева влада. Зважаючи на результати слухань, вона ухвалювала відповідне рішення. Зокрема, щодо надання селу або місту історичної, докомуністичної чи нової назви усе вирішували пересічні громадяни.
Спираючись на їхні рішення, місцеві ради подавали пропозиції в парламент, який ухвалював остаточні рішення.
— І всі це зробили?
— Ні, деяким можновладцям «не вистачило часу». Деякі переконували місцеву громаду, що закон необов’язково виконувати. У таких випадках парламентарі ухвалювали ті чи інші рішення, керуючись рекомендаціями Українського інституту національної пам’яті. Так було, наприклад, із таким населеним пунктом, як Горішні Плавні (колишній Комсомольськ).
Іще раз хочу наголосити, що перейменуванню підлягали й підлягають лише ті назви, які безпосередньо пов’язані з комуністичним тоталітарним режимом, мають імена його діячів і прославляють дати, пов’язані з тоталітаризмом.
— Якими засадами керувалися фахівці вашого інституту, рекомендуючи назву того чи іншого села, міста?
— Пропозиції готували на основі кількох ключових засад. Зокрема, ідеться про відродження давніх історичних назв, урахування географічних, економічних та етнічних особливостей населених пунктів, ушанування історичних подій і постатей. Приміром, відродилися давні історичні назви: Олешки (замість Цюрупинська) на честь Олешківської Січі Запорізького козацтва) та Бахмут на Донеччині (замість Артемівська). З’явилися й нові назви сіл: Синьожупанники (на честь Синьожупанної дивізії військ УНР) та Гордієнківці — на честь кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка, який виступив разом з Іваном Мазепою за волю України проти московського царату.
— Але деякі політики процес декомунізації охрестили бандеризацією…
— Ви не російських політиків маєте на увазі?
— І їх також.
— Не витрачатимемо час на дискусію з ними: вони того не варті. Відповім вам як історик, який тривалий час займається темою українського визвольного руху в ХХ столітті: вважаю Степана Бандеру одним із визначних діячів нашого минулого, вартим ушанування. Проте спроби творити «культ Бандери», як це зробили з Леніним, є шкідливими і для розуміння його місця та ролі в нашій історії, і для адекватного вшанування.
За час декомунізації демонтовано 1320 пам’ятників «вождю пролетаріату» й встановлено чотири пам’ятники провідникові ОУН (усі в Західній Україні й усі зусиллями громадськості та місцевого самоврядування). Із-понад 50 тисяч перейменованих вулиць лише 34 стали називатися ім’ям Бандери за рішенням місцевої влади.
— І всі, звісно, у Західній Україні?
— Не лише. У Закарпатській, Полтавській, Сумській областях та місті Києві — по одній, на Київщині, Миколаївщині та Івано-Франківщині — по три, на Хмельниччині — чотири, на Черкащині — вісім, на Буковині — десять.
— З якими найбільш характерними проблемами довелося зіткнутися під час декомунізації?
— Розпочавши цей процес, ми, тобто наш інститут, уважно відстежували, як він відбувається в усіх регіонах — за винятком Криму та непідконтрольних українській владі територій Донбасу. Відбувався він не скрізь однаково, але, за великим рахунком, особливих проблем не було.
— Після ексгумації останків відомого поета Олександра Олеся заговорили про спорудження пантеону героїв України. Хто, на вашу думку, мав би там бути?
— І процес декомунізації, і будівництво пантеону слід було розпочати ще на початку 90-х років. Тоді б ситуація в країні була іншою. Але краще пізно, як ніколи. Я вважаю, що там повинні знайти свій останній прихисток найвизначніші діячі української історії, військово-політичні, письменники та поети.
Наш інститут провів низку громадських обговорень концепції такого пантеону. Гадаю, що найближчим часом ми вийдемо на певні законодавчі рішення, бо, на нашу думку, Національний пантеон має бути під охороною спеціального закону.
— Ще позаминулого року було рішення про створення Меморіалу українських героїв…
— Так, у січні 2015-го Верховна Рада ухвалила постанову «Про увіковічення пам’яті Героїв України, які віддали своє життя за свободу і незалежність України». Цим документом передбачено «створення у центральній частині столиці України місті-герої Києві Українського національного пантеону (Меморіального комплексу)». У серпні того ж року Президент підписав Указ «Про заходи щодо створення меморіалу українських героїв». Уряду доручено розробити й затвердити конкретні заходи зі створення в столиці меморіалу українських героїв. Але ж не забувайте, що сьогодні Українська держава витрачає колосальні кошти на відбиття російської агресії. Лише цим я можу пояснити зволікання з його створенням.
— Де, на вашу думку, його має бути розташовано?
— Звісно, у Києві. Щодо місця розташування, то це має бути десь у центрі. Наприклад, на дніпровських пагорбах, поблизу арки Дружби народів, це не є головною проблемою…
Інтерв’ю провів Сергій Зятьєв, «Народна армія». На фото: Володимир В’ятрович
Чи потрібен нам парк тоталітарного минулого?..
Не виключено, що в недалекому майбутньому символи тоталітарного компартійного минулого України буде зібрано в одному місці.
Яка ж доля пам’ятників, яких було «знято з п’єдесталів» задовго до Революції гідності й під час декомунізації? Різна. Наприклад, чимало пам’ятників, які демонтували стихійно, без участі органів місцевої влади, зникли «в невідомому напрямку».
У чинному законодавстві, яке регламентує процес декомунізації, передбачено збереження тих із них, які мають мистецьку цінність: їхню подальшу долю мають вирішити органи місцевої влади. Наприклад, їх може бути розміщено в музеях або заповідниках. У тих випадках, якщо ніякої, крім матеріальної, цінності вони не становлять, їх можна продати. Або ж переплавити на інші. І такі випадки вже є.
Сьогодні представники деяких громадських організацій пропонують створити парк тоталітарного минулого, акцентуючи увагу на тому, що експонатів для нього хоч греблю гати. На думку директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, то цікава думка.
— Нас часто звинувачують у тому, що ми намагаємося вирвати ці сторінки з нашого минулого, насправді — ні, — пояснює Володимир Михайлович. — Наше завдання — у тому, щоб того минулого в нас не було в нашому сьогоденні, щоб його не було на наших вулицях, щоб його не було в наших головах. Але це не означає, що ми повинні забути про це. Ми повинні про це пам’ятати, це минуле має бути десь у наших підручниках, наших книжках, воно має бути в музеї, щоб ми могли показати, чим насправді був цей тоталітарний режим. Тому я позитивно ставлюсь до створення такого парку.
Сергій Зятьєв
